Селище - Сторінка 41

Це чотири-п'ять днів.

— І хто ж піде? — запитав Сергіїв.

Чомусь голос його був злий. І Олег не розумів, що ця злість походить від усвідомлення власної безпорадності. Всі думки і пропозиції Олега Сергіїв за останні дні зважив, прорахував і відкинув, хоча він також хотів піти зараз за аеронавтами і шукати їх в безмежному лісі. Тільки не сидіти і не чекати.

— Я піду, — сказав Олег. — 3 вами. І ще можна взяти Фуміко. Вона добре ходить в лісі.

— Це дуже далекий похід, — заперечив Сергіїв. — На стільки днів в незнайомий ліс не ходив навіть Дік. Запасів харчів зараз майже немає, все селище голодує.

Олег не любив початку літа, тому що воно завжди було голодним. Звірі в цей час ще не приходили, грибів було мало, зелень тільки починалася. Христина казала, що селище перейняло у християн давній звичай — великий піст. У давнину люди теж голодували перед початком літа, коли закінчувалися усі запаси, і релігія придумала, що цей голод — на догоду Богові — це називалося "піст" і тоді не можна було багато їсти.

— Отже, взяти з собою практично нічого. Що було, ми віддали на повітряну кулю. Так? — запитав Старий.

— Ми вполюємо що-небудь у лісі. Не пропадемо... Та не будемо про це зараз думати.

— Думати корисно завжди.

Олег подивився на Старого, чекаючи його підтримки. Але Старий мовчав.

— Але мова йде про наших... А раптом їм погано?

— Ми завжди живемо поруч зі смертю, — сказав Старий. — Відправити зараз тебе та інших в ліс без надії на успіх, оскільки ми хвилюємося за долю близьких, рівнозначно трагедії для селища. А селище — це в першу чергу не ми з Борисом, і навіть не ти, а ті дітлахи, які залежать від нас. Ну добре, ми пішли в ліс. А хто залишився у селищі?

— Багато людей, — сказав Олег. — І Старий, і Вайткус, і жінки, і Ліз. Багато.

— Вайткус хворий і слабкий. Старий теж. У селищі не залишиться ні жодного захисника, ти розумієш — жодного воїна!

— Ти не правий, — сказав Старий. — Якщо потрібно, ми ще згадаємо старовину!

— Якщо в лісі не впораються Дік з Казиком, — продовжував, ніби не чув його, Сергіїв, — тоді у нас з Олегом зовсім мало шансів їх розшукати. Зате дуже багато шансів, що ми ніколи не дістанемося до корабля. Про це ви забули?

— Корабель зачекає, — вперто продовжував Олег.

— Ти забув, чому ми не пустили тебе на повітряній кулі? Тому що ти мусиш дійти до корабля.

— А якщо я піду до корабля, хто охоронятиме селище? — Олег відшукав слабке місце в аргументах Сергіїва і вчепився в нього. — Хто? Ви ж самі казали! Тепер що, сидіти і чекати?

— Ми живемо в лещатах необхідності, — сказав Сергіїв. — Ми живемо між двох вогнів, між трьох, ми живемо посеред вогню. І залишаємось людьми, тому що ми завжди думаємо.

— І тепер ми не йдемо на допомогу Мар'яні!

— Та помовч ти! — раптом розсердився Старий. — Ти гадаєш, Сергіїву легко так міркувати? Ти вже дорослий, ти наш спадкоємець. Спадкоємець нашого маленького царства. Ми на тебе надіємося. А ти сперечаєшся з нами, як хлоп'я. Ти закоханий в Мар'яну...

— Що? — Олег щиро обурився. — Нічого такого немає.

— Це видно, — усміхнувся Старий, — тільки ти сам про це довго не здогадувався. А тепер, по-моєму, здогадався, тому й обурився.

— Добре, навіщо сперечатися, — сказав Сергіїв, піднімаючись. — Розкричалися на все селище.

