Селище - Сторінка 30

— У достатньо густих шарах? Та ж після першого кола супутник просто згорить!

— А висота? Ти впевнений у висоті? — запитав Вайткус. Він розчервонівся, став темніший за свою руду бороду.

— Олеже, повтори.

Олег повторив, напевно, уже вп'яте, що це був темний предмет, рухався він швидко і залишав за собою пухнастий слід.

— Висота до десяти кілометрів, — сказав Сергіїв.

У кімнаті було задушно, але двері не відчиняли, бо сліпа Христина застудилася і кашляла.

— Можливо, — сказала тітка Луїза, — що тут є дуже швидкі птахи. Казково швидкі птахи.

— Зі швидкістю тисячу кілометрів на годину? — терпеливо запитав Сергіїв.

Олег дивувався його терпінню. Йому давно хотілося закричати: ніякий це не птах, не супутник, тут, десь зовсім поруч, є люди, а ми чомусь сидимо і витрачаємо час надаремні розмови!

— Для планетарного катера, ти думаєш, він замалий? — запитав Вайткус.

— Ну типовий скаут, розумієш, типовий скаут, — відповів Сергіїв, — Я їх в житті набачився — сотні. І сам запускав.

— Отже, вони нас сфотографували? — запитала Мар'яна.

— Не думаю, — сказав Старий. — Карту планети зробили у попередній експедиції, коли сюди прилітав "Тест". Це або біоскаут, або геологічний...

— Ну, хоча б ти віриш... — сказав Сергіїв.

— Мені би хотілося вірити, — відповів Старий.

— Отже, вони можуть нас і не помітити? — запитала Мар'яна.

— Можуть і не помітити, — погодився Сергіїв. — А можуть і помітити.

— Тільки не треба цього оптимізму, — сказала Христина. — Ніхто нас не помітить. Для того, щоб помітити, нас треба шукати. Ви що, не уявляєте собі, якою мізерною цяткою ми здаємося на обличчі цієї планети? Нікчемною, причому металу в нашому селищі так мало, що при будь-якому аналізі він видаватиметься породженням лісу і продовженням його. Ніхто нас не знайде.

— А раптом випадково?

— Скаути беруть проби біосфери, повітря, ґрунту, вони не складають карти, — сказав Старий. — Христина має рацію, шанси знайти нас мізерні. Не варто забувати, що ми постійно під хмарами.

— Але вони можуть побачити корабель, — сказав Олег. — Над ним часто буває чисте небо.

— Шанс трохи більший, — погодився Сергіїв. — Але теж невеликий.

Все, подумав Олег, вони починають погоджуватися. Вони дали себе вмовити. Ніби зробили послугу. Йому раптом захотілося голосно сказати, щоб всі почули — якби не його куля, вони б ніколи не побачили скаута; можливо, ця експедиція, яка запускає скаути, сидить тут вже півроку і незабаром збирається повертатися на Землю. І він так реально уявив собі корабель, схожий на "Полюс", але інший, і як там ходять люди, чисті та одягнуті у красиві мундири чи скафандри, і як вони закривають контейнери зі зразками досліджень: ось і все, нічого цікавого на цій планеті немає, окрім крикливих кіз та шакалів.

У кімнаті було дуже тихо.

І несподівано пролунав тихий голос Казика. Він сидів на підлозі, разом з дітьми, а Фуміко лежала животом у нього на колінах.

— А може, вони вже відлітають?

— Хто відлітає? — запитала високим голосом Христина. — Чому ти вирішив? Вони нікуди не відлітають.

Порив вітру жбурнув на дах снігом, і дах тремтів.

Світло, що прозирало через віконця, затягнуті міхурами мустангів, було таке тьмяне, що обличчя людей розпливалися у напівтемряві, і було незрозуміло, що на них написано. Однакові сірі плями.

— Потрібно до них піти, — сказав Дік. — Якщо ми будемо тут сидіти, нічого не трапиться. Треба піти до них і сказати їм, що ми тут.

