Селище - Сторінка 54

Все так бридко. Страшний світ. Вони завжди жеруться у лісі, всі жеруться... Ні, я їх не боялася. А потім не пам'ятаю.

— Спробуй згадати усе по порядку. Що сталося?

— Я була в лісі.

— Ти вийшла в ліс?

— Я вийшла в ліс. Трохи прогулялася. Там були кульбабки... Напевно, я відкрила шолом, мені захотілося на них дмухнути.

— Ти зняла шолом?

— Не пам'ятаю. Здається, я припідняла забрало.

— А що потім?

— Потім був огидний настрій, погано себе почувала, а у вікно лізла ця мавпа, і вона билася з іншими звірами.

— А потім?

— Вона втекла, вони всі повтікали, а мені стало зовсім погано... Вибачте. Я вас... потурбувала. Чому ми на катері?

— Ми летимо на маяк. Підключитися до діагностичного центру. Може, евакуювати станцію?

— Тоді повертаємося.

— А я таки хочу підключитися до діагноста — нехай тебе перевірять. Може в тебе потентна інфекція.

— Я не хочу. — Клавдія насилу звелася. Вона була бліда. — Я не потерплю, щоби через мою... слабкість зірвалася робота експедиції.

І Павлиш зрозумів, що для Клавдії відступити — це найбільший сором.

— Зачекай, — сказав він, — ти добре роздивилася ту... мавпу?

— Ні, я не придивлялася.

— Розумієш, — сказав Павлиш, — на цій планеті не повинно бути ніяких мавп... Це могла бути людина?

— Дикун? Але якщо нема мавп, то звідки дикун?

— Я зараз думаю про людей, — сказав Павлиш.

— Про яких? Звідки їм тут взятися?

— З "Полюса". Можна припустити, що хтось врятувався.

— Це неможливо. Цей світ знищить будь-кого.

— Одного знищить. А якщо їх було багато? Якщо тут є колонія людей, які намагаються вижити, дочекатися нас, людей із Землі, чекають порятунку, розумієш?

— Не вірю.

— Тоді подивися.

І Павлиш знову прокрутив плівку з повітряною кулею.

Олег не хотів нікуди йти. Йому було байдуже.

Але Сергіїв, коли зовсім розвиднілося і завірюха трохи затихла, примусив себе піднятися. Він ніколи б не підвівся, якби не діти. Не Мар'янка і Олег. Він знав, що якщо не зможе піднятися, то Олег з Мар'янкою ніколи не знайдуть один одного, не побачать, не обнімуться. Його життя не мало цінності без продовження у Мар'яні та Олегові. Сергіїв зміг переконати себе підняти голову, але на більше його не вистачило. На щастя, у різкому, судомному русі Сергіїв ударився головою об сніговий дах їхнього укриття, в цьому місці досить тонкий. Дах розломився і впав, впустивши крижане повітря, Сергіїву холодом обпекло обличчя і плечі — він відразу отямився.

Він виліз назовні й довго сидів навпочіпки, поки зовсім не замерз. Потім наказав собі викопати зі снігу мішок з дровами і розпалити багаття. Коли вода зігрілася, він розтормосив Олега і влив у нього, розтуляючи брудними пальцями рота, гарячу воду. Олег майже не чинив опору, сонно бубонів, що хоче спати. Потім Сергіїв розтирав його, трусив, зовсім втомився і не помітив, як у цих клопотах перекинув банку з окропом, який вилився на сніг, залишивши на поверхні лише дірку з оплавленим сірим льодом довкола.

Але тоді прийшов до тями Олег. Він очуняв настільки, що зумів знову розпалити багаття, знову закип'ятити воду і напоїти Сергіїва. Тепер вони помінялися ролями. Сергіїв, щоправда, не впирався і все прекрасно усвідомлював — просто у нього не залишилося сили.

А потім вони пішли далі, догори, крізь хмару, в тумані, приваблені лише нездійсненою надією на те, що милостиве диво виведе їх саме у ту долину, де лежить "Полюс".