Олег відвернувся від них. Закоханий чи не закоханий — погане слово, дурне — це їх не стосується. Він знав вже, що втече вночі з селища, втече і сам їх знайде. Нехай він йтиме п'ять днів, десять, нехай всі тварюки лісу постануть проти нього, але він знайде Мар'яну і Казика. Ну, й Діка теж. Тільки треба взяти себе в руки і не сперечатися. На кулі він полетіти не міг — не битися ж з ними. Але піти в ліс — цього йому ніхто не завадить.

— Я звертаюсь до твого розуму, якого у тебе, як виявилося, небагато, — казав Сергіїв. Олег не хотів його слухати, але не міг не слухати. — Шлях до корабля відомий, і відносно, я повторюю, відносно безпечний. І цей шлях — твій, Олеже. Це і є твоя доля і відображення долі селища. Навіть якщо й сталася трагедія з моєю донькою ("Він навмисне сказав — "з моєю донькою", щоби я зрозумів", — подумав Олег)... і якщо ніякої експедиції немає і ніхто нас не знайде — будемо готуватися до гіршого. У нас ще залишається "Полюс". І залишаєшся ти. Зрозумів?

— Зрозумів, — тупо відповів Олег, як на уроці.

— До біса! Він нічого не зрозумів! — розлютився Старий. — Він не розуміє, що не належить собі. Що бувають моменти в житті, коли людина не має права належати тільки собі. Це буває тоді, коли від її вчинків залежить доля інших людей.

Увечері, коли посутеніло, а мати була у Лінди, вони з нею шили, Олег зібрав свій невеликий мішок. Він забрав з коробки на поличці все борошно і солодкі корінці — більше вдома нічого не залишилося, потім нагострив ніж. Звичайно, можна було взяти і арбалет, але ця зброя буде заважати — адже йому доведеться йти дуже швидко, а майже від кожного хижака в лісі можна втекти. Олег перебував у владі впертості. Він розумів, що не правий — праві старші, але у їхній правоті була холодна жорстокість, з якою Олег не міг змиритися. Адже він не відмовляється йти до корабля, він піде до нього пізніше, але зараз ті, що в лісі, потребують допомоги, а ми тут займаємося балачками. Він уявляв собі, як піде: по прямій, до болота, до ріки. Йому не було страшно, хоч якби йому сказали, аби він пішов до лісу вночі, невідомо куди, один, сказали б у звичайному житті, він би злякався. Але зараз найголовніше тільки одне: непомітно вийти з селища і зайти так далеко, щоб його не наздогнали і не повернули. Бо ж вони справді можуть наздогнати і повернути.

Вечір тягнувся дуже повільно. Олег запалив каганець, заправив його жиром, відкрив підручник — він його вже тричі прочитав, і Сергіїв ліпив йому з глини об'ємні моделі пульту, щоби легше уявити, але для Олега зараз важливіше було довести самому собі, що своєю втечею він не відмовляється від походу до корабля — просто відкладає його на потім.

***

— Ти не спиш? — запитала Ліз, зайшовши в хатинку.

Олег відірвався від книжки. Виявляється, непомітно для себе, він вчитався у текст, подумки був на кораблі, у відсіку зв'язку.

— Не сплю.

— Займаєшся? Я тобі заважаю?

— Ні, нічого. Матері немає. Вона у Лінди.

— А я до тебе прийшла.

— Навіщо? (Ліз йому ще бракувало!)

— Я таку травичку знайшла, — сказала Ліз. — Біля паркана росте. Вона чудово пахне. Я нею руки намастила. На, понюхай!

Яка дурна пропозиція — нюхати руки.

Але відповісти Олег нічого не встиг, оскільки Ліз поклала долоні йому на обличчя, ледь не задушила, хоча поклала дуже ніжно. Долоні приємно пахли, але нічого особливого — таку травичку Мар'яна часто зривала і сушила. З неї виходять хороші примочки, коли якесь запалення.

— Гарно, правда? Це я сама знайшла.

— У Мар'яни такої травички цілий мішок, — сказав Олег.

Ліз нічого не відповіла. Чи образилася, чи думала, що би ще сказати. Вона присіла поруч з Олегом на лавці так, що Олег відчував її тепло. Волосся Ліз розпустила і відкинула на плечі. Красиве волосся, такого в селищі ні в кого немає — золотисте, важке. Коли Ліз була маленька, Христина заплітала їй коси, і Олег смикав її за них, але це було давно, наче в іншому світі.

