Селище - Сторінка 56

Їй було страшно подумати, що вони могли полетіти і залишити цих людей тут.

Люди зупинилися за кілька кроків від Саллі. Було тихо.

Мовчання тривало цілу хвилину.

Саллі бачила, як плаче товста жінка. Вона плакала німо, ковтаючи сльози, і її пальці тремтіли, наче шукали ґудзик на грудях.

Саллі дивилася на дітей. Дітей виявилося багато. Їй навіть і на думку не могло спасти, що люди тут, у цій брудній прірві, можуть народжувати дітей. У цьому було щось тваринне, принизливе. Саллі бачила в селищі не продовження Землі, а вимираючу жменьку бідуючих погорільців.

Обтяжливу паузу порушила сліпа жінка.

— Де вони? — запитала вона голосно. — Вони справді прилетіли?

— Вітаю вас, — сказала тільки тепер Саллі. Найважче було сказати перші слова. Перше слово.

— Де Казик? — запитала огрядна жінка. — 3 ним нічого не сталося?

— Вони там залишилися, тітко Луїзо, — сказав Дік. — Їх вилікують, вони обіцяли.

— Їхнє життя в безпеці, — сказала Саллі.

— А Олежик? Де Олежик? Він пішов у гори! — закричала раптом худа стара жінка. — Його потрібно наздогнати. Будь ласка.

— Зачекай, Ірино, — сказав однорукий старий з палицею. — Мене звати Борис, — продовжував він. — Я тут ніби за старшого. І від імені всіх я хотів би вам подякувати...

Дік відбіг за будинок. Його вирвало. Але на нього ніхто не дивився.

Саллі привіталася з усіма по черзі. Кожен протягав руку і називався, навіть малі діти. І у цій офіційній зустрічі було щось таке, що руйнувало образ погорільців. Саллі була задоволена, що не одягла рукавички, коли вилітала зі станції.

Увагу Саллі привернула страшна тварина, — вона упізнала в ній чудовисько, яке вбив Павлиш. Оточена цілим виводком таких самих, але трохи менших, чудовисько важко і загрозливо мчало до групки людей, які оточили катер. Саллі хотіла крикнути, щоб люди втікали, але один з хлопчаків сміливо побіг назустріч тварині, пронизливо викрикуючи:

— Йди геть, козо, не заважай, до нас люди прилетіли! Йди геть, дурна!

Чудовисько, у якого було таке дивне ім'я, раптом зупинилося і позадкувало. А одне козенятко, яке ніяк не могло зрозуміти, чому воно повинне не заважати, маленька кульгава дівчинка відтягнула за довгі вуха. Козенятко мекало, виривалося, але коза не посміла прийти йому на допомогу.

"Ну, звичайно, — раптом зрозуміла Саллі, — якщо вони тут живуть, живуть важко, але залишаються людьми, вони повинні приручати тварин, ходити в ліс, обробляти город. А чого я тут чекала?"

— Якщо ви не дуже втомилися, — сказав однорукий старий, — ми попросили б вас полетіти в гори. Там Олег і Сергіїв. Вони пішли до "Полюса", щоб налагодити зв'язок і викликати вас по рації. Але в горах дуже погана погода.

Через двадцять хвилин — втрачати час не випадало — катер піднявся знову. Дікові стало краще, він полетів разом із Саллі. Він знав дорогу від селища до "Полюса", якою вони йшли минулого разу.

Багато хто хотів полетіти в гори за Сергіївим і Олегом, особливо діти, матір Олега навіть проривалася в катер, але Старий сказав:

— Ірино, не можна. Вони обійдуться без тебе. — Він повернувся до Саллі і попросив: — Повертайтеся швидше.

Але він сказав ці звичайні слова дуже серйозно, намагаючись зберегти не лише свою особисту гідність, але й гідність селища. Він стояв дуже прямо, Дік ніколи раніше не бачив, щоб він стояв так прямо. Єдиною рукою він спирався на палицю. Дітлахи замовкли, припинили вистрибувати довкола катера. І матір Олега повільно відступила назад.

— Гаразд, Борисе, — сказала Саллі, — ми постараємося швидко їх знайти.

А коли катер піднявся, Дік сказав:

— Ти бачиш ті червоні скелі? Нам туди. За ними печера. Ми там ночували першого разу. Тільки не поспішай, бо я загублю дорогу.

Катер летів повільно. Він піднявся над ущелиною, в якій вирував у крижаних закрутах струмок. Ущелиною тягнулися пасма туману, вона була завалена снігом, і Дік подумав, як важко тут було Олегові.

Катер піднявся вище. Дік упізнав те місце, де знайшов баклажку з коньяком, потім місце, де загинув Томас.

— Тут Томас розбився, — сказав він. — Олега вкусила снігова блоха, Томас його не пускав, а сам розбився.

