Селище - Сторінка 32

Вона шукала його.

Олег був готовий відгукнутися, він зрадів, що Мар'яна шукає його. Але чомусь не відгукнувся. Напевно, він сам не зміг би пояснити, чому. Ні, зміг би: зараз вона вмовлятиме його, як й інші. Вона згідна летіти на його кулі, вона згідна, щоб Олег залишався отут. Але з-поміж усіх людей на світі саме вона повинна розуміти, що не можна слухатися обережних дідів. Вони всього бояться. Вони бояться померти тут, вони бояться ризикувати, їм наплювати, що відчуває Олег, чого він хоче, вони раді посадити його в яму, коли, з їхньої точки зору, це вигідно для селища. А що таке вигода селища? Адже вони думають про себе, кожний про себе. Вигода селища — пустопорожні слова. Напевно, ті люди, які на Землі розпочинали війни, щоби підкорити інших людей, теж говорили про вигоду свого селища. Потрібно плюнути на все, не звертати уваги. Удосвіта піднятися самому на кулі і полетіти. Він знає напрямок. Він сам долетить туди і знайде експедицію. І справді, хто йому заважає? Де куля?

Куля складена під дахом сараю. Самотужки він її не витягне.

Олег вирішив спробувати, поки всі сплять. У цей момент він не думав про вітер, про те, що хтось має відв'язати кулю. Він повернувся і побіг до сараю.

У нього уся ніч попереду.

Тоді Мар'яна, яка не пішла додому, бо була впевнена, що Олег десь поруч, помітила його. Вона мовчки підійшла до сараю.

— Що ти хочеш робити? — запитала вона пошепки.

Олег здригнувся, наче на нього напав шакал.

— Ти що? — Він теж говорив пошепки.

Мар'яна не одяглася, вибігаючи на вулицю, під мокрим снігом волосся злиплося, повисло короткими пасмами.

— Я боялася, куди ти подівся.

— Йди спати, — сказав Олег. — Я сам дам собі раду.

— Ти хочеш полетіти один. Це безглуздо, — сказала Мар'яна.

— Я перший дурень в селищі, — підтвердив Олег. — Ви усі розумні, а я дурень. Тому я буду сидіти тут і чекати.

— Ти ж всю зиму вчився. Від тебе так багато залежить.

— Якби я знав, чим це закінчиться, я б ніколи не вчився.

— Я тебе люблю, бо ти — найрозумніший.

— Мене ніхто не любить, мене просто намагаються використати. Як машину. І всім байдуже, що я сам думаю.

— Не бійся за мене. Я полечу з Діком. Ти ж знаєш, нічого не станеться.

— Якщо нічого не станеться, то потрібно летіти разом.

— А раптом станеться?

— Тим паче.

— Олежко, не треба. Ти бунтуєш, бо вони праві. І ти знаєш, що вони праві. Поки ми будемо летіти туди, ти готуватимешся до походу.

— Але якщо там є експедиція, то мій похід нікому не потрібний. Це обман.

— Ні, це думки дорослих людей.

— Вони думають тільки про себе.

— Дурниці. І дивно це чути саме від тебе, Олежко. Вони думають так само, як і я. Про дітлахів, які вже підростають, і яким потрібно повернутися додому, щоб вчитися. Про старих, яким треба жити.

І про тебе теж.

— Тоді ти підеш зі мною в гори.

— А хто полетить?

— Дік і Казик. Вони впораються.

— Ти цього нікому і ніколи не скажеш. В іншому випадку, я більше з тобою не знайома. Як тобі не соромно прив'язувати мене, щоб я сиділа поряд! Навіщо? Щоби дивитися на тебе? У тебе для цього є мама.

— Вони обійдуться без тебе.

— Я знаю всі рослини і ліки. Я там потрібна.

— Ти потрібна мені.

— Чому?

— Ти знаєш, тому що я люблю тебе.

Заскрипіли двері, ніби поруч.

— Це батько, — сказала Мар'яна. — Пішли спати. І якщо ти справді любиш мене, як кажеш, ти все зрозумієш.

