Селище - Сторінка 43

Політ в гори був святом, ялинкою, навколо якої можна потанцювати. Але після свята завжди настають сірі будні. До того ж, він ніяк не міг залишитися наодинці з Саллі. Клавдія не випускала їх з поля зору. Саллі до цієї ситуації ставилася з гумором, до того ж, вона любила Клавдію і не хотіла її засмучувати.

А тут ще надійшов день народження Павлиша. Клавдія з Саллі постаралися на славу, накрили такий чудовий святковий стіл з тортом і свічками, що Павлиш був розчулений.

***

А Казик через два дні, нарешті, дістався до того місця, де за п'ятдесят метрів від землі стовбури розходилися пірамідою, звідси вже можна було спуститися без мотузки.

Гукнувши нагору, щоб не хвилювалися, він сповз на землю. Це було щастя — йди, куди заманеться. Земля була м'яка, по ній можна було бігати, стрибати і нікуди не впадеш. Казик побіг довкола стовбура, щоби пошукати торбину з їжею, скинуту минулого тижня під час катастрофи кулі, але не знайшов — чи хтось її потягнув, чи вона загубилася у підліску. Казик так відвик жити в лісі, що мало не утрапив в кігті до шакала, ледве від нього втік. Тікати від шакалів Казик не любив, але що поробиш, коли від ножа залишився жалюгідний недогризок, таким навіть шкіру шакалові не пропореш. Казику вдалося назбирати грибів, і він приніс їх нагору, на розсоху.

Наступного ранку вони почали спускатися униз.

Дік прив'язав мотузку до стовбура дерева, а потім Мар'яна, тримаючись за неї і впираючись ногами в неглибокі сходинки, спустилася до відламка сука і там зупинилася. Казик був уже нижче, на наступній станції. Потім Дік відв'язав мотузку і спустився сходинками до Мар'яни. Відпочивши, вона почала спускатися нижче, до Казика. Спускання на землю було дуже повільне; Мар'яна втомлювалася, а відпочинок над прірвою допомагав мало. З кожним метром її руки слабнули і ноги все більше тремтіли, вона не зізнавалася у цьому, але хлопці все бачили.

А тут ще уперіщив дощ. Струмені дощу хляскали по руках і голові, силуючись змити людей-мурашок з велетенського стовбура, і нікуди було подітися. Мотузка відразу набухла, стала важкою, слизькою, ноги погано трималися на східцях.

Залишалися ще дві станції.

Дік зверху кричав, щоб Мар'яна зупинилася і не йшла донизу, але їй було несила стояти, розпластавшись під струменем, що хлюскав її, намагаючись змити, і вона продовжувала спуск. Дівчина проминула передостанню станцію, залишалося ще метрів тридцять-сорок, а там вже стовбур робився ширшим і спускатися стало спокійніше.

Казик, коли спускався на землю і знову піднімався, не встиг приготувати мотузку, і Мар'яна сповзала без неї, намацуючи ногами сходинки і притискаючись животом до слизької нерівної кори.

Казик намагався спускатися недалеко від Мар'яни, він боявся, що вона зірветься, хоча розумів, що в такому випадку йому дівчину не втримати. Але все одно тримався ближче і підказував їй, куди ставити ногу.

Дівчина дісталася до того місця, де стовбур почав розширюватися, і зрозуміла це, оскільки внизу була вже не прірва, а крутий схил. І Казик теж перевів дух: все закінчилося більш-менш вдало. Затуляючи очі від дощу долонею, він подивився нагору, як там спускається Дік.

І в цю мить він почув короткий, зовсім тихий крик — і мимо, зачіпаючи і заледве не потягнувши за собою, пролетіла Мар'яна. Вірніше, вона не пролетіла, а скотилася цим крутим схилом, який був усе ж крутим настільки, що втриматися на ньому було неможливо. Казик з жахом дивився, як її тіло летить донизу.

