Селище - Сторінка 46

Селища не буде. Його зжере ліс.

Олег озирнувся. Йому здалося, що за ними йде слон. Уже почало сутеніти, і від снігових струменів світ був закований у сіру імлу. Сергіїв йшов спокійно. Він покладався на інтуїцію Олега.

— Мені його не шкода, — мовив Олег.

— А мені шкода, — відповів Сергіїв. — Це майже половина мого життя і більша частина життя свідомого.

— Ти хочеш додому?

— Не в цьому річ. Ми прожили довгі роки бідними і безсилими, людина із Землі, побачивши нас з тобою, вирішить, що бачить мавп. А я упевнений, що коли ми повернемося додому, то у спогадах залишаться перемоги і урочисті моменти, яких ти й не помітив.

— Я був маленький?

— Для тебе було природньо, що ми залишаємося людьми, що ти ходиш до школи і їси ложкою. А знаєш, яке свято було, коли я зробив першу ложку?

Олег різко смикнув Сергіїва за рукав, звалив з ніг, той тільки крякнув від болю.

Над головами промчала чорна зграя. "Як вершники апокаліпсиса", — подумав Сергіїв, дивлячись на стрімкий і рівний рух чорних тіней.

— Що це було? — запитав він Олега.

— Не знаю, — відповів той. — Я їх якось бачив, давно вже, але не знаю, хто вони. Ти говорив про ложку?

— А ще було багато смішного, — сказав Сергіїв. — Ми часто сміялися. Раніше частіше, ніж тепер, — тепер ми втомилися.

Вони проминули печеру, де минулого разу Олег провів тривожну ніч. Можливо, варто було залишитися на ніч у печері — все ж прикриття, але ще не зовсім стемніло і невідомо було, яка погода чекає їх завтра. Впертість, з якою мокрий сніг застилав землю, насторожувала. Сергіїв не сперечався з Олегом, хоча втомився значно більше, ніж він. Уже через півгодини Олег пошкодував, що вони не зупинилися у печері. Пішов такий густий сніг, що Олег боявся заблукати. Вони поставили палатку, залізли в неї, обнялися. Вночі стало зовсім холодно. Сергіїв, поки не заснув, розповідав, що мати Мар'яни його не любила. І навіть хотіла піти від нього, але залишилася через Мар'янку. Це було дивно: як можна піти від людини в селищі?

Здійнявся вітер і кидав жменями сніг на маленьку палатку.

Вони піднялися, коли розвиднілося настільки, що можна було розгледіти землю під ногами. Вірніше, подерту ковдру мокрого снігу, крізь яку стирчало каміння і обрідні кущі.

Сніг притих, але вітер завивав так само сильно, як і раніше, він був мокрий і злий. Олег дивився, як скулюється під вітром Сергіїв, які в нього темні зашкарублі пальці, якими він різко прибирав з чола пасма довгого перістого волосся. У цю мить Олег зрозумів, що боїться. Боїться, бо у минулій мандрівці він не був відповідальним ні за кого. Дік краще полював і знаходив дорогу, Томас пам'ятав колишній шлях, Мар'яна вміла лікувати і розумілася на травах. Від Олега вимагалося одне — йти. А якщо вони тепер збилися з дороги? Якщо вони не знайдуть ущелину, в якій тече холодний потічок? Повертатися назад? Це найгірше, що може статися. Тільки не повертатися.

— У тебе кипить, — сказав Сергіїв.

Олег висипав у банку жменю сухих грибів. Вони швидко набубнявіли і піднялися догори. Сергіїв і Олег по черзі, обпікаючись, витягали з банки слизькі м'які кульки, дмухали на них, потім жували. Олегу їсти не хотілося — це була необхідність, яку треба виконувати, інакше забракне сили. У селищі завжди не вистачало солі. Раніше її взагалі не було, а тепер Вайткус відшукав за болотом солонувате джерело, навколо якого можна було нашкребти солі. Щоправда, вона була швидше гірка, ніж солона, але Вайткус випарював її, хитромудро розділяючи на фракції. Гриби, які вони жували, були лише трошки підсолені, але недостатньо, щоби перебити смак, який давно стояв упоперек горла.

