Селище - Сторінка 25

Олег пам'ятав, яким був Дік на "Полюсі". Він так і простояв увесь політ, тримаючись за канати зі свого боку кошика, не наважуючись і кроку ступити. Дік взяв з собою в політ арбалет, і навіть запхав за пояс бластер, все це було зайве, але Олег зробив вигляд, що не помітив.

Несподівано Дік сказав:

— Влітку треба буде дійти до великого степу. Я думаю, він починається ось там.

І він показав пальцем на південь, де ліс зливався з хмарами.

— Там має бути багато оленів, — сказав Дік.

І Олег зрозумів, що Дік ніяк не може покинути землю.

Але він помилявся. Дік почувався невпевнено у надто легкому, майже прозорому, плетеному кошику. Але основна проблема була в іншому: він уперше заздрив Олегові.

Поки Олег займався хоч і потрібними для селища, але не дуже потрібними з точки зору Діка справами, йому було байдуже. У нього був свій ліс і свої перемоги. І тільки тепер, дивлячись на ліс, де поміж гілок скрадаються шакали, як повзе стовбуром ногаста змія, як здуваються від весняних соків стовбури сріблястих сосонок, — бачачи те, чого не міг бачити не такий тренований зір Олега, Дік відчув додаткову силу і свободу, яку дає володіння кулею. У нього прокинулося гостре бажання летіти в повітрі до нових лісів, наздоганяти зграї звірів, опускатися на ніч біля таємничих річок...

Олег здивовано побачив, як Дік виймає бластер.

— Ти чого? — здивувався він.

— Тихо, — прошепотів Дік.

Зелений тонкий промінь простягнувся до дерев біля болота — німих і нерухомих. І відразу ж там, внизу і далеко, виник рух: великий звір зайшовся у конвульсіях у хащах і вивалився на галявину.

— Я такого ще не бачив, — сказав Дік, ховаючи бластер. — Давай спускатися. Хочу подивитися, кого я вбив.

З Мар'яною Олег піднімався у тиху й теплу погоду.

— Тут гарно, — сказала Мар'яна. — Не хочеться спускатися, правда?

Олег дивився на неї. Він був щедрим господарем, який показує гостям свої маєтності. А оскільки як він знав своє господарство і був впевнений у ньому, то компліменти сприймав як належне. Йому було приємно, що саме Мар'яна змогла оцінити красу польоту.

— І тихо, — додала Мар'яна.

— Дякую, — сказав Олег.

— Чому? — Мар'яна повернулася до нього і уважно подивилася, наче бачила його вперше. — Чому дякую?

Олег простягнув руку і торкнувся її пальців, які лежали на краю кошика. Кошик ледь хитнувся, але Мар'яна не злякалася.

— Ти сама все розумієш, — сказав Олег.

Мар'яна забрала руку від краю кошика і вклала пальці в руку Олега.

Це було так природньо, і його долоня вже чекала цього дотику. Кошик знову хитнувся, і Мар'яна зробила крок вперед, щоби не втратити рівновагу. Вони опинилися зовсім поруч, і Олег поцілував її в щічку. Він хотів поцілувати її в губи, але промахнувся і поцілував у щоку біля кутика губ. І Мар'яна притулилася до нього і завмерла, як звірятко. І вже не було нічого — ані неба, ані кулі — вони летіли там, де не було нікого, окрім них, там було так добре і зрозуміло.

— Гей! — закричав знизу Казик. — Ви куди зникли?

Мар'яна звела голову — вона була на голову нижча за Олега —

і посміхнулася.

— Що? — не зрозумів Олег.

— Давай підніматися сюди щодня, — сказала вона. І засміялася.

— Давай. — Олег теж засміявся. — Вранці підніматимемось, а ввечері спускатимемось.

— От тільки Казика шкода. Може, будемо брати його з собою?

— Ні, — сказав Олег тихо, і раптом злякався, що на землі їх почують. — Ми нікого не візьмемо з собою.

