Селище - Сторінка 31

У кожному біологічному виді діє один-єдиний закон — життя продовжується доти, доки жива істота встигне народити спадкоємця і допомогти йому вижити. Риби, які метають ікру, можуть загинути одразу ж, бо ікринок дуже багато. Уже ссавцям важливо вигодувати дітей і, можливо, навіть кілька приплодів вигодувати, щоб збільшити вид. І люди колись жили років по двадцять, тридцять. А потім вони почали обманювати природу, і стали цивілізованими. Потім вони навчилися виліковувати багато хвороб і тепер живуть до ста років. Видові не потрібно, щоб людина жила до ста років, а вона живе. Отже, у цьому теж є якийсь зміст? Старий, коли Олег почав одного разу розвивати йому свою ідею, сказав, що Олег — стихійний детермініст. Олег не сперечався. Він уже твердо вирішив, що правий. Правий в тому, що людина живе сто років не випадково — так потрібно Природі. Вона хоче заселити людиною Галактику, усі ті планети, де немає власного розумного життя. А для цього потрібно багато мільярдів людей. І старі люди потрібні, бо вони мають досвід і мудрість. І вони потрібні на нових планетах навіть більше, аніж на Землі. Без Старого і Томаса селище давно би вимерло або стало диким. Можливо, люди винайдуть вічну молодість. І безсмертя. Але це буде означати, що на них чекає ще один стрибок — в інші галактики.

— Ти приходи до мене, — повторювала Ліз, і Олег зрозумів, що вона говорить це постійно, одноманітно і терпляче. — Я чекатиму. Коли всі заснуть, ти приходи до мене. Христина мовчатиме.

— Я не мовчатиму, — сказала Христина, — ви мені будете заважати. Ви ще діти, вам рано про це думати.

— А ми ні про що і не думаємо, — відповів Олег.

Вони підійшли до хижки. Олег залишив Христину і сказав:

— Ліз, ти заведи її, а мені час йти.

— Я чекатиму, — повторила Ліз. — Я завжди тебе чекатиму.

— Добраніч, — сказав Олег.

Він не особливо дослуховувався до її слів, і його дивувало, що Ліз може саме зараз так говорити про нього. Він не розумів, що Ліз було дуже страшно, що він зараз знову піде чи полетить і знову потрібно буде чекати його і не знати, повернеться він, чи ні. А вона нічого не могла зробити з собою, вона постійно думала про Олега і навіть ночами виходила з хижки, йшла до його будиночка і стояла за тонкою стінкою, щоб послухати, як він розмовляє зі Старим чи з мамою. А потім вона слухала, як він спить, і боролася зі своїм палким бажанням зайти тихо-тихо в його дім, лягти поруч, обняти його, теплого і слухняного.

А Олег повернувся до Сергіїва, де вже були Старий і Вайткус. Така собі нарада селища. Олега вони не кликали, але ж не виженуть. У селищі так повелося, що кожен сам вирішував, чи приходити йому на нараду, чи ні. І зараз Дік пішов спати, хоча розмова стосувалася і його, Мар'яна і Лінда були в будинку, вони там жили, зрозуміло, їм нікуди йти. А ще був Казик, тільки він не увійшов, а стояв на вулиці, тремтів біля стінки і слухав. Олег сказав йому:

— Ти заходь, чого вже там.

Але Казик тільки відмахнувся. Він краще знав, що можна, а чого не варто робити.

— Я посиджу? — сказав Олег невпевнено, коли зайшов у кімнату.

Ніхто не відповів, але ніхто і не заперечив. Сергіїв наче підсумував те, про що говорив раніше. Він сказав:

— Тому я залишаюся при своїй думці. Порядок пріоритету повинен залишатися незмінним.

Усі мовчали.

"Який порядок пріоритету?" — подумав Олег. Треба чекати. Зараз хтось відповість, і стане зрозуміло.

— Сергіїв має рацію, — сказав Старий. Він підсунув єдиною рукою горня з чаєм. Відпив.

Мар'яна поставила чай перед Олегом.