— Пішли? — запитав Сергіїв.

Олег і не помітив, як він піднявся і почав збирати палатку — полотнище з риб'ячої шкіри.

Олег перевірив арбалет. Тятива намокла, і її доводилося підтягувати.

Вони пішли далі, догори схилом. Олег не впізнавав цих місць

і, картаючи себе, подумав: безглуздям було не залишити знаків, адже вони двічі пройшли цим шляхом.

— Можливо, мій настрій, — сказав Сергіїв, коли вони пройшли близько кілометра, — викликаний ще й тим, що моя діяльність, моя цінність там, на Землі, тепер дорівнює нулю. Мені запропонують відпочивати.

— Чому? Ти ще не старий і сильний, — сказав Олег.

— Мені вже не вписатися у світ, який змінився, у якому я, у кращому випадку, стану екзотичним Робінзоном, що викликає співчуття. Доведеться писати спогади.

— Спогади? Про що?

— Про нас... Я пожартував. Я не буду писати спогади. Я бавитиму онуків. Вам з Мар'янкою також буде нелегко. Ти уявляєш, скільки всього знають ваші ровесники?

— Я буду вчитися.

— Звичайно. Тобі буде важко.

Сергіїв не розумів, що для Олега земні проблеми не підкріплювалися зоровими образами, попереднім досвідом — Земля залишалася досі краєм обітованим. Якщо треба вчитися — вивчимося. Це потім прийде розчарування.

Олега все більше хвилювала непізнаваність місць, якими вони йшли. Давно вже мав з'явитися потічок, ущелина, але скелі довкола були незнайомі, чужі.

Сергіїв відчув хвилювання Олега.

— Ми що, заблукали? — запитав він.

— Усе інакше, ніж тоді, — пояснив Олег. — Це через сніг.

— Не бійся, — заспокоював Сергіїв. — Ми не можемо сильно збитися з дороги. Поки ми знаємо загальний напрямок руху, поки ми йдемо вгору, нічого страшного не станеться.

— Зачекай, — сказав Олег. Він почув дзюркотіння води.

Знову повалив лапатий сніг. Вони вийшли до потічка через кілька хвилин і далі пішли догори проти течії, хоча це було не дуже надійно. Минулого разу до потічка вони вийшли вже біля ущелини. А скільки тут може бути струмків?

Вони йшли до вечора майже не зупиняючись. Жодних пригод. Олег стріляв у зайця, але не влучив. Снігопад не припинявся. Він налипав до одягу, але не було холодно, тільки з кожним кроком ставало все важче й важче витягувати ноги зі снігу.

Коли стемніло, мандрівники зайшли в ущелину. Але це була зовсім інша ущелина. Швидше, широкий водорий. Там і залишилися ночувати. Вони розуміли, що збилися з дороги, але повертатися було пізно. Якщо там, нагорі, снігу не так багато, то залишається надія вийти до перевалу. Але говорити про це не хотілося. Олег розділив рештки грибів на три частини. Хмиз вони економили і, як тільки вода в банці загрілася, одразу ж погасили вогнище, а головешки склали у торбу.

Вони спали під скелею, вночі був мороз, і вітер скочувався водориєм, як потік весняної води.

***

Вранці Павлиш зібрався в гори.

Він покликав із собою Саллі, як і домовлялися, але Клавдія була проти, бо надійшов день профілактики і Саллі повинна була перевіряти апаратуру — це її обов'язок. Павлиш взявся умовляти Клавдію, що профілактику можна перенести на інший день, але вона була невмолима. Клавдія глибоко переконана в тому, що нею керує почуття обов'язку і тільки почуття обов'язку. І жодних інших почуттів вона не знає.

— Бог з вами, Клавдіє, — сказав Павлиш. — Якщо ви не хочете, щоби зі мною літала Саллі, летімо з нами.