— Гей! — кричав Казик. — Спускайтесь! Гроза йде!

У Казика було дивне відчуття природи — як у звіра. Він ніколи не помилявся. І якщо він відчував, що наближається гроза, отже, треба ховатися.

Олег повільно прикрутив вогник пальника.

І поки куля охолоджувалася і опускалася вниз, він не відпускав руки Мар'яни.

Вони встигли опуститися в останню мить — сильний подув вітру смикав кулю так, що аж канат затріщав. Внизу, окрім Казика нікого не було: після третього польоту вирішили, що тягнути кулю за канат не потрібно — куди ж вона дінеться? Але цього разу затримка ледь не закінчилася бідою, бо куля під подувами вітру опустилася не на місце старту, а на всю довжину мотузки вбік, ледве не зачепивши крайній будиночок. І вже під дощем, борючись з бурею, вони стрибали по оболонці, щоб швидше вийшло повітря і можна було відіпхати кулю під навіс. На допомогу прибіг Дік, потім Сергіїв. Усі змокли, втомилися, сварили Олега, що забарився зі спуском.

— Я ж тобі кричав! — повторював Казик. — Ти що, оглух!

Олег мовчав. Йому хотілося — але хіба в цьому не зізнаєшся? — знову піднятися у повітря, високо, у грозу, щоби страшний вітер ніс його — і нічого страшного, а тільки весело.

Він упіймав погляд Мар'яни. Йому здалося дуже важливим, що вона на нього дивилася. Раз чи двічі йому вдалося упіймати її погляд. І тут його почали діймати сумніви: а раптом вона пожартувала? Раптом вона не відчуває те, що відчуває він? І тільки коли вони вже були в сараї і куля була надійно захована, Мар'яна поглянула на Діка і Сергіїва, які стояли біля відчинених дверей, перечікуючи зливу, і прошепотіла:

— Як добре, що ми з тобою літали, правда?

І в її запитанні теж була невпевненість, чи можна вірити у те, що відбулося. Ця невпевненість втішила Олега. Він сказав:

— Це чудово, що ми з тобою літали.

***

Того дня, коли вирішили вперше піднятися без каната, з Олегом полетів Сергіїв.

Вони спеціально чекали безвітряного дня.

Куля йшла впевнено. Олег уже звик до неї і знав її маленькі хитрощі. Коли куля піднялася до попередньої позначки, Олег перегнувся і помахав тим, хто зібралися внизу. Там знову було все селище, як і в день першого польоту. Олег знайшов очима Мар'яну. Він махав їй, але ніхто, окрім Мар'яни, про це не здогадувався.

Куля піднімалася ліниво, але наполегливо, все швидше, і Олег підсвідомо чекав, що зараз кошик смикнеться — канат зупинить підйом.

Але політ продовжувався, і горизонт повільно і непомітно розширювався — у тумані заховалися краї землі. Селище стало помешканням тлі, а ліс — безкраїм морем.

Раптом стало темніше. Язик хмари, що спустилася зверху, затулив горизонт. Підйом кулі сповільнився.

— Може, спустимося? — запитав Сергіїв.

— Ні, — відповів Олег.

Його здивувало запитання Сергіїва, адже вони мали намір пройти крізь хмари, і подивитися на чисте небо. Сергіїв мовчав.

Було дуже тихо. Просто неймовірно тихо. Олегу здалося, що він ніколи в житті не чув такої тиші.

Було незрозуміло, чи піднімається куля, але вона піднімалася, бо клапті густих хмар поволі опускалися перед очима.

Тут було холодніше, аніж на землі. Краї кошика стали мокрими.

— Здається, ми перестали підніматися, — сказав Сергіїв.

Олег підійшов до пальника і збільшив полум'я.

Стало ще темніше. І почав підступати страх. Олег дивився на Сергіїва і думав: "От щаслива людина, йому зовсім не страшно. А я не знаю, куди ми рухаємося і чи виберемося колись з цієї мокрої вати". Він не знав, що Сергіїву страшніше, ніж йому, бо Сергіїв лише вдруге піднімався на повітряній кулі, але розумів, що достатньо випадкового вихору, аби їх кинуло вбік, і вдарило до землі чи віднесло до гір.

