Селище - Сторінка 55

Він дивився, як швидко і точно працюють люди із Землі, і йому з кожною хвилиною ставало все більше соромно, що він поводив себе як дикун, як тварина. Люди хотіли допомогти. Люди могли спочатку помилитися — кожен може помилитися, якщо побачить таке чудовисько, як мешканець селища. Вони, напевно, і не очікували, що тут хтось живе. Ну як їм здогадатися? Адже Сергіїв говорив, що селище відшукати дуже непросто, навіть із надсучасними приладами — воно було частиною лісу.

Дікові хотілося піднятися і подивитися, що люди із Землі роблять з Казиком і Мар'яною. Вони тихо перемовлялися, і з їхніх слів було незрозуміло, чи допоможуть вони друзям, чи вже пізно. Але Дік знав, що коли сидіти тихо і уважно слухати, то обов'язково зрозумієш. Головне — не втручатися, тому що вони і так вважають мене майже мавпою. Може, вони навіть думають, що нас на планеті всього троє. Троє дикунів на дикій планеті. Вони, напевно, здивувалися, коли почули, як я їм крикнув. І Дік продовжував сидіти нерухомо, намагаючись вловити зміст слів. Йому страшенно хотілося пити, але він мовчав, не просив.

Павлиш і жінки говорили дуже мало. Пульс Казика майже не прослуховувався. Він втратив стільки крові, що було незрозуміло, чому в ньому ще жевріє життя. Деякі рани були глибокі. Роздерта очеревина, переламані ребра... Ці дані видавав діагност, а вони мовчки зчитували їх. Саллі приготувала воду, зібрала прилад для переливання крові, відшукала суху універсальну плазму, приготувала її. Заживляючого пластиря не вистачило б на всі рани цього хлопчини, і Саллі на кілька хвилин підмінила Павлиша, поки той запускав синтезатор. На Діка не звертали уваги. Правда, раз чи два, входячи у кают-компанію, Саллі кидала на нього насторожений погляд, але дикун сидів окам'янівши — спалах агресії минув. І все-таки Саллі знайшла хвильку і накапала в склянку з водою транквілізатор і простягнула Дікові. Той слухняно взяв склянку, але не випив, поки Саллі не наказала йому пити. Вода була дивна, гіркувата, але Дік допив до кінця. Він повинен поводитись як цивілізована людина.

Дівчиною займалася Клавдія. Павлиш, відірвавшись на хвилину від Казика, заглянув до неї. За Мар'яну він не хвилювався — випадок був складний, але він знав, що вони витягнуть дівчину за кілька годин. Гангренозне запалення, виснаження організму — неприємно, але нічого страшного.

Мар'яну роздягнули, Клавдія обтерла її губкою. Тіло дівчини було таке худе — усі кістки назовні, таке брудне, так густо вкрите шрамами і подряпинами, що важко було визначити її вік. Ій могло бути п'ятнадцять років, могло бути більше.

Коли звільнився апарат для переливання плазми, Саллі перенесла його в лабораторію і передала Клавдії. До того часу Клавдія вже приготувала і ввела Мар'яні поживний розчин. Все було би простіше, якби в експедиції були два реанімаційні прилади. Але апарат був один, і він був потрібний хлопчику. Він уже вкутав Казика датчиками і обережно ввів в основні судини свої ниточки. Мікрощупи проникли в груди, масажували серце, підтримуючи його ритм. Павлиша хвилювало, чи немає змін у мозку — все-таки хлопця витягали з клінічної смерті. Він знову і знову змушував діагност повідомляти, як функціонує мозок.

Дік почув, як чоловік та жінка розмовляють у тій кімнаті, де лежала Мар'яна. Вони говорили дуже тихо, думали, що він не почує. Вони не знали, що Дік — дитина лісу, і слух у нього втричі гостріший, аніж у них.

