Селище - Сторінка 42

Лінда плаче, а мати її втішає. Старий теж не прийде, вони з Вайткусом грають в шахи. Я все про всіх знаю.

— Мені треба йти.

— Тобі? Вночі?

Олег не відповів.

— А я знаю, — сказала Ліз. — Господи, чому ж я відразу не здогадалася! Наш відважний хлопчик утікає до лісу шукати своїх нещасних друзів, які п'ють чай і зовсім про нього забули. Я здогадалася?

— Помовчи.

— Чому я повинна мовчати? Я не хочу, щоб ти йшов до лісу. Ти там обов'язково загинеш, а мені без тебе буде погано. Чесне слово... — І раптом Ліз заплакала, тихо, але глибоко і печально. — Я нікому не потрібна, — повторювала вона пошепки. — І ти теж хочеш від мене піти...

Вона зіщулилася на ліжку, згорнувшись клубочком, і її плечі тремтіли.

Олегу стало її шкода. Він підійшов до ліжка, зупинився і погладив дівчину по плечу.

— Не треба, — сказав він. — Усі до тебе добре ставляться.

— Мені не треба всіх, — сказала Ліз, схлипуючи. — Мені потрібен тільки ти. Ти цього не розумієш. Ти не знаєш, що таке справжнє кохання, і ніколи не знав, що це значить, коли ти не потрібен.

Вона простягнула руку і легенько потягнула Олега до себе. Він підкорився — не вириватися ж.

Ліз була гаряча, наче її лихоманило і була висока температура. Вона відразу обняла Олега і почала гладити і притискати до себе, але не сильно, а дуже ніжно. Вона була такою беззахисною та ніжною, що Олегові було приємно гладити її по голові і по плечах, і він утішав її і говорив, що не треба засмучуватися, що все буде добре, і ми полетимо на Землю, ми обов'язково полетимо, і все буде добре. Ось тільки страшно, як там друзі, бо, якщо куля впала, то вони можуть загубитися у лісі.

А Ліз говорила, що вона все розуміє і розуміє, як Олег все відчуває, тому що він хоробрий, і дуже добрий, і турбується про інших. Вона говорила, що це дуже правильно — піти зараз в ліс, тільки вона його нізащо не відпустить одного, вона піде з ним разом, вона буде його захищати, адже, правда, в лісі краще удвох, вона раніше ніколи не ходила до лісу, тому що страшенно боялася, але з Олегом їй нічого не страшно, вона буде з ним завжди, як зараз, ось так, у його сильних обіймах. І вона якось непомітно влаштувалася в його обіймах, вписалася в його руки і притискалася усім тілом. Було майже зовсім темно — каганець освітлював тільки стіл, і не було видно мішка під столом, і не було видно обличчя Ліз, тільки ледь-ледь поблискували її очі й волосся...

— Йди до мене, — шепотіла гаряче Ліз, — йди до мене, мій любий, ми будемо з тобою разом, завжди разом, я з тобою піду, куди захочеш, чи до лісу, чи на край світу, ти мені, будь ласка, повір, тому що я тебе кохаю, ти поцілуй мене, ось так, ще, будь ласка, я прошу тебе, ні, не відвертайся, я також тебе поцілую...

І вже Олег не розумів, де він, тому що нічого не було, окрім гарячої Ліз — вона була зі всіх сторін, і це було так солодко й лоскотно...

Двері заскрипіли так, наче пилкою провели по вухах, — страшенно голосно. Кроки матері відразу пролунали поруч.

Олег вирвався з рук Ліз, а може, сам ледве відірвав від неї свої власні пальці і зірвався на ноги.

А Ліз сіла на ліжку і притисла руки до грудей. Олег не стільки побачив це у густій напівтемряві, скільки відчув. І побачив все це очима матері.

А мати від несподіванки злякалася.

— Ви що? — вигукнула вона. — Ви що тут робите? Олеже!

Їй здалося, що вона побачила Олега, потім вона зрозуміла, що це Ліз.