— Віковічна проблема, — продовжував Старий. — Журавля і синиці. Ми не можемо сказати напевно, чи є на планеті експедиція, чи Сергіїв з Олегом стали жертвами оптичного обману.

— Ні, — заперечив Олег.

— Не перебивай. Ми не знаємо, чи спускався той скаут у тому напрямку нижче для того, щоб узяти проби. Ми не знаємо, чи збирається відлітати експедиція, адже не виключено, що це просто автоматична станція. Ми нічого не знаємо. Отже, у нас журавель в небі. Звичайно, спокусливо зустріти тут людей. Це як світла мрія. Але я боюся, що арифметика проти нас. Зате у нас є синиця в руках — "Полюс". Він досяжний. Олег, сподіваюся, недаремно перезимував. Я перевіряв його, і ти, Сергіїв, також. Знання його, звичайно, недостатні, проте солідні. І є надія, що разом з ним ви зможете щось зробити з передавачем. Ось і все.

Старий взявся пити чай, і Олег не зрозумів, до чого він вів. Не потрібно летіти на пошук експедиції?

— Але ж це не оптичний обман! — вигукнув Олег. — Я впевнений.

— Є й друга задача, — сказав Вайткус. — Про козу, капусту і вовка.

Олег її знав. Але він знову не збагнув, з приводу чого це сказав Вайткус. Решта зрозуміли. Сергіїв посміхнувся і глянув на Олега.

— Поясніть, — сказав Олег. — Бо ви говорите загадками.

— Це не загадка, а задача, — сказав Сергіїв.

Мар'яна підсіла до Олега, і він бачив її чіткий профіль. Дуже гарний. Олег не дивився на нього, щоб не пропустити слів Сергіїва.

— Потрібно летіти до експедиції, правильно?

— Звичайно, потрібно. І на повітряній кулі, — сказав Олег.

— Поки що ми всі згодні. Далі — кому летіти?

— Я полечу. Можу з Діком, можу з Мар'яною, — сказав Олег. — У нас досвід.

— А ми думаємо, що тобі летіти не варто.

— Як?

— Дуже просто. Ти щойно чув про журавля в небі і про синицю в руках. Наше селище невеличке, і людей тут дуже мало. А щоб вижити, ми повинні по змозі виключити ризик.

— Я не розумію.

— Тобі доведеться йти до "Полюса". Це обов'язково. І йти швидко. Вже почалося літо.

— Ми полетимо, а якщо там нікого нема, повернемося і полетимо на "Полюс". Це так просто!

— Ні в дідька не просто! — майже закричав Старий і навіть грюкнув кулаком по столу так, що горня з'їхало до краю стола і Мар'яна ледве встигла його упіймати. — Ми не знаємо, скільки триватиме політ до експедиції. Ми не знаємо, де вона. У кращому випадку ми можемо сподіватися, що куля перенесе людей через ріку і болото. Я не вірю, що в цих лісах можна буде опускатися на кулі і підніматися знову. Найвірогідніше, кулю доведеться покинути. І бути готовими до того, що піший похід до людей буде дуже довгий.

Олег почув рух біля дверей. Виявляється, Казик тихенько зайшов, не зміг подолати цікавість чи просто змерз на вулиці. І стоїть біля дверей. Нерухомо, як дерево.

— А до корабля дійти можна, — продовжував Старий. — Ми знаємо дорогу, ми набагато краще одягнуті, ця подорож складна, але не екстраординарна. І ти для неї необхідний. Ти зможеш дійти туди з Сергіївим. Все зрозуміло?

— А хто тоді полетить на моїй кулі? — запитав Олег, мимовільно зробивши наголос на слові "моїй".

— Це наша спільна куля, — образилася Мар'яна.

— На кулі полетять Дік і Мар'яна, — сказав Старий. — Вони краще за всіх зможуть прожити в лісі.

— І я, — тихо промовив Казик.

— Спати, Казику, — сказав Вайткус. — Уже пізно.

Казик залишався вперто стояти у дверях, і Вайткус вдав, що більше не помічає хлопчика.