— Ти за них хвилюєшся? — запитала Ліз.

— А ти ні?

— Я також хвилююся. Мені завжди за всіх страшно, — щиро сказала Ліз. — Якщо хтось йде до лісу, я вже боюся. Мене ніколи в ліс не затягнеш, ніякими солодощами.

— Знаю, — сказав Олег.

— У тебе волосся відросло, можна заплітати. Хочеш, я тебе підстрижу?

— Не треба. Це робить матір.

— Я так хвилююся, — сказала Ліз.

— Чого?

— Не знаю.

— Тоді йди спати.

— Ще рано. Взагалі, мені нудно, так нудно, ти й не уявляєш. У тебе все-таки є справи, а я весь час маю сидіти з цією божевільною Христиною. Мені нудно, і я до тебе прийшла. А ще я хвилююся за Діка. І за Мар'яну з Казиком. Вони зараз у лісі, напевно. Чи може вони вже знайшли ту експедицію? Га?

— Якби знайшли, вже би прилетіли сюди.

— А я гадаю, що вони тільки сьогодні її знайшли. І вони там вечеряють. Як ти думаєш, вони привезли із Землі усілякі страви? Так? Яких ми ніколи не їли?

— Напевно. Не думаю, що вони ходять на полювання.

— А ти, коли на кораблі був, щось там їв?

— Ти хіба забула, ми привезли харчі?

— Ви принесли згущене молоко, а Лінда заховала, тільки дітям, коли захворіють, давала, а я майже не хворіла. Якщо покуштувала, то хіба одну ложечку.

— Ти нецікаво живеш, — сказав Олег. Він відгонив від себе спокусливу думку про те, що Мар'яна вже в безпеці, що вони просто не поспішають повертатися. Адже люди із Землі їх допитують, все хочуть знати.

— А що тут може бути цікавого? — здивувалася Ліз. — Адже ти знаєш, як мені нудно, а зовсім зі мною не займаєшся.

— Мені з тобою не дуже цікаво, — признався Олег.

— А з нею?

— А з нею цікаво.

— Ми якусь дитячу розмову маємо, — сказала Ліз.

Вона перейшла з лавки на ліжко, присіла.

— Тут м'якенько, — сказала вона.

— Чому дитячу?

— Ми повинні думати про майбутнє. А ти не вмієш. Напевно, через те, що я старша.

— Ти майже не старша.

— Ти не розумієш, Олеже, ти ще майже хлопчик. Бігаєш лісом, створюєш повітряні кульки. Ти вже виріс, а дозволяєш, аби до тебе зверталися, як до хлопчура.

— Ти щось знаєш?

— Я нічого не знаю, але все відчуваю.

— Це твої справи. — Олегові раптом стало ніяково, що вона говорить з ним про такі речі. — Мене це не стосується.

— Шкода, — сказала Ліз і замовкла.

Вони довго мовчали. Олег вдавав, що читає, але насправді, звичайно, не читав. Через те, що Ліз сиділа, підібравши під себе ноги на його ліжку, в кімнаті все змінилося і могло щось трапитися, хоча він розумів, що нічого не повинно статися.

— Іди сідай сюди, навіщо кричати через всю кімнату, — сказала Ліз.

— Я чую, — відповів Олег. — Кімната маленька. А як мати прийде?

— Ну то й що?

— Нічого, вона здивується.

— Вона вже може не дивуватися. Я би на її місці здивувалася, що ти досі немовлятко.

Вони знову замовкли. Олег сидів за столом. Йому хотілося, щоб Ліз швидше пішла.

Але Ліз не збиралася йти.

Нарешті Олег сказав:

— Тобі час спати.

— Знаю, — відповіла Ліз. — Ти хочеш, щоб я пішла. Чому? Ти боїшся мене?

— Я нікого не боюся.

— Тоді йди сюди, я замерзла. Мати твоя не прийде. Вони з Ліндою будуть сидіти до півночі — я заходила.