Саллі кивнула, хоча вперше чула ім'я Томаса. Вона знала, що ще не раз почує цю історію, і Томас стане для неї знайомий, як і живі.

Катер йшов за сотню метрів над снігом, потім Саллі опустила його ще нижче і зменшила швидкість: катер увійшов у товстий шар хмар, і вона боялася пропустити людей.

— Вони повинні бути далі, — сказав Дік. — Вони вже до "Полюса" підходять. Якщо до корабля дійшли, тоді не страшно. Там вони відсидяться.

Саллі ледве не призналася Дікові: "А ми хотіли підірвати "Полюс". Але стрималася. Дік би не зрозумів такого блюзнірства. Як пояснити людині, котра виросла у лісі, про існування інструкцій?

Через кілька хвилин вони вийшли з хмар. Тут панувало синє небо, сяяли зорі. Було видно далеко довкола.

Дік був поки що спокійний. Він чекав, коли з'явиться "Полюс".

"Полюс" лежав на снігу так само, як і рік тому.

Катер зробив над ним коло. Слідів Олега та Сергіїва ніде не було видно.

— Можливо, вони в кораблі? — припустив Дік. — Холодно страшенно!

Саллі опустила катер поруч з люком. З люка звисав трап, залишений легковажним Павлишем. "Добре, що він легковажний", — подумала Саллі.

Вони з Діком обійшли корабель, зазирнули у відсік керування і на склад, потім опустилися до планетарного катера, бо Сергіїв з Олегом могли бути у ньому і ремонтувати зв'язок.

Але вони нікого не знайшли.

Вони вийшли з "Полюса". Дік був похмурий. Довкола панувала зловісна космічна тиша.

— Будемо шукати далі? — запитав Дік, побоюючись, що Саллі скаже: втомилася, треба повертатися. Адже Олег і Сергіїв чужі для неї.

— Зачекай, — сказала Саллі. — Спочатку вийдемо на зв'язок.

Вона викликала станцію і сказала Павлишу, що вони були у селищі, а тепер полетіли до "Полюса". Але не знайшли людей. Потім запитала, як себе почувають діти. Дік ледве посміхнувся — Мар'яну не можна було назвати дитиною. Смішно.

Павлиш сказав, що все гаразд, і потім додав:

— Летіть швидше сюди. Я тебе зміню.

— Я не втомилася.

— У мене є біошукач. Ти забула. Без нього вам їх не знайти. Їх могло занести снігом, вони могли заблукати.

— Ти правий, — погодилася Саллі.

— Що у нього є? — запитав Дік з надією.

— Прилад, який може відшукати органіку.

Саллі збагнула, що Дік ніколи не чув слова "органіка", і почала підшуковувати інше слово. Але Дік сказав:

— Я зрозумів.

Він насправді зрозумів. Вайткус викладав їм хімію.

Катер різко піднявся над улоговиною.

— Тільки я тебе попрошу, — сказав Дік, — полетимо не прямо, а спочатку зробимо коло над горами.

— Павлиш має рацію. З біошукачем легше.

— Я знаю, — сказав Дік.

— Добре, — відповіла Саллі.

Вона погодилася з Діком. Ніхто з них не сказав вголос, але вони розуміли, що коли люди заблукали, то на такому морозі кожна хвилина може стати фатальною. Звичайно, якби на місці Саллі була Клавдія, вона би нізащо не погодилася втрачати час, кружляючи над сніговими долинами. Вона би довела, що для порятунку людей краще втратити півгодини — долетіти до станції, а потім скористатися біошукачем. Але Саллі не була такою розсудливою. І вони полетіли вниз, роблячи великі зигзаги, прочісуючи широку, на кілька кілометрів, смугу.

І виявилися праві.

Коли вони вже опустилися до верхньої межі хмар і зрозуміли, що доведеться припинити пошуки, гострозорий Дік побачив далеко праворуч чорну крапку на снігу.

— Поверни! — закричав він.

Крапка була нерухома. Саллі теж побачила її, і так різко розвернула катер, що Дік ледве не випав із крісла.

Крапка швидко зростала, і в ту мить вони побачили, що крапка заворушилася. Це була дивна безформна пляма, яка росла і збільшувалася. Вже опускаючись до неї, вони зрозуміли, що пляма — це дві людини, які падали і піднімалися, підтримуючи один одного, а тому виглядали здалеку, як одна істота.

Коли катер опустився на сніг за двадцять метрів перед Олегом та Сергіївим, то вони не побачили його — вони осліпли від снігового сяйва. Перед очима Діка і Саллі, які вистрибнули з катера, вони знову впали і насилу, глухо рикаючи, почали підніматися на коліна.

— Олеже! — закричав Дік і кинувся до клубка тіл на снігу, що вже ледве ворушилися. — Олеже, я тут! Ти мене чуєш? Олеже, це я! Це ми! Ми прилетіли!

КІНЕЦЬ