— Я скину баласт, можна? — запитав Олег.

Питання було риторичне. Командиром кулі був він, і Сергіїв визнавав його старшинство у повітрі. Додаткові мішки з баластом взяли саме з цією метою. Навіть попередили мешканців селиша, щоб вони відійшли якнайдалі від галявини, аби не потрапили під мішок з баластом.

Сергіїв допоміг Олегу скидати мішки донизу. Після кожного скинутого мішка кошик здригався, куля робила ривок догори, як втомлений плавець, який гребе до поверхні води, щоб ковтнути свіжого повітря.

І раптом посвітлішало. Світло було дивне, інше. І Олег збагнув, що скоро вони вийдуть з хмар. І вони вийшли з хмар. Довкола них ще була сіра вата, але над їхніми головами вже засяяли зорі. І Олег побачив, яким несподіваним було це видовище для Сергіїва, який вже багато років не бачив зірок.

Сергіїв завмер, дивлячись у небо. Куля округлилася, відбиваючи хмари, але між її боком і хмарами була глибока синява і мільярди зірок. І при цьому було світло, зовсім світло: праворуч яскравим розпеченим котлом світило сонце. Було одночасно і холодно, як у горах, — холодно свіжістю простору, — і гаряче від сонця.

А куля продовжувала непомітно підніматися, залишаючи внизу хмари, які видавалися м'якими, але цупкими настільки, що можна було переступити через край кошика, і йти по них, трохи провалюючись в їхній білий мох.

Сергіїв спам'ятався перший і сказав:

— Скрути пальник. Бо віднесе.

Олег послухався.

Вони мовчали і дивилися на небо, на хмари. Їм не хотілося опускатися донизу, хоч вони вже й замерзли.

І цієї миті Олег побачив дивну річ.

Небом швидко і наполегливо рухалася чорна крапка.

Вона з'явилася на периферії його зору, і Олег спочатку побачив не її, а розкішний хвіст, білий і прямий, який зникав аж за горизонтом, ніби з тонкої труби, розширюючись, виривався стовп пари.

— Сергіїв, — сказав Олег. — Подивися. Що за звір?

Сергіїв, який дивився в інший бік, озирнувся. Точка наближалася до кулі, що затуляла середину неба, і вже була готова зникнути.

Сергіїв сказав:

— Цього не може бути!

— Що? — Олег відчув неймовірне здивування в голосі Сергіїва.

— Це... це літак, чи ракета... чи... Але це зроблене людиною.

Чорна крапка зникла, і Сергіїв швидко перейшов на інший бік

кошика. Кошик нахилився.

Не відчуваючи холоду, вони дочекалися, поки чорна крапка не випливе з-за іншого боку кулі і піде далі, впевнено, прямо, залишаючи спочатку тонкий, а далі все ширший хвіст.

— Як людина? — запитав Олег майже ніяково. — Тут нікого немає. Може, це птах?

— Підрахуй швидкість, — відповів Сергіїв. — І висоту. Я думаю, що це проба.

— Що?

— Дослідницький атмосферний скаут. Він іде зі швидкістю біля двох тисяч кілометрів на годину, на висоті десять-п'ятнадцять кілометрів. Такі бувають в геологічних експедиціях.

— Отже, тут хтось є?

— Отже, тут хтось є, — підтвердив Сергіїв.

Він подивився на сонце, щоб визначити напрямок руху скаута.

Скаут почав опускатися. Їм було видно, як він знижується і скидає швидкість. Паровий хвіст зник недалеко від хмар.

І все. Тільки розмитий слід у синьому небі.

— Спускаємося, — сказав Сергіїв.

— Давай, — погодився Олег. — Я зараз помру від холоду.

Опустилися вони на болоті, а потім усім селищем до вечора

витягували звідти кулю.