Години через дві вони попадали у сніг. Їм здавалося, що вони пройшли дуже багато. Насправді ж, вони здолали менше кілометра. Вони зібрали останні дрова і знову пили гарячу воду, як ліки. Вони вже не говорили, обидвоє були обморожені, пальці рук і ніг зовсім заніміли. І все ж вони знову піднялися, щоправда, цього разу їм довелося обнятися і йти поруч, підтримуючи один одного. Через це рухалися вони зовсім поволі. Але їм тільки здавалося, що вони йдуть. І вони чекали, що от-от зараз розійдуться хмари — і над ними відкриється синє небо...

***

Дік бачив, як опустився катер. У першу мить його охопила радість — вони все-таки повернулися!

Але одразу ж згадав, що повинен їм відомстити.

Він повинен убити їх, бо це вони винні у смерті Казика і в тому, що помирає Мар'яна. Вони могли їх урятувати. Могли все зробити. Але не захотіли.

Ніколи раніше Дікові і в голову не приходило, що можна вбити людину. Людей на світі мало. Вони допомагають один одному. Без цього люди загинуть, бо ліс сильніший за кожного з людей.

Це оті, з чистої станції, не можуть бути людьми.

"І якщо ви всі такі, то не потрібна нам ваша Земля, ваші білі простирадла і гладенькі столи. Я знаю, — гарячково думав він, — ви повернулися, бо забули забрати свої речі. Ви хочете відібрати у нас все, бо ми брудні і негарні, бо вам соромно думати, що ми з вами прилетіли з однієї і тієї ж Землі. Ви нам не потрібні! Геть звідси! Я не віддам вам цих речей — ці речі залишаться тут. Ми всі прийдемо сюди і будемо тут жити. І ніколи не полетимо на Землю!"

Ненависть до людей, які хочуть відібрати у селища станцію, як здобич, яку Дік переслідував стільки днів, як здобич, заради якої загинули його друзі, затуманила у його свідомості розумну, здавалося б, думку: якщо люди повернулися, то потрібно принаймні попросити їх вилікувати Мар'яну.

Втомлений, доведений до відчаю, майже божевільний, Дік не міг мислити логічно. Він був дикуном, породженням лісу, шакалом, який припіднявся на задніх лапах над здобиччю... Але, на відміну від шакала, у Діка був бластер.

Павлиш посадив катер, першим вискочив з нього. Вони вже вирішили, як чинитимуть: спочатку жінки запустять усі скаути, але не на звичну високу орбіту, а під хмарами. Площа, яку потрібно було дослідити, була відносно невелика. Вона обмежувалася з півночі скелями, де лежав "Полюс", а з півдня великим озером, на березі якого стояла станція. Будь-яке людське поселення, яке існує у цих межах, буде знайдене скаутами протягом години.

А поки Павлиш, взявши анбласт, обшукає найближчі околиці станції. Людина, дикун, якого бачила Клавдія, не міг зайти далеко.

Відчинивши люк і вистрибнувши на мокру траву, Павлиш побачив, що менші куполи вже згорнуті — станція почала самоконсервацію. Щоправда, цю роботу вона повинна робити значно швидше. Павлиш не знав, що винен у цьому Дік — він перестріляв половину роботів. Зрештою, про консервацію Павлиш не думав. Думав тільки про те, як все зробити швидше. Не забути взяти в аптечці перев'язочні матеріали. Захопити в камбузі глюкозу і шоколад...

Він не встиг зробити і двох кроків від катера — жінки ще залишалися всередині, — як побачив у вікні темний силует людини.

По інерції Павлиш продовжував йти, розуміючи вже, що потрібно щось сказати, щось таке, що би відповідало цьому неймовірному моменту. "Як добре, — встиг він подумати, — що вони теж нас шукали і ми здогадалися повернутися..."

І він почув низький хриплий голос:

— Іди звідси!

— Що? — Павлиш не зрозумів. Він продовжував йти.