Темна фігура Сергіїва наближалася, темніла через рідкий сніжок.

Мар'яна потягнула Олега за руку до будиночків. І він пішов.

У голові була така каша, що Олег сам не знав, що він думає.

— Я вже почав хвилюватися, — сказав Сергіїв.

— Тату, ми розмовляли, — промовила Мар'яна.

— От і добре, — сказав Сергіїв і поклав важку руку на плече Олегові. — Я б теж на твоєму місці сердився. Я розумію. Але ти теж нас зрозумій, Олеже. Нам дуже важко. Ми живемо всі ці роки поруч зі смертю. Ти надто молодий, щоб відчувати це так, як відчуваємо ми. Ти думаєш, що мені не страшно відпускати дочку? І минулого року було не страшно? Ти, будь ласка, подумай.

***

Наступного дня почалася підготовка кулі до далекої мандрівки. Олег тричі піднімався на кулі з Діком і Мар'яною, а один раз з ним піднявся і Казик. Казика ніхто не хотів відпускати, а потім всі примирилися з тим, що Казика не зупинити. Він однаково полетить. А Дік з Мар'яною не заперечували. Казик не був тягарем. Вони піднімалися удвох з Діком, і Олег показував йому, як зменшувати вогонь в пальнику, як краще відпускати баласт. Дік був мовчазний і слухняний, в повітрі він втрачав свою впевненість. Вони майже не розмовляли.

Потім вони піднялися над хмарами. Цього разу підніматися довелося значно довше, здавалося, що хмари ніколи не закінчаться. На кулі вже почала виблискувати крига. Олег вже хотів повернутися назад, але потім вирішив ще потерпіти, бо було домовлено, що при кожному підйомі він намагатиметься підняти кулю понад хмарами, як першого дня, з надією знову побачити скаут.

Але на перших двох підйомах скаута не побачили.

Олег дивився на Діка. Він все життя звик слухатися Діка у лісі, в селищі. Бо Дік був сильніший і спритніший. Щоправда, був випадок на кораблі, коли Олег виявився сильнішим за Діка. Але це було давно і забулося. Але тепер, бачачи, як судомно вчепилися пальці Діка в борт кошика, Олег знову відчув перевагу. І передумав опускати кулю. От якби Дік попросив опустити кулю, Олег би погодився з ним. Але Дік мовчав, і кісточки пальців у нього були зовсім білі. Чи то від холоду, чи від напруження.

А хмари ніяк не закінчувалися. Довкола була сіра імла. Вітру не було, і не могло бути, бо куля рухалася за вітром, але холод діймав страшенно.

Треба опускатися, говорив до себе Олег, не відводячи погляду від білих пальців Діка. Нас може віднести далеко.

Дік підняв голову, наче сподівався побачити, що хмари закінчуються. І раптом запитав:

— А може ми не піднімаємося?

— Ні, піднімаємося, — сказав Олег, хоча не був уже в цьому впевнений і про всяк випадок викинув за борт останній мішок з піском.

Куля смикнулася.

Дік знову замовк.

І тоді Олег простягнув руку до пальника, щоб зменшити полум'я. І в цю мить збагнув, що хмари закінчуються і просвічує небо.

Нагорі, під небом, вони залишалися недовго, бо дуже замерзли. Але Олег був майже щасливий. Складно пояснити, чому. Напевно, від того, що вони таки досягли неба.

— Хорошу кулю ти зробив, — визнав Дік.

Олег був вдячний Дікові за ці слова. Якби не було цих слів, він не сказав би:

— Слухай, Діку, я хочу тобі сказати одну важливу річ.

— Мені?

— Ти тільки не смійся. Я люблю Мар'яну.

— Мар'янку? Любиш? — Дік не відразу зрозумів, що означають ці слова. — Як це?

— По-справжньому. Як в романі. Я хочу одружитися з нею.

Дік пирхнув. Він не знав, що сказати.

— Я тебе дуже прошу. Ти потурбуйся про неї, добре? Вона все-таки дівчина, ну, розумієш?