Спочатку були фрази, наповнені медичними термінами. Він не розумів їхнього змісту, але по тону здогадався, що Мар'яну вилікують. Голоси ставали тривожними, коли вони дивилися на Казика. Він здивувався і ледь не заплакав, коли здогадався, що Казик не мертвий. Чи ці люди мають здатність воскрешати мертвих? Дік не чув про таке від Старого, а тільки у казках, які йому колись розказувала мама.

— Треба нагодувати його, — тихо сказала велика жінка в сусідній кімнаті.

Маленька жінка кудись вийшла.

Дік зрозумів, що вони говорили про нього.

— Не вкусить? — ще тихіше, з усмішкою в голосі, мовив великий чоловік, якого вони поміж себе називали Славком.

— Проблеми тільки починаються, — відповіла жінка.

— Феномен Мауглі?

Дік здивувався — звідки вони знають про Мауглі, але одразу здогадався, що вони мають на увазі іншого Мауглі, який жив у лісі і якого виховали вовки. А що за феномен — він не знав. Але почути знайоме ім'я було так приємно, що він не образився на слова чоловіка.

— Цікаво, він бачив коли-небудь тарілку? — запитала жінка.

— Бачив, — вирвалося у Діка. — І ложку бачив.

— Він зрозуміло говорить, — сказав чоловік. — Хоча вони прожили тут майже двадцять років.

— Це якась неймовірна таємниця, — сказала велика жінка. — Скільки їх, як вони існують, де? Як їм вдалося зберегти людський вигляд? Одяг, зрештою...

— Повітряна куля, — сказав чоловік.

— І розгром на складі.

— Славко, — сказала жінка голосніше. — Вона приходить до тями.

— Діку, — почув Дік слабий голос Мар'яни. — Дікусику...

І тут його наче викинуло з крісла. Він забув про гордість і про те, що потрібно мовчати.

Дік забіг у кімнату. Мар'яна лежала на дивані. Обличчя було бліде, вони, виявляється, роздягнули її і накрили простирадлом.

— Мар'янка, — сказав Дік, нахиляючись над нею. — Ти як?

— Все добре. — Мар'яна розплющила очі. — Казик живий?

Погляд її зупинився на мить на обличчі Діка, потім перейшов на

Павлиша і завмер, зустрівшись з посмішкою Саллі.

— Дякую, — сказала Мар'яна. — Ми так боялися, що не знайдемо вас.

— Дівчинко, — сказала Саллі і раптом заплакала. — Бідна моя! Твій Казик буде жити, обов'язково. Усе буде добре.

Клавдія з'явилася в дверях. Вона мовчала.

— Дік вам розповів? — запитала Мар'яна.

— Ні, — відповів Дік. — Було ніколи. Та вони й не питалися.

— Невелике непорозуміння, — сказав Павлиш. — Але останнє.

— У вас є корабель, щоб летіти в селище? — запитала Мар'яна. — Там наші. Вони вас так чекають...

З Діком у селище полетіла Саллі. Павлиш і Клавдія залишилися з пораненими.

Дік був ситий, вперше за багато днів, і його нудило. Але жалітися було ніколи, бо Саллі дуже поспішала в селище. І Мар'янка, перш ніж заснути — Павлиш дав їй снодійне, щоб зняти збудження, — теж сказала:

— Дікусику, швидше, вони ж так хвилюються...

Дік подумав: вона боїться, що Олег, не дочекавшись їх, пішов до корабля. Вона боїться за Олега.

Якщо б не так нудило, Дік, звичайно, уявив би собі, як опуститься над селищем катер, як всі вибіжать з хатинок і як він вийде перший і скаже: ось ця жінка із Землі, її звати Саллі. Але тепер йому було байдуже.

Катер летів низько, під хмарами, мало не торкаючись верхівок дерев. Дік точно знав напрямок і був упевнений, що вони відразу знайдуть селище. Ліс зверху здавався суцільним сіро-зеленим морем.

Вони пролетіли над річкою. Важко навіть було уявити собі, що переправа через неї зайняла у них три дні — це була зовсім вузька ріка. Ліворуч пронеслися, стіною врізаючись у хмари, стовбури велетенських дерев.