— Молодець, Дікусику, — сказала Мар'яна і поклала руку на його плече.

Безглуздя, подумав Олег ображено. Це мав сказати я. Чому я чекав, поки скаже Дік?

— І куди ж ви підете? — запитала мати. — Може, цей скаут ходить колами? Може, він летів праворуч, а, може, ліворуч? А можливо, він мав приземлитися в іншій півкулі?

— А що ти пропонуєш? — запитав Старий.

— Потрібно подати якийсь сигнал.

— І який ми подамо сигнал?

— Я думав про це, — сказав Сергіїв. — Мені здається, що наше становище не таке й безнадійне. Ми точно знаємо напрямок руху скаута. А зі свого досвіду, можу сказати, що скаути дуже рідко ходять колами. Біоскаути літають "ромашкою".

— Якщо це був біоскаут, — сказала мати.

Олег зрозумів, що мати впирається не тому, що насправді не вірить Сергіїву і вважає будь-яку спробу знайти експедицію безглуздою. Вона просто злякалася, що шукати експедицію відішлють її Олега. І не говорить про це, а шукає інші причини.

— Він летів по дуже пологій дузі, — сказав Сергіїв, — а потім зник у хмарах.

— Чому ж ти відразу не сказав! — вигукнув Старий.

— Ви мені взагалі не хотіли вірити! — відповів Сергіїв. — Але це не головне.

— Нічого собі не головне! — Вайткус розсміявся високим лунким голосом, і мати закричала, щоб заглушити його сміх:

— А далеко це? Де ця точка?

— Я можу вказати напрямок, — сказав Сергіїв, — де міститься база цього скаута. — І він підняв руку.

— Південний схід, — сказав Старий.

— Хмари одноманітні й оманливі, — продовжував Сергіїв. (Вайткус перестав сміятися). — До того ж, я не можу точно сказати, скільки скаут пролетів у хмарах і під ними.

— Ну добре, добре! — сказала тітка Луїза.

— Кілька десятків кілометрів, — сказав Сергіїв. — Не більше сотні.

— Але це вже справді пощастило, — сказав Вайткус.

"Він ніколи не ходить в ліс, — подумав Олег. — Він не уявляє собі, що тут сто кілометрів. Ніхто з нас ще не ходив так далеко. Навіть Дік. Ні, ми ходили, але тільки в гори, до корабля. А там, на південному сході, дуже небезпечний ліс. І суцільне болото. Якось Дік дійшов до ріки. Перед нею болото".

— Але є шанс, — сказав Сергіїв. — Зрештою, досягти їх реально.

— Складно, — додав Дік.

— Але ж реально, правда, реально? — У голосі Вайткуса з'явилися благальні інтонації. Він розумів, що йому туди не дійти. Йти доведеться Діку. І Олегу.

— Вони вже відлетіли, — повторила мати. — Поки ви туди йтимете, вони точно відлетять.

— Ми не маємо права втратити такий шанс, — сказав Старий. — Якщо так, я сам піду.

— Куди вже, — заперечив Дік. — Дорога складна.

— Але дійти можна, — підхопився Казик. — Ми зробимо пліт.

— А болота? — запитав Дік. — Я вже намагався туди сунутися.

— А ми їх обійдемо, — наполягав Казик. — Вони ж десь закінчуються.

— Зрештою, — сказав Олег, бо так виходило, що йти не йому, а іншим, — ми ходили до перевалу. А це важче.

— П'ять-шість днів дороги, я піду з вами, — сказав Вайткус.

— Це більш небезпечна дорога, ніж до перевалу, — зауважив Сергіїв.

За віконцем стемніло. Старий запалив каганець, і вогник заграв на обличчях людей, роблячи їх несхожими і злими.

Хтось наблизився до Олега, м'яка рука доторкнулася ззаду до його шиї. Вайткус із Сергіївим сперечалися про місцевість, що лежала на південному сході, наче вони там бували. Олег озирнувся, бо йому хотілося, щоб це була рука Мар'яни, але він знав, що це не Мар'яна, бо в неї суха і жорстка долоня. Це була Ліз. Вона наблизила губи до вуха Олега і сказала йому:

— Не йди туди, залишся, я боюся за тебе.