— Я нічого, — сказала Ліз, вона відразу стала дуже далекою. — Я прийшла, ми з Олегом сиділи, розмовляли, я піду, ви не бійтеся.

— Ось цього я не очікувала, — сказала мати так, ніби вона чекала чогось іншого, тільки ось ц-ь-о-г-о вона не чекала.

— А чого — цього? — Олег відразу став агресивний, бо йому було дуже соромно.

— Сам розумієш, — сказала мати. — І від тебе, Ліз, я не сподівалася.

— Вибачте, — сказала Ліз, — я так хвилювалася за Олежика, він збирався втекти до лісу, шукати Мар'янку з Діком, зовсім один, і я умовляла...

— Ліз, ти що?! — обурився Олег.

Це було підлою зрадою.

— Ти можеш сердитися на мене, скільки захочеш, — сказала Ліз, — але я піклуюся тільки про тебе, я знаю, що йти до лісу — це справжня смерть. Ви знаєте, я його так хотіла відволікти, я навіть сама запропонувала в ліс піти, чесне слово.

— Дивне відволікання, — сказала мати і відразу повернулася до Олега: — Ти насправді хотів втекти до лісу?

— Бреше вона, — сказав Олег тупо.

Він не вмів обманювати, але зараз не це було важливо, погано, що Ліз виявилася зрадницею. Вона злякалася матері і хотіла відволікти її.

— Ні, Олеже. — Ліз ніби вгадала думки Олега. — Ні, я не зрадниця, я тебе дуже кохаю, і я краще помру, аніж відпущу тебе до лісу.

Мати несподівано нагнулася. Вона знала Олега краще за всіх на світі. Вона витягнула з-під стола мішок.

— А це навіщо? — запитала вона.

Ліз досягла своєї мети. Про неї забули.

Вона піднялася, закутуючись у куртку, пошукала скинутий черевик.

— Що це? Ти хочеш мене вбити? Ти мене конче вирішив вбити! — Мати доводила себе, викликаючи гнів.

— Я пішла, — сказала Ліз. Але ніхто не звернув на неї уваги.

Бурхлива сцена ще не закінчилася, коли на шум заглянув Старий. Він дізнався, у чому справа, і сказав:

— Я підозрював, що ти придумаєш щось подібне. Тільки в тебе нічого не вийде, ми з Сергіївим домовилися чергувати сьогодні біля частоколу, а тебе від чергування звільнити. Так що ми б все одно помітили. Ет, дурість людська...

— Це не дурість.

— Це не дурість, це егоїзм, — сказала мати.

— А ти знаєш, Ірина права — це егоїзм.

— Я не для себе...

— Ти для себе! Ти для себе хочеш бути героєм, ти для себе хочеш принести на руках Мар'яну, чи приволокти на спині Діка.

— Ви нічого не розумієте!

Олег вибіг з хижки як був, ув одній сорочці. Було холодно, він сидів на колоді, йому не хотілося повертатися, і він усією шкірою відчував, як за ним слідкують — слідкують з хати. І Ліз, і мати, і Старий, і Сергіїв. І ніхто йому не вірить.

А там, в лісі, вони чекають на допомогу...

Було зимно, дуже хотілося закутатися і заховатися, але ж не йти додому. І зрадницька уява почала малювати картини того, як Мар'яна з Діком сидять в гостях у експедиції і сміються, і ласують різними стравами... Це була не його думка, її придумала Ліз, але думка виявилася дуже зручною, і було важко їй не піддатися.

— Олеже! — закричала мати з дверей хати. — Йди спати, застудишся!

Довелося йти, і так все селище слухає.

Олег не розмовляв з матір'ю, вона теж мовчала.

Він заліз у ліжко, і ліжко, як на гріх, все ще пахло Ліз. Її тілом і тією травою, якою вона намастила долоні.