— Ми там були, — сказав Дік. — Нагорі.

— Так, — сказала Саллі, — ми бачили повітряну кулю. Але не відразу здогадалися. А я не повірила. Це Славко зрозумів.

— Жаль, — сказав Дік. — Треба було раніше здогадатися.

Він дивився на її руки. Руки були такі білі та гладенькі, що незрозуміло було — може, вона ніколи не скидає рукавички? Руки лежали на пульті і легенькими натисками пальців змушували катер підніматися, нахилятися, знижуватися. Дікові захотілося попросити у Саллі, щоб вона дозволила йому сісти на її місце і керувати катером. Але, звісно, він промовчав.

Саллі збільшила швидкість, зелений ліс внизу перетворився на незрозумілу рівну масу. І Саллі перша, раніше за Діка, побачила галявину і селище.

Вона зменшила швидкість, але катер все-таки пролетів над селищем, і довелося робити ще одне коло, знижуючись біля частоколу. Старий чергував біля воріт, накинувши на голову накидку з риб'ячої шкіри, бо знову зарядив дощ, а Старий був застуджений. Але якесь шосте відчуття змусило його скинути накидку саме в ту мить, коли катер виринув над верхівками дерев, зовсім низько, і почав робити коло над селищем.

Старий дико закричав і почав бити калатачкою тривогу так, наче на селище напали тисяча шакалів. Люди вибігали з хаток і нічого не розуміли, бо Старий калатав, кричав і чомусь стрибав на місці, наче його вкусила гадюка.

Саллі роздивилася зверху великий пустир, огороджений довгим похилим плотом. На пустирі де-не-де росли кущі, виднілися нерівні грядки, плямки калюж, у яких відбивалися сірі хмари.

І ще Саллі побачила будинки, у яких жили люди. Криві, жалюгідні, похилені хижки тягнулися у два ряди уздовж брудної смужки вулиці. Смуга лише біля частоколу трохи вигиналася і впиралася у ворота. Там стояло щось схоже на шалаш, з отвору на даху вився сірий димок. Якщо навмисне зобразити бідність і ницість, до якої може дійти людина, то напевно, жодний художник не зміг би придумати настільки сумну картину.

Катер опустився на пустирі, біля крайньої хатки.

Саллі вимкнула двигун і подивилася на Діка.

Але Дік мовчав. Саллі дивилася на нього, відчуваючи провину за те, що вона у скафандрі, що вона не наважується зняти його. Дік повільно повернувся до неї і подивився прямо в очі. Очі збуджено блистіли, але губи були міцно стиснуті і здавалися злими. "Господи, — подумала Саллі, — тебе би під душ, тебе би відмити". Голубувата блідість шкіри лише вгадувалася під шаром бруду. Довге чорне волосся прилипло до щік. Дікові було душно в кабіні всюдихода, йому було дуже погано, і він з останніх сил намагався не виказати цій жінці, наскільки йому погано. І Саллі його не зрозуміла.

Дік ніяк не міг відкрити люк зі свого боку, Саллі нахилилася і допомогла йому.

Дік вистрибнув з катера. Саллі вийшла за ним.

І раптом вона побачила дітей. Вони бігли по грязюці, по калюжах, брудні, голі, босі. Вони кричали і махали руками.

А за ними бігли дорослі. Три чи чотири жінки, потім чоловік з широкою рудою довгою бородою, яка закривала все обличчя, — виднілися тільки червоний ніс і сині очі. Одна з жінок, у шкіряному балахоні, була товстою, і Саллі встигла здивуватися, наскільки вона огрядна. Потім вона побачила високого сутулого однорукого старого, який кульгав, спираючись на палицю. Відчинилися двері крайнього будиночка, і звідти дівчина зі світлим красивим волоссям вивела сліпу жінку — Саллі відразу зрозуміла, що жінка сліпа: вона обмацувала вільною рукою повітря перед собою, аби не наштовхнутися на перешкоду.

Саллі стояла і чекала, поки всі наблизяться.