Він не пам'ятав, як опинився на землі — ніби навіть і не дивився на східці, а тримався, як жучок, за кору. Він підбіг до Мар'яни, яка лежала, розкинувши руки. Він кликав її, а вона мовчала. Він приклав вухо до її грудей і довго не міг почути биття серця.

Цієї миті до нього підбіг Дік. Він відштовхнув Казика і наказав йому тримати куртку над головою Мар'яни, щоби дощ не падав на обличчя. Казику було холодно, і дощ боляче хльоскав.

— Вона жива, — сказав Дік.

Він обмацував її руками, перевіряв, чи немає переломів. А коли доторкнувся до неприродно підігнутої ноги, Мар'яна, не розплющуючи очей, застогнала, і вони зрозуміли, що в неї зламана нога, а це дуже погано.

Дік пішов в ліс і зрізав тонкі палиці.

Мар'яна була у напівзабутті, очевидно, вона ще вдарилася і тому втратила свідомість, але коли Дік почав прилаштовувати палиці до ноги мотузкою, яку приніс з собою, вона закричала від болю, заплакала і отямилася. Дік не слухав її плачу, хоча Казик просив його зупинитися і не мучити Мар'яну. Та Дік все ж спочатку перев'язав ногу так, щоб вона була нерухомою.

Вони обережно віднесли Мар'яну до лісу, де під густим шатром листя злива не так лютувала. Вона вже зовсім опам'яталася, їй було боляче, але вона терпіла.

— Як безглуздо, — говорила Мар'яна, — як я вас підвела.

— Мовчи, — наказав Дік. Він намагався розпалити вогнище, а Казика відправив на пошуки великого порожнього горіха, щоби в ньому закип'ятити воду.

— Нічого, — казав він, — ми все ж спустилися.

Мар'яна так втомилася, що незважаючи на біль, увечері заснула. А Дік з Казиком ще довго сиділи біля вогнища і думали, що робити далі, оскільки все це було вкрай складно.

Можна було, звісно, відіслати Казика назад у селище. Але йти туди потрібно днів п'ять, якщо не більше, і йти важко: болота, густий ліс — погані місця. Та й залишатися Дікові з Мар'яною було небезпечно. Одна людина обов'язково мусить ходити на полювання, за хмизом, і тоді Мар'яна залишиться одна, беззахисна. А ліс не любить беззахисних. Якщо навіть залишити їй бластер, все одно може підкрастися якась гадина, її навіть не помітиш.

— Гаразд, — сказав нарешті Дік. — Ми зробимо санчата і потягнемо Мар'яну до ріки.

— Правильно, — відразу погодився Казик. — Головне — переправити її через ріку або хоча б одному з нас переправитися. Правда? Ми дійдемо до людей і покличемо їх.

— Так і зробимо, — сказав Дік. — До ріки ми її дотягнемо за півдня. Там би переправитися.

— Тільки б вони не полетіли, тільки б зачекали, — пристрасно сказав Казик, наче молився. — Вони не повинні полетіти. Вони повинні зрозуміти, що без їхньої допомоги нам тут кінець. Адже вони із Землі, вони сильні, вони все розуміють.

— Давай спати, — запропонував Дік, — спи, а я посиджу. Потім розбуджу тебе. Завтра дійдемо до ріки.

— Дійдемо, — сказав Казик.

— Нам вже небагато залишилося.

Дощ стукотів по листю, він затихав, а важкі краплі зривалися і падали на мох.

***

Того дня вони до ріки не дійшли, хоча вона зверху здавалася близькою. По дорозі до неї треба було перебиратися через болото, до того ж вони втратили багато часу, щоби змайструвати санчата для Мар'яни.

Дік зрізав жердини для санчат, але тонких ліан, щоби їх зв'язати, не виявилося.