Вона говорила пошепки, а всі люди сиділи так щільно, що Олегові здалося — всі почули її слова і будуть сміятися. Він відсмикнув голову, щоб звільнитися від дотику, і нічого не відповів. У голові шуміло, і він ледве здогадався, що Старий говорить про пліт.

— Для плоту потрібні колоди, — казав він. — А їх потрібно зрубати. Сокира у нас одна, пилка — маленька, ненадійна. Та й невідомо, чи будуть плавати стовбури тих дерев, що ростуть там.

— Якби не річка, ми б дійшли за п'ять днів, — сказав Дік.

— Можна зробити пухирі, — припустив тоді Олег, — які плавають. Дітлахи у селищі плавають на них. Наче повітряна куля, але менша. І ми обов'язково перепливемо.

— Це ідея, — сказав Старий.

— Зачекайте, зачекайте! — Мар'яна раптом швидко заговорила, наче боялася, що її переб'ють чи хтось здогадається, що вона хоче сказати. — Олег сказав, що пухирі, наче куля. Але ж нам не потрібно перепливати ріку, йти болотом. У нас є повітряна куля!

— Справді, куля, куля! — почув свій голос Олег. — А ми все говоримо...

— А як тоді летіти до "Полюса"? — запитав Сергіїв.

— А навіщо? — здивувався Олег. — Корабель нам тепер не потрібний.

Потім всі кричали, один одного перебивали, бо куля була рятувальним кругом, і зустріч з невідомою експедицією, яка запускає скаути, стала реальною і простою. Сісти в кулю і долетіти за один день, може і швидше. Хтось говорив про те, що вітри тут мають один напрям, якщо потепліє на ніч і випаде роса, то вітер обов'язково буде південний. Навіть мати заспокоїлася і почала говорити Олегові на вухо, щоб він тепліше одягнувся. Та раптом застогнала Христина і сказала, що їй душно, що їй погано, і попросила відвести її додому. А Ліз попросила Олега провести Христину, бо їй одній не впоратися.

Олегові не хотілося йти, бо зараз почнуться розмови про найголовніше, що стосується власне його.

На щастя, відразу піднявся і Сергіїв.

— Перерва, — сказав він. — Немає чим дихати. Я пропоную: усі повечеряють, а потім ми продовжимо розмову. Дітей вкладемо спати і ще поговоримо. Адже все це дуже серйозно.

Олег не зрозумів, чому все так серйозно, але подумки подякував Сергіїву, що той перервав розмову.

Вони вели Христину додому. Ліз зовсім не допомагала Олегові, а просто йшла поруч. Зрештою, Олегу і не потрібна була її допомога. Христина легенька, майже, як пір'ячко. На руках можна донести.

— Я мрію, — говорила Христина, — я перебуваю, наче у солодкому жахітті. Невже я нарешті побачу справжніх людей? Я гадаю, що мої очі вони вилікують відразу. Навіть тут, на базі. Адже це проста операція, правда?

— Звичайно, вас вилікують, — погодився Олег. Він весь час відчував погляд Ліз.

— Я без тебе скучаю, — сказала Ліз. — Ти зовсім до нас не заходиш.

— А кому ми потрібні, — заспівала свою сумну пісню Христина. — Навіть коли вони мене вилікують, мені вже ніхто не поверне молодості. Ніколи. І навіщо знову відкривати очі — яка велика радість побачити в дзеркалі потвору і руїну.

Але Олег не вірив, що вона отак думає насправді. Вона, напевно, думає, що їй повернуть і молодість. Адже, можливо, за двадцять років у Галактиці вже стільки всього змінилося, що люди перестали помирати. Якщо у людей багато простору, щоби жити — адже скільки вільних планет, — то всім вистачить місця. Природа, а це він вчив ще на уроках у Старого, розрахувала життя людини як захист від загибелі виду.