— Що ж це виходить? — запитав сердито Олег. — Я випробував кулю, я краще за інших вмію на ній літати. Я повинен летіти на ній до корабля, а ви у мене її забираєте?

— А як би ти вчинив на нашому місці? — запитав Старий. — Якби думав не тільки про себе, а й про все селище?

— Я би відмінив політ до скаута. Немає там ніякого скаута.

— Ну ось, — посміхнувся Сергіїв, — це вже занадто.

— Тоді я полечу разом з Мар'яною. А до корабля піде Сергіїв. Він теж багато знає про рацію.

Олег зрозумів, що не може допустити, щоб Дік з Мар'яною полетіли так далеко — до боліт, до ріки, — а він сидітиме отут і чекатиме літа. І він знову перейшов у наступ.

— Чому ви думаєте, що на кулі не можна ані спускатися, ані підніматися? Ми полетимо і повернемося. У крайньому випадку, без кулі повернемося. І зробимо нову. Чистоплюй допоможе, і мустангів ще зловимо.

— На осінь мустанги відходять на зимівлю, — сказав тихо Казик. — Мустангів більше не буде.

— Ну, це не важливо, — роздратовано відмахнувся Олег. — Ми однаково встигнемо до корабля. Літо довге.

Ніхто не заперечив йому. Всі мовчали і не дивилися на нього. Старий допивав чай, Вайткус крутив бороду, наче заплітав косички, а Сергіїв витяг ніж і почав відстругувати сучок від стільниці.

Олег замовк, і йому здалося, що всі з ним погодилися. Мовчать, отже, згідні, отже, він їх переконав. А потім заговорила Мар'яна:

— Вони вирішили правильно, — сказала вона. — Тільки вони бояться сказати вголос те, що потрібно.

— Що? — Олег здивувався тому, як вона говорить. Вони знали щось таке, чого він не знав. — Що?

— Те, що ми — ті, хто підуть за скаутом — можемо не повернутися. Довго не повернутися. Або зовсім. І тоді необхідно, щоби ти залишився і дійшов до корабля.

— Ти здуріла! — закричав Олег. — Як ти можеш таке говорити?

А дорослі мовчали, бо погоджувалися з Мар'яною і від самого

початку допускали підлу, непростиму думку, що Мар'яна може не повернутися.

— Це так зрозуміло, — сказала Мар'яна. — Ти хочеш чаю?

— Я взагалі більше не хочу з вами розмовляти! — крикнув Олег і кинувся до дверей. Казик ледве встиг відскочити.

Олег пробіг кілька кроків по вулиці, потрапив ногою в холодну калюжу. Він пішов поволі до частоколу по брудній дорозі. Під ногами ламався тонкий лід. Олег не відчував холоду.

Він зупинився біля частоколу, втупившись у темний ліс, по якому металися швидкі блакитні світлячки, почув, як скрипнула сходинка перед будинком Сергіїва, як вийшли Вайткус зі Старим. Почув тихий голос Вайткуса:

— Що з ним сталося? Невже кулю пошкодував?

— Це теж,— відповів Старий. — Але є й інша причина.

Але яка Причина — Олег не почув, бо закінчення фрази Старий сказав пошепки.

— Дивно, — відповів Вайткус, — ти, напевно, правий, я не помічаю очевидних речей. Вони ж виросли, вони майже дорослі. І речі, очевидні і природні на Землі, тут якось випадають з поля зору.

— А мені шкода хлопця, — сказав Старий.

— Але іншого виходу я не бачу, — додав Вайткус.

— Олег теж зрозуміє, — сказав Старий голосніше, і Олег розсердився і подумав, що Старий сказав це навмисно, бо знав, що Олег все чує, і йому захотілося крикнути у відповідь: нічого подібного! Я не хочу розуміти!

Потім Вайткус зі Старим попрощалися і пішли.

Скрипнули двері. Хтось ще вийшов з дому Сергіїва. Олег сказав собі, що це сам Сергіїв йде умовляти його, але сподівався, що це не Сергіїв.

— Олеже, — долинув голос Мар'яни.