Мар'яні стало гірше від болю, який її не відпускав, і від струсу мозку. Щоправда, вони не знали, що у Мар'яни струс мозку, але її нудило, боліла голова, і вона ледве упізнавала своїх товаришів. Синці на грудях, на щоці, на боці стали чорними.

Вночі знову здійнялася буря, щоправда, майже без дощу. Блискавки били по стовбуру дерева і скочувалися на землю вогненними зміями. Дік зрадів, що вони встигли злізти.

Поривом бурі зірвало з верхніх гілок рештки повітряної кулі — вони побачили її падіння і спочатку в темряві не зрозуміли, що це таке: блискавки освітлювали чорне блискуче покривало, яке повільно опускалося в ліс.

Вранці Казик обережно підкрався до невідомої істоти, яка лежала неподалік від них, і зрозумів, що це їхня стара куля. Вона тепер зовсім не була схожа на кулю, і навіть важко було уявити, що вона могла підніматися у повітря. Від оболонки залишилися тільки величезні розірвані шматки, а від кошика — жалюгідні уламки. Але були мотузки, була плівка міхурів. Отож Дік з Казиком зробили чудові санчата для Мар'яни і навіть зверху прилаштували щось на зразок запони, щоб у річці не мучила мошкара, яка висить там у повітрі чорними хмарами.

Увесь наступний день пішов на переправу через болото, в якому було тисячі гадин, і заночувати довелося на малесенькому острові, сплетеному з водоростей і очерету. Острівець притулився до берега річки.

Мар'яна марила, у неї була висока температура, і нікому їй було подати ліки, оскільки у ліках розумілася тільки вона сама.

Острівець ледь-ледь погойдувався — під ним текла ріка, якщо сильно наступити, то нога провалювалася. Вночі Казик убив велику змію, яка також хотіла перечекати ніч на острові. Казикові здавалося, що вони відлетіли з селища дуже давно — можливо, рік тому, і відтоді кудись йдуть, повзуть і видряпуються, і ніколи це не закінчиться. Щоб відволіктися, він уявляв собі солодкі картини зустрічі зі справжніми землянами, а потім став згадувати назви всіх гір на Землі висотою більше восьми кілометрів. Ці слова мало що означали для Казика — вони були заклинанням, ниточкою, яка зв'язувала його із Землею.

Вранці вони зварили і з'їли змію, а потім шукали придатні стовбури, щоби зробити пліт, і змучилися, пробираючись до болотистого берега піщаними косами і заростями кущів.

Мар'яну вони ні на секунду не залишали одну. Тим паче, що місця були незнайомі і небезпечні. Тут зустрічалися інші болотяні тварюки. У глибині болота, вище по ріці, куди вони не заходили, було якесь скупчення тварин — якщо видряпатись на дерево, можна побачити, як вирує вода, наче її мешканці живуть у постійній ворожнечі.

Лише надвечір Дік знайшов два повалені дерева, але вони лежали вкрай незручно, в болоті, і незрозуміло було, як їх витягнути і зв'язати. Казик зметикував, що коли обрізати коріння, що тримало їхній прибережний плавучий острівець, його можна підігнати до дерева. Так вони і зробили: притягнули дерева до острівця і вийшов корабель — сирий, ненадійний, майже некерований, але він плавав.

Під Мар'яну підклали багато сухої трави і гілок, застелили їх шматками міхурів із кулі — їй було сухо. Мар'яна терпіла, тільки інколи стогнала. Нога була червона, розпухла. Їй було важко задовольняти усі людські потреби. Вона соромилася, незважаючи на біль, і нічого не хотіла їсти. Казика вона менше встидалася, а Дік відходив убік. Казик доглядав за нею, як за великою Луїзою, коли вона хворіла, він усе вмів. А Дікові було страшно. Набагато страшніше, аніж у лісі.

Наступного дня Дік зробив довгі жердини, щоправда, вони були не дуже тверді і гнулися.

Казик назвав новий корабель — "Золота лань".