Олег хотів думати про Мар'яну і, засинаючи, викликав з пам'яті її образ. Це було солодке відчуття, але коли він заснув, йому снилося, що він обнімається з Ліз, і він нічого не міг вдіяти з собою уві сні, хоча розумів, що це неправильно.

Наступного дня Казик почав вирубувати сходинки в корі дерева. Це була втомлива, марудна робота, до того ж Казик і Дік, що підміняв його, були голодні.

Казик за перший день вирізав сходинок на метрів двадцять униз, до відламку сука, що стирчав зі стовбура. Відламок був міцний. Казик обрізав жолобом довкола кору так, що можна було закріпити за відламок мотузку.

Наступний день пішов на те, щоби вирубати сходинки ще на тридцять метрів донизу. Дік міг би спуститися, як і Казик, сходинками, але Мар'яну потрібно було страхувати мотузкою, бо вона найслабша. Мар'яна просила, щоб вони залишили її на дереві і спускалися без неї, а вона дочекається, поки вони сходять за допомогою, але Дік відмовився це зробити. Він сказав, що може таке статися, що ніякої експедиції немає або вона вже відлетіла. Тоді доведеться повертатися додому — отже, Мар'яні доведеться жити одній на дереві, можливо, десять днів, можливо, два тижні. А за цей час, як сказав він, Мар'яна може перетворитися на скелетик. Він мав рацію, Мар'яна з ним більше не сперечалася. Коли вона вмовляла хлопців залишити її, вона боялася, що вони піддадуться на її палкі умовляння і залишать одну — а вона би померла від страху й самотності.

Казик відшукав невеличкий отвір у стовбурі, вигнав з нього отруйну змію. Вийшла ще одна станція — місце, де можна було закріпити мотузку. Не вистачало ще трьох, чотирьох таких станцій, аби спуститися на землю — вона була ще дуже далеко.

На четвертий день Дік піднявся до залишків кулі, у хмару, і приніс звідти ще одну мотузку. На щастя, йому вдалося вполювати деревинного зайця, і вони сяк-так поживно поїли, а оскільки намучилися від голоду, то проспали годин із десять. Минула вічність відтоді, як вони залишили селище, а мета їхньої подорожі була майже такою ж далекою, як і першого дня.

Коли вони прокинулися, погода була дуже хороша і було далеко видно. Казик, перш ніж спуститися донизу, до своєї роботи, нагострив ніж, який зменшився удвічі — так сточився. Потім Мар'яна намастила йому руки залишками мазі — пальці у Казика кровоточили і розпухли. Добре ще, що біль від укусу щелеп утамувався. Казик пішов на свій спостережний пункт дивитися у той бік, де повинен бути табір експедиції. Він сидів там півгодини, але його ніхто не підганяв, бо всі розуміли, що хлопчик працює більше за всіх. Він дивився, поки не побачив, як піднімається блискуча кулька — це Павлиш летів на всюдиході на той берег озера. Тепер вони не сумнівалися, що знають, куди йти.

З другою мотузкою справи у Казика пішли швидше. Того самого дня він зумів прокласти дорогу метрів на п'ятдесят. Роботи залишилося ще на два дні.

Ці два дні минули тоскно і нецікаво. Мар'яна часто ходила на пункт спостереження і чекала, коли щось підніметься над берегом озера. Вона бачила, як Павлиш із Клавдією полетіли на той берег озера — до золотої гори. Це була перша мандрівка Клавдії по планеті. Вона була напружена і оживилася тільки тоді, коли побачила золоті самородки, вимиті потічком біля гори, і товсті, ніби блискучі канати, золоті й кварцеві жили. Павлиш теж був вражений цим видовищем. Йому захотілося викувати для Саллі золотий браслет, тільки у нього не було інструментів. Коли вони повернулися, Клавдія змусила його двічі пройти дезинфекцію — Павлиш бурчав, його втішали тільки гіллясті самородки, які він розклав довкола і милувався ними. Політ у гори знову довелося відкласти, а можливо, Павлиш підсвідомо знаходив справи, щоби відкласти його.