Селяни - Сторінка 16

Але мені все ж здається, що генерал тут під ударом того, що в Артуа і в Бельгії зветься поганою долею.

Тут потрібні кілька фраз про бланжійського кюре.

Цей абат, четвертий син заможної буржуазної родини в Отені, був розумною людиною і дуже високо тримав священицьке звання. Маленький на зріст і кволий, він надолужував свою непоказну зовнішність тим упертим виглядом, що так пасує бургундцям. Він прийняв це малозначне місце через відданість справі, бо його релігійні переконання на цей раз підтримувалися переконаннями політичними. В ньому було багато чого від священиків старих часів; він був пристрасно відданий інтересам церкви й духовенства; він бачив стан речей в усьому їх обсягу, і егоїзм не примішувався до його честолюбності: служити було його девізом, служити церкві й монархії на найнебезпечнішому пункті, служити в останніх лавах, наче солдат, який почуває, що завдяки його старанності й мужності він рано чи пізно буде генералом. Він не порушував жодної із своїх обітниць, – чесноти, бідності, слухняності; він виконував їх, як і всі інші обов’язки своєї посади, з тією простотою і тією благодушністю, що становлять ознаку чесної душі, відданої добру так само в силу природного інстинкту, як в силу твердості й могутності релігійних переконань.

З першого погляду цей визначний священик вгадав прихильність Блонде до графині й зрозумів, що перед однією з Труавіль і письменником монархічного напряму він повинен виявити себе дотепною людиною, бо його духовний сан вже забезпечує йому повагу. Він мало не щовечора приходив зіграти четвертим у віст. Письменник, який зумів гідно оцінити абата Бросета, виявив йому стільки уваги, що обоє вони пройнялися взаємною симпатією, як часто буває з розумними людьми, які радіють, знайшовши співбрата або, коли хочете, слухача. Кожна шпага любить свої піхви.

– Але чому ж, пане абате, ви, людина, яку самовідданість підносить далеко вище над ваше становище, приписуєте подібний стан справ?

– Мені не хотілося б відбутися загальними фразами після такого похвального для мене вступу, – відповів усміхаючись абат Бросет. – Те, що діється у цій долині, спостерігається скрізь у Франції і походить від надій, якими рух 1789 року напоїв, так би мовити, селянські уми. Революція глибше зачепила одні місцевості, ніж інші, і ця прикордонна смуга Бургундії, така близька до Парижа, належить до місцевостей, де зміст руху було сприйнято як торжество галла над франком[63]. З історичного погляду селяни перебувають ще на другий день після жакерії, і поразка їх записана на їх душі. Вони вже не пам’ятають про самий факт, він перейшов у стан інстинктивних ідей. Ідея ця живе в селянській крові, як ідея вищості колись жила в крові дворянства. Революція 1789 року була реваншем переможених. Селяни ступили твердою ногою у володіння землею, якого феодальне право позбавляло їх дванадцять століть. Звідси любов селян до землі, яку вони ділять аж до подрібнення однієї борозни на дві частини, і це нерідко зводить нанівець можливість оподаткування, бо вартість володіння не відшкодувала б витрат по зніманню податків…

– Їх упертість або, коли хочете, їх недовірливість щодо цього така, що в тисячі кантонів з трьох тисяч, які складають територію Франції, багатій не може купити селянської ділянки, – сказав Блонде, перериваючи абата. – Селяни, що охоче віддають один одному свої клапті землі, ні за яку ціну і ні на яких умовах не випустять їх у руки буржуа. Чим вищі ціни пропонує великий землевласник, тим сильніше розростається несвідоме збентеження селянина. Тільки одне насильне відчуження знову повертає селянське володіння під чинність загальних законів переходу. Багато хто спостерігав це явище, і не може знайти його причини.

– Причина цьому така, – відповів абат Бросет, не без підстави вважаючи, що для Блонде пауза дорівнює запитанню. – Дванадцять століть нічого не означають для касти, яку видовище історичного розвитку цивілізації ніколи не могло відвернути від її основної думки і яка ще досі пихато зберігає капелюх своїх хазяїв з його широкими крисами і шовковою стрічкою з того дня, як застаріла мода дозволила їй цей капелюх забрати. Любов, коріння якої глибоко зайшло в саму гущу народних мас, і яка бурхливо обернулася на Наполеона, в таємницю якої він не проник навіть у тій мірі, як йому самому уявлялось, і яка може пояснити диво його повернення у 1815 році,– цілком випливала тільки з цієї заповітної ідеї. В очах народу Наполеон, нерозривно зв’язаний з народом мільйоном своїх солдатів, – це все ще король, який вийшов з черева революції, людина, що забезпечила народові володіння національним майном, його коронування було наскрізь просякнуте цією ідеєю…

– Ідеєю, яку 1814 рік невдало зачепив і яку монархія повинна вважати священною, – жваво підхопив Блонде, – бо народ може знайти біля трону принца, що йому батько залишив голову Людовіка XVI як спадковий скарб.

– От і пані, припинімо розмову, – прошепотів абат Бросет. – Фуршон її налякав, а проте треба утримати її тут, в інтересах релігії, трону й самого цього краю.