Йому здалося, що Саллі, яка чула цю пропозицію, усміхнулася, але він не наважився подивитися у той бік.

— Ви збожеволіли! — сказала Клавдія і несподівано зашарілася. — Павлиш навіть не підозрював, що Клавдія уміє червоніти. — Ви думаєте, що саме я — головна ледарка на нашій станції?

— Я нічого поганого не мав на увазі, — сказав Павлиш. — Я тільки думав, що і вам рано чи пізно доведеться летіти в гори. Це ж ваша стихія.

— Моя стихія — уся планета, — сказала Клавдія. — Гори вже обстежили скаути. Система, яка знаходиться на північ від лісу, порівняно молода, без активного вивітрювання. Якщо там і є щось не банальне, то потрібно буде робити глибоку свердловину...

— Моя справа — запропонувати. Місце у всюдиході знайдеться.

— Дякую за запрошення, але якось іншим разом...

Саллі загорнула Павлишу кілька бутербродів на дорогу і дала термос з кавою.

— Не турбуйся, — сказала вона, коли Клавдія пішла до себе в лабораторію. — Мені справді сьогодні треба працювати. Ми полетимо з тобою наступного разу.

— Не знаю, коли буде той наступний раз, — сказав Павлиш. — Завтра з'являться ще мільйони справ.

— Щось придумаємо. Сьогодні ти знайдеш якісь нові гарні місця. Добре?

Саллі піднялася навшпиньки і легенько поцілувала Павлиша у скроню. Вона була висока на зріст.

— Я знаю, що зроблю, — сказав Павлиш. — Я вже все придумав.

— Що?

— Я переселюся в лабораторію. Разом з тобою.

— Зі мною?

— Так. У нас буде свій будиночок, ми зможемо зачинити за собою двері. Чому ми мусимо ховатися з нашим почуттям і робити вигляд, що не подобаємося одне одному?

— Ти не вмієш обманювати.

— Тим паче. Клавдія все одно незадоволена.

— Звичайно. Це крах усталених норм. Вона чудово знає, звідки беруться діти, не вважай її синьою панчохою. Але в експедиції вона звикла, що на твоєму місці Срібляна Талева. Наші стосунки неправильні, несподівані, і вона ніяк не може до них пристосуватися, а нас завжди дратує те, до чого ми не можемо пристосуватися. Наприклад, нас дратує ця планета.

— Не треба філософствувати, — сказав Павлиш. — Поставимо її перед фактом.

— Нічого не вийде — лабораторія недостатньо стерилізована. Клавдія швидше умре, аніж дозволить комусь жити там.

Закінчити цю розмову вони не встигли, оскільки повернулася Клавдія. Вона принесла жовтий аркуш.

— На третій день, — сказала вона, — один із моїх скаутів зареєстрував металеву аномалію ось у цьому квадраті. До того ж, його повідомлення не чітке — я не змогла зрозуміти, що там за вихід. Якщо тобі байдуже, куди летіти, подивися у цій долині. Аномалія поверхнева, і це особливо дивує.

— Із задоволенням, — сказав Павлиш.

Павлиш зробив коло над станцією, погода була хороша, видно далеко. Затуманеною скелею піднімалися, зникаючи у хмарах, стовбури велетенських дерев. Озером бігли невеличкі хвилі. На Землі Павлиш давно би вийшов на озеро у гумовому човні і рибалив би чи купався собі на втіху. Втім, потрібно буде здійснити екскурсію по дну озера. Наступного тижня.

Потім Павлиш підняв всюдихід вище, прорізавши хмари.

З хмар вилетіла зграя птахів — таких Павлиш уже бачив, це були дивні істоти, напевно, плазуни, — потрібно упіймати один екземпляр для дослідів; вони влаштували у повітрі жорстокий поєдинок: спліталися у клубок, розліталися знову, кидалися одна на одну.

Вершини гір, ще далекі, прорізали хмару.