— Дурень, — відповів Дік. — Що зміниться? Хіба її на руках носитиму? В лісі всі однакові.

— Я розумію. Але однаково прошу.

— Нехай вона залишається. Ми з Казиком удвох полетимо.

— Її не переконати. Вона полетить, — сказав Олег.

Дік нічого не відповів. Він наче був незадоволений словами Олега.

— Напевно, сьогодні скаута не буде, — сказав Олег. — Опускаємося, бо ми тут замерзнемо.

Він зменшив полум'я, і куля знову занурилася у хмари.

Дік мовчав.

Так вони й опустилися без жодного слова. Тільки коли хмари закінчилися, Олег сказав:

— Ти нікому не кажи.

— А кому цікаво? — здивувався Дік, думаючи про щось своє.

Під ними був обрідний ліс. Їх віднесло досить далеко, на щастя,

на північ, де були широкі пустирі. Там вони і приземлилися. Колись, вічність тому, вони йшли тут з Томасом до корабля.

Здійнявся вітер, кулю потягло по землі, і вони дуже втомилися, перш ніж їм вдалося приборкати її.

— Боюся, що вона на один раз, — сказав Дік, коли вони сіли на землю, відмахуючись від мошкари, втомлені, як чорти. Поруч купою блискучої тканини лежала куля. — Знову піднятися з лісу важко.

— Краще б ви повернулися назад на ній, — сказав Олег. — Я тому й просив, щоб мені дозволили летіти разом з вами. Я краще вмію нею керувати.

— Справа проста, як на мене, — відповів Дік. — Ти теж недавно навчився.

Почулися крики — із селища бігли дітлахи на чолі з Казиком. Вони бачили, як кулю віднесло на пустир.

***

Як не поспішали, минуло ще десять днів, перш ніж куля піднялася у небо і полетіла на південний схід. Останні чотири дні чекали вітру.

Аеронавти, як назвав їх Старий, були одягнуті дуже тепло — всі теплі речі принесли їм, бо нагорі холодно.

Цими днями Олег дуже втомлювався — щодня потрібно було готувати кулю, підніматися на ній у повітря, потім обстежувати, ну і вчити радіотехніку, як наказував Сергіїв. І він вчив. Можливо, Сергіїв навмисно змушував Олега вчитися, аби він зрозумів важливість своєї справи і менше думав про те, що йому не дозволили летіти. Мар'яна теж була заклопотана. З їжею було сутужно, оскільки літо тільки почалося, ще не повсюди зійшов сніг, грибів майже не було, а торішні запаси закінчилися. У селищі недоїдали. Тричі Мар'яна з Казиком і Фуміко ходили в ліс, на відомі їй місця, шукали колонії молодих грибів, які ще ховалися у землі, і відшукати їх можна було тільки за запахом чи пищанням мошкари.

У селищі була метушня, всі кудись поспішали, для всіх знаходилася робота, і здавалося, наче відлітають не тільки ті троє, а всі збирають речі і готуються до від'їзду. Напевно, подібний настрій був у всіх. Навіть коза це відчувала, коли трюхикала за людьми. Цап більше не з'являвся, і коза даремно ходила до частоколу, кликала його. Вона не знала, та й не дізнається ніколи, що доброго цапа вбив Павлиш, але це сталося далеко звідси, і до того ж, ніхто в селищі не знав Павлиша.

Олег з Мар'яною, звичайно, бачилися і розмовляли, але якось так виходило, що не випадало усамітнитися, завжди на очах, Олег навіть не зміг жодного разу піти з Мар'яною до лісу. Тільки в останній вечір перед польотом Олег знайшов дівчину біля сараю, де вона перебирала зерна, щоби взяти з собою ті, що не підгнили. Він здивувався, що вона одна. Вони того дня піднімалися на кулі, але третім був Дік, і вони не могли поговорити. Мар'яна не знала, що Олег сказав Дікові про своє кохання, і тепер шкодує про це і навіть не розуміє, як міг прохопитися.

— Ти не втомилася? — запитав Олег.

— Ні, — відповіла Мар'яна.