Селище - Сторінка 24

На нього упали мішки з баластом. Кошик відкинув набік велику Луїзу і придавив Еглі. Куля знову хитнулася убік, відкинувши Вайткуса, вирвала із землі всі кілки і різко смикнулася в небо.

Кошик коливався під кулею, як невагомий жучок.

Усе це відбулося протягом кількох секунд, наповнених трісканням, криками, уханням повітря. І раптово запала тиша, коротка пауза тиші, в якій чувся лише тихий плач Фуміко: вона про всяк випадок почала плакати ще до цих подій, бо боялася за Олега.

Мовчали всі, навіть Еглі, якій подряпало кошиком руку, і Луїза, яка досі лежала на землі, і Сергіїв, і Вайткус, і навіть діти. Усі дивилися нагору, бо там, у кошику, був Олег.

Мати Олега, єдина зі всіх, заплющила очі, бо з убивчою ясністю уявила собі, як тіло її сина випадає з кошика і летить, розкинувши руки, до землі.

Для Олега все минуло дуже швидко: в одну мить він упав на дно кошика і на нього, як важкий звір, упав мішок з піском. І наступної миті він зрозумів, що летить, що нічого під ним немає, що земля десь далеко внизу, а кошик розхитується вільно і легко, а через щілини в гілках проникає світло.

Він дуже обережно, охоплений жахом висоти, піднявся навколішки, відчуваючи, що кошик розхитується все менше й менше, а куля нестримно тягне його вгору.

І поки Олег піднімався на ноги, до нього поверталося відчуття, наче органи почуттів по черзі вмикалися, повідомляючи йому, що відбувається довкола. Шипів пальник, наганяючи всередину кулі гаряче повітря, скрипіли мотузки, ялозили по оболонці, поскрипували гілки кошика, по яких він ступав. І знову лунав тонкий дитячий плач.

Нарешті Олег зміг піднятися. Він міцно взявся за край кошика і вже був готовий випрямитися, але, на щастя, не встиг, бо кошик різко смикнуло, так що Олег заледве не випав. І він не одразу здогадався, що закінчився канат, яким кошик був причеплений до якоря.

Рух кулі догори припинився, але вона продовжувала спроби вирватися з полону, кошик здригався і тремтів.

Знизу всім здавалося, що минуло дуже багато часу. Майже хвилину всі дивилися догори і мовчали. Куля піднялася угору метрів на сто — далі її не пускав канат — і почала поволі рухатися до лісу, наче намагалася перехитрити канат, який міцно тримав її.

Олега все ще не було видно.

Але, врешті-решт, він залишався у кошику.

Сергіїв, який перший опам'ятався, вже збирався крикнути Вайткусу і Діку, щоб вони допомогли тягнути кулю додолу, але відразу ж зрозумів, що спочатку потрібно закрутити пальник, бо підйомна сила кулі надто велика і її не побороти.

Раптом закричала Ірина:

— Синку! — гукала вона, порушуючи цим криком мовчазну урочистість польоту. — Синку, ти живий? Олежко!

Олег почув цей крик, і йому стало соромно, що мама кличе його, як маленького, але відразу ж промайнула думка, що і у Наполеона, напевно, була мама, і він, висунувшись з кошика і міцно чіпляючись за мотузки, крикнув униз:

— Усе гаразд!

Зовсім маленький темний силует Олега — голова і плечі — бачили всі на землі, і усі почали кричати, діти стрибали, а Ірина заридала на повний голос.

Куля поволі рухалася над головами — це був справжній повітряний корабель, який може полетіти в небо.

Старий допоміг Вайткусу, який так і просидів ту хвилину на землі, піднятися і сказав йому:

— А потім вони винайшли повітроплавання.

Вайткус усміхнувся.

— Зменши полум'я у пристрої пальника! — крикнув Сергіїв. — Зменши підйомну силу! Ти мене чуєш?

— Чудово чую! — відгукнувся Олег, і його голова зникла.

Олег повернувся до пальника, обережно зменшив полум'я. Але не надто. Тепер, коли все обійшлося, йому зовсім не хотілося спускатися.

Він ще раз подивився донизу і помахав рукою:

— Усе нормально!

І побачив селище зверху. Усе відразу. Вулицю — брудну річку, по якій тягнулися такі жалюгідні зверху хатки, криві дахи сараїв і майстерні, старий частокіл. Декілька мешканців, яких довелося вгадувати, бо вони стояли просто під кулею.

Хтось махав руками, діти стрибали, зображуючи дикий танок.

Олег побачив, що на порозі своєї хатки сидить Христина. Може, не захотіла прийти до кулі, або про неї всі забули у цій катавасії.

А ось там задерла зелену морду коза. Вона ще не бачила літаючих слонів.

Погляд Олега ковзнув далі, за частокіл, — неширока смуга лугу, далі починався ліс. Ніколи він не бачив його зверху. Сплетіння білястих голих гілок, де-не-де бурі і зелені плями лишайників і ліан, і це місиво тягнеться до болота. Зверху болото, таке велике, здається зовсім маленьким, а за ним кущі, потім знову ліс, без кінця і просвітку, який ховається у пелені туману.

Олег обережно відійшов на другий бік кошика. Тепер він бачив початок шляху, яким вони йшли до гір, до "Полюса". Знову ліс, за ним пустка і червоні скелі, що здіймаються над лісом.

Ще два кроки праворуч. Знову ліс. Тільки він переривається — там клаптики степу, куди вони ходять полювати на оленів, і темна стіна великого дальнього лісу, куди рідко хто доходив. Там немає дичини, а у вологій напівтемряві чатують хижі квіти й ліани.

Подув вітер, намагаючись понести кулю. Кошик захитався.