— Не підходь. — Голос зірвався. — Не підходь, я вб'ю.

— Зачекайте, — сказав Павлиш.

Він зупинився. Світло всередині станції було яскравіше, аніж сутінки назовні, і він не міг роздивитися обличчя людини. Голова здавалася надто великою, напевно, через гриву волосся. Свідомість фіксувала дрібниці, деталі. Павлиш не міг зрозуміти, що тут коїться.

Де він бачив цю картину? Давно, в дитинстві. Так, у "Робінзоні Крузо". Робінзон на острові, — волосся до пояса, одяг зі шкір. Добре, що вони ще не розучилися розмовляти:

— Іди, — повторював Дік. — Іди звідси.

Через те, що він говорив і йому відповідали, він не наважувався вистрілити. Він бачив цю людину, високу, вищу за Старого, в скафандрі. Дік знав, що таке скафандр. Шолом був прозорою кулею, не заважав роздивитися обличчя. Обличчя було простим, чистим, звичайним обличчям. Воно було ретельно виголеним, а через те, що Дік ніколи не бачив дорослого поголеного чоловіка, то йому здалося, що перед ним дуже великий підліток. Адже навіть у Діка вже була борода, коротка, він підрізав її. Тільки в Олега борода ще не росла.

— Іди, — повторював Дік, як заклинання. Він вже не хотів, щоб той чоловік пішов, але інших слів не знаходив. Була інерція і страшенна тупість, як під час приступу лихоманки.

Поруч з тією великою людиною стояли дві жінки. Одна була велика, майже як чоловік, друга — маленька, худа, як Мар'янка. Обидві були у скафандрах. На їхніх обличчях було здивування і навіть страх. Вони бачили в руці Діка бластер.

— Не треба! — раптом закричала маленька жінка. — Це я у всьому винна! Я не зрозуміла! Коли ви прибігли, я не зрозуміла!

Вона швидко пішла до станції.

Мужчина хотів затримати її, але маленька жінка вирвалася. Вона йшла дрібними, невпевненими кроками, ніби хвора.

І тоді Дік впустив на підлогу бластер і відступив до дальньої стінки, де лежав мертвий Казик. Він стояв, опустивши сильні руки, і чекав, що буде далі, бо він тепер нічого не вирішував і взагалі не думав.

Клавдія блискавичним рухом набрала код станції на дверях, швидко відімкнула всі замки і скинула шолом, незважаючи на слабкість, її рухи були чіткими. Ця ситуація, хоч і неординарна, підходила під категорію надзвичайних випадків, а Клавдія недаремно вже стільки років працювала в експедиціях. Якщо ситуація має пояснення, якщо у неї є аналог: люди гинуть, потребують негайної допомоги, — Клавдія могла і вміла діяти швидко та ефективно, як ніхто інший в Галактиці.

Павлиш і Саллі ще знімали шоломи, а Клавдія вже знала, що на станції не одна людина — вимучений, дикий юнак в шкурі невідомого звіра. Окрім нього, ще двоє. Хлопчик, що лежав на дивані в кают-компанії, і дуже худа дівчина, без свідомості, зі страшенно розпухлою ногою. Вона марила.

Спокійно і строго Клавдія сказала Дікові:

— Сідай і відпочивай. Не втручайся.

Павлиш зайшов у кают-компанію, коли Дік уже слухняно опустився у крісло.

— Спочатку хлопчик, — сказала Клавдія до Павлиша. — Можливо, він ще живий.

— Ні, — хрипло відповів Дік.

— Саллі! — Клавдія не звернула уваги на слова Діка. — Гарячу воду. Багато гарячої води. І негайно накажи станції припинити консервацію.

На щастя, роботи не встигли дістатися до настінної медичної шафи, і поки Павлиш йшов через кают-компанію до Казика — десять швидких кроків, — вона встигла відкрити шафу, вихопити діагност і кинути його Павлишу, впевнена, що той здогадається простягнути руку і упіймати прилад.

Звичайно, вона була права.

Дік не допомагав їм.