Начальника егської охорони Мішо, безперечно, привів замах, зроблений на очі Вателя. Але перед тим, як ми підійдемо до розповіді про дебати, що готувалися на засіданні "державної ради", сплетення подій потребує від нас стислого викладу обставин, при яких генерал придбав Еги, з’ясування важливих причин, що зробили Сібіле управителем цього розкішного маєтку, ознайомлення з підставами, які привели Мішо на посаду начальника охорони і, нарешті, огляду попередніх подій, що обумовили і настрій умів, і побоювання, висловлені Сібіле.

Цей побіжний огляд матиме ту вартість, що він познайомить нас з деякими головними особами драми, змалює їх інтереси і дасть уявлення про небезпечність становища, в якому був тоді генерал граф де-Монкорне,

VI. Історія злодіїв

Близько 1791 року, відвідавши свій маєток, мадмуазель Лагер взяла в управителі сина колишнього суланжського окружного судді, на ім’я Гобертен. Маленьке місто Суланж, тепер звичайний кантональний центр, було столицею значного графства в ті часи, коли бургундський дім воював з французьким королівським домом. Віль-о-Фе, теперішня резиденція супрефекта, тоді належав Суланжам, як і Еги, Ронкероль, Серне, Конщі й п’ятнадцять інших сіл. Суланжі лишилися графами, тоді як Ронкеролі стали тепер маркізами грою тієї могутньої сили, що зветься двором, яка колись зробила герцога з сина капітана дю Плесі[64], поставивши його над низкою найзнатніших французьких сімей. Це доводить, що міста, як і сім’ї, підпадають великій мінливості долі.

Син судді, хлопець без усяких статків, заступив попереднього управителя, який, розбагатівши за тридцять років керування Егами, віддав перевагу третій частині в славетній компанії Міноре. У своїх власних інтересах, майбутній поставщик провіанту для інтендантства рекомендував в управителі Франсуа Гобертена, який тоді уже досяг повноліття й п’ять років прослужив у нього конторником, а той, зобов’язавшись прикривати його відступ, обіцяв, на подяку за науку, дану учителем щодо управління маєтком, добитися від дуже наляканої революцією мадмуазель Лагер розписки в прийнятті всіх розрахунків. Колишній окружний суддя, перетворившись на громадського обвинувача департаменту, став покровителем боязкої співачки. Цей провінційний Фук’є-Тенвіль[65] організував проти театральної королеви, одверто підозрілої своїми зв’язками з аристократією, фіктивне обурення, щоб поставити в заслугу своєму синові бутафорське врятування, завдяки чому й було одержано розписку в прийнятті всіх розрахунків від попередника. "Громадянка" Лагер зробила тоді Франсуа Гобертена своїм першим міністром так само з політичних міркувань, як і з вдячності.

Майбутній поставщик провіанту для Республіки не балував мадмуазель Лагер; він посилав їй в Париж близько тридцяти тисяч франків на рік, хоч Еги мали на той час приносити щонайменш сорок тисяч; отож оперна діва, нічого не розуміючи в справах, була в захваті, коли Гобертен обіцяв їй тридцять шість тисяч.

Щоб обгрунтувати суму теперішніх багатств управителя Егів перед судом імовірності, потрібно з’ясувати їх початок. При підтримці свого батька молодий Гобертен був призначений мером Бланжі. Отже, він мав змогу всупереч законам примусити робити всі належні платежі дзвінкою монетою, тероризуючи (тодішнє модне слівце) боржників, яких він міг на свій розсуд піддавати або не піддавати нищівним реквізиціям республіканського уряду. Сам же управитель платив своїй хазяйці асигнаціями, поки були в обігу ці паперові гроші, які, коли й не збагатили державу, то збагатили багатьох приватних осіб. За три роки, з 1792 до 1795 року, молодий Гобертен нажив на Егах сто п’ятдесят тисяч франків, якими він і оперував на паризькій біржі. Начинена асигнаціями, мадмуазель Лагер була вимушена обернути на гроші брильянти, що стали їй тепер непотрібними: вона передала їх Гобертенові, який продав їх і чесно віддав виторг дзвінкою монетою. Цей вияв сумлінності дуже зворушив мадмуазель Лагер; відтоді вона повірила в Гобертена, як у Піччіні[66].

У 1796 році, на час свого шлюбу з громадянкою Ізорою Мушон, дочкою колишнього члена Конвенту й друга його батька, Гобертен мав триста п’ятдесят тисяч у дзвінкій монеті, і через те, що Директорія здавалася йому сталою владою, він, перед тим, як женитися, побажав одержати від своєї хазяйки похвальну атестацію за п’ять років свого управління маєтком, посилаючись на зміну в своєму житті.

– Я буду батьком родини, – сказав він. – Ви знаєте, яку репутацію мають управителі; мій тесть – республіканець насправді римської чесності і до того ж впливова людина; я хочу йому довести, що гідний його.

Мадмуазель Лагер затвердила розрахунки Гобертена у найпохвальніших для нього виразах.

Щоб завоювати довір’я пані дез-Ег, управитель спочатку спробував трохи приборкати селян, з повною підставою побоюючись, як би не зазнали шкоди від їх крадіжок прибутки і як би не скоротилися внаслідок цього могоричі лісопромисловця; але в ті часи народ-владар скрізь почував себе вдома; поміщиця злякалася своїх государів, побачивши їх так близько, і сказала своєму Рішельє, що насамперед хоче вмерти спокійно.