Олег розумів, що йому потрібно ще зменшити вогник пальника. Люди внизу чекають, коли він спуститься. Але він не міг відірватися від простору, що відкривався під ним. Він перестав бути мурахою, що повзає поміж гіллям, він піднявся над землею, наче птах, і зовсім інші масштаби цього світу наповнили Олега вільним та хвилюючим відчуттям могутності і впевненості у собі й у тих маленьких істотах, що чекають його внизу. Це відчуття нагадувало той день, коли він уперше побачив за перевалом у гірській долині на снігу величезну тарілку космічного корабля. Але той корабель був лише пам'яткою про могутність людей. А сьогоднішній політ був створений ним самим. І Олег зрозумів, що понад усе він хоче обрізати цей канат і піднятися високо, до самих хмар, щоби побачити більше і полетіти над цими лісами, не ховаючись у них і не боячись нікого.

Олег подумав, що брати Монголф'є не змогли би зрівнятися з ним. Вони піднімалися над своїм рідним містом, де ніхто не міг їх вбити. їм потрібно було перемогти тільки повітря. Олег мусив перемогти всю цю планету, яка намагалася убити їх.

Висота була невеликою, напевно тут була така ж температура, як і на землі, але Олегові стало холодно. Напевно, перехвилювався. І коли він закручував пальник, його пальці тремтіли.

У кулі поступово зникали сили і бажання чкурнути до хмар.

Внизу Сергіїв і Дік тягнули за канат, щоб допомогти кулі плавно опуститися.

Світ довкола почав зменшуватися, горизонт наближався.

***

На початку літа підготовка до подорожі на корабель трішки затрималася. Два головні учасники цієї справи — Олег та Сергіїв — часто відволікались на інші справи. Олег продовжував займатися кулею. Щось вигадував там, щось змінював, майже щодня піднімався у повітря, майже завжди з кимось. У Сергіїва була інша турбота — Лінда Хінд все ж переїхала до нього. Ніякого весілля не було, і свята, взагалі, теж, якщо не враховувати, що дорослі зібралися у їхньому домі, посиділи, пом'янули Томаса і покійну дружину Сергіїва, випили чаю, побажали Лінді та Сергіїву вдало повернутися на Землю. І розійшлися.

Дорослих у селищі залишилося зовсім мало, і деякі з них були зовсім слабкі. Дуже подався Старий, ледве трималася тітка Луїза, а сліпа Христина сама про себе говорила, що вона довго не протягне. Матір Олега замучив радикуліт, і вона більшу частину дня лежала в ліжку. Тому в полі працювали, в основному, Вайткус з Ліндою і Еглі, а Сергіїв займався майстернею. І звичайно, все більше справ лягало на молодих. Полювання у ці дні повністю було на плечах Діка, який завжди брав з собою Казика, а інколи Пятраса Вайткуса. Їх вже важко було називати хлопчиками — це були підлітки, умілі, спритні та швидкі. До школи вони вже не ходили, бо Старий не міг їм чимось допомогти. Його минуле для них було майбутнім, причому, близьким і досяжним. Тепер усі вірили в кулю, і навіть перебільшували її можливості. Здавалося, що на кулі можна було літати до корабля, коли і як захочеш.

Олег краще за всіх розумів, що його дітище — корабель ненадійний. Він уже навчився відчувати кулю і знав, як вона під легким подувом вітру може летіти будь-куди.

У другий свій політ Олег взяв Казика. Це було справедливо. Казик добровільно займався усім, що було пов'язано з кулею. Він невтомно тягав дрова для кулі і витискав пресом масло для них. Він ходив полювати на мустангів, бо потрібно було лагодити кулю.

Олег помітив, щоправда, не одразу, як проявляється людський егоїзм стосовно кулі. Напевно, люди й не помічали власного егоїзму, тільки збоку ти бачиш чужі помилки. Ті, хто хотіли полетіти на кулі до Львова, чесно допомагали її запускати, тримали канати, ховали її під дах, коли політ закінчувався. Але після того, як вони піднялися у повітря, їхній інтерес до кулі зникав. Більшість з тих, хто літали з Олегом, політ розчарував. Був момент страху, коли куля піднімалася, потім виникав інтерес — побачити ліс і селище зверху. Ось і все. Так було з Ліндою і Ліз, яка тричі пропускала свою чергу, оскільки дуже боялася, але все ж залізла в корзину, а коли куля піднімалася, верещала від страху так, що діти, які дивилися знизу, ледь не вмирали зі сміху. Вайткус, піднявшись у повітря, уважно обдивився довкола, а потім сказав, що треба сходити до болота, бо побачив там у хащах яблуневі зарості. Старий мовчав, коли вони були нагорі. Хвилин двадцять мовчав, потім сказав: "Дякую, можна спускатися". Еглі дивилася на селище, потім витерла очі, може, від вітру, може, щось в око потрапило. І сказала: "Здуріти можна, яка убогість!"

Мати летіти відмовилася, і це було добре. Але щоразу, коли Олег готувався до наступного польоту, юна виходила на майданчик і обов'язково перевіряла, чи добре тримає канат.

Казик з Фуміко канат продовжили, ще метрів на двадцять. Довше не вийшло. Він виявився таким важким, що тягнув кулю донизу, і хотів відірватися. Дік піднявся одним з останніх. Він декілька днів після польоту уникав Олега, бо вважав себе винним у можливій першій катастрофі кулі. Олег сам запитав його, чи хоче він полетіти, і Дік погодився.

Того дня накрапав дощик, і краплі зривалися з кулі, тому було погано видно. Олег відчував, що Дік трохи сторопів — він був у чужій обстановці і розгубився.