Сезон гроз - Сторінка 10

Бо майже одразу втратила свідомість. Чого так дивишся? Так і було. Сподіваюсь, так і буде, коли повертатиме долоню на місце. Через кілька днів, коли насолодиться помстою.

— Піду до неї. Зараз же.

— Погана думка. Не можеш…

Швидким жестом перебив її. Почув, як юрба шумить, побачив, як розступається. Ваганти перестали грати. Помітив Лютика, який здалека подавав йому різкі відчайдушні знаки.

— Ти! Відьмацька заразо! Викликаю тебе на поєдинок! Будемо битися!

— Чорт забирай. Відійди, Мозаїк.

З натовпу вийшов низький і міцний тип в шкіряній масці та панцирі з cuir bouilli, зміцненої бичачої шкіри. Тип повів тризубом, який тримав у правиці, раптовим рухом лівої руки розіпнув у повітрі рибальську сітку, замахав нею, розпростовуючи.

— Я Тонтон Зрога, відомий як Ретіарій! Викликаю тебе на бій, відь…

Геральт підніс руку і вдарив його Знаком Аард, вкладаючи в нього всю енергію, на яку був здатен. Натовп закричав. Тонтон Зрога, відомий як Ретіарій, злетів у повітря і, хвицаючи ногами, оплетеними власною сіткою, зніс собою ятку з рогаликами, важко гепнувся об землю і з гучним брязкотом вдарився головою об залізну фігуру гнома накарачках, яка бозна-чого стояла перед магазином кравецьких аксесуарів. Ваганти нагородили політ голосними аплодисментами. Ретіарій лежав живий, хоча ознаки життя подавав слабенькі. Геральт, не поспішаючи, підійшов і з розмаху копнув його в район печінки. Хтось смикнув його за рукав. Мозаїк.

— Ні. Прошу. Будь-ласка, ні. Так не можна.

Геральт надавав би ще копняків сіткарю, бо добре знав, що можна, що неможна, а що треба. І спуску в подібних справах не звик давати нікому. Особливо людям, яким ніколи не давали копняків.

— Прошу, — повторила Мозаїк. — Не відігруйся на ньому. За мене. За неї. І за то, що сам втратив.

Послухав. Взяв її за плечі. Подивився в очі.

— Іду до твоєї учительки, — сказав жорстко.

— Недобре, — похитала головою. — Будуть наслідки.

— Для тебе?

— Ні. Не для мене.

Розділ сьомий

Wild nights! Wild nights!

Were I with thee,

Wild nights should be

Our luxury!

Emily Dickinson

So daily I renew my idle duty

I touch her here and there —

I know my place

I kiss her open mouth and

I praise her beauty

And people call me traitor to my face.

Leonard Cohen

Стегно чародійки прикрашало вишукане і казково барвисте татуювання, яке в деталях зображало смугасту яскраву рибу.

Nil admirari, подумав відьмак. Nil admirari.

* * *

— Не вірю своїм очам, — промовила Літта Нейд.

У тому, що сталось, у тому, що вийшло так, як вийшло, винуватий був він сам, ніхто інший. По дорозі до вілли чародійки проходив повз сад, не зміг утриматись від спокуси і зірвав одну з фрезій, які цвіли на клумбі. Пам'ятав аромат, що домінував у її парфумах.

— Не вірю своїм очам, — повторила Літта, стоячи на порозі. Зустріла його сама, дебелого швейцара не було. Можливо, у нього був вихідний.

— Прийшов, я гадаю, аби посварити мене за руку Мозаїк. І приніс мені квітку. Білу фрезію. Заходь, а то дійде до сенсації і містом поширяться плітки. Чоловік на моєму порозі з квіткою! І старожили не пам'ятають чогось подібного.

Була одягнена в простору чорну сукню, з шовку і шифону, яка легенько коливалась від кожного поруху повітря. Відьмак стояв, дивився, все ще тримаючи фрезію у простягнутій руці, намагався посміхнутись і ніяк не міг. Nil admirari, повторив подумки сентенцію, яку пам'ятав з Оксенфурту, з університету, з картуша над входом до кафедри філософії. Сентенцію повторював подумки протягом всього шляху до вілли Літти.

— Не кричи на мене, — взяла фрезію з його пальців. — Вправлю дівчині руку, як тільки прийде. Безболісно. Можливо, навіть перепрошу. У тебе перепрошую. Тільки не кричи на мене.

Похитав головою, знову спробував усміхнутись. Не вийшло.

— Цікаво, — наблизила квітку до обличчя і уп'яла в нього свої нефритові очі, — чи знаєш символіку квітів? Їх таємну мову? Знаєш, що говорить ця фрезія, й цілком свідомо передаєш мені її послання? А, може, ця квітка суто випадкова, а послання… підсвідоме?

Nil admirari.

— Але це не має значення, — підійшла до нього, дуже близько. — Може тому, що чітко, свідомо і розважливо сигналізуєш мені, чого прагнеш… Або приховуєш прагнення, яке видає твоя підсвідомість. В обох випадках маю тобі подякувати. За квітку. І за те, що вона говорить. Дякую. І я тобі віддячу. Теж щось тобі презентую. Ось, ця тасьомка. Потягни за неї. Сміливіше.

Що я роблю, подумав, потягнувши. Плетена тасьомка легко висковзнула з обшитих вічок. До самого кінця. А потім шовково-шифонова сукня стекла з Літти наче вода, м'якенько укладаючись навколо щиколоток. На мить заплющив очі, її нагота вразила його як раптовий спалах світла. Що я роблю, подумав, обіймаючи її шию. Що я роблю, подумав, відчуваючи смак коралової помади на устах. Те, що роблю, цілком позбавлене сенсу, думав, делікатно скеровуючи її до комода у патіо і саджаючи на малахітовий стіл.

Пахла фрезією і абрикосом. І чимось ще. Може, мандарином. Може, ветивером.

Це тривало якийсь час, й під кінець комодка вже доволі сильно хиталась. Корал, хоч міцно обіймала його, проте ані на мить не випустила фрезії з рук. Аромат квітки не перебивав її аромату.

— Твій ентузіазм лестить мені, — відірвала уста від його уст і лише тепер відкрила очі. — І дуже тішить. Але я маю ліжко, знаєш?

* * *

Факт, мала ліжко. Величезне. Просторе, як палуба фрегату. Повела його туди, і він йшов за нею, не в змозі намилуватись. Не озиралась. Не мала жодних сумнівів, що слідує за нею. Що піде без вагань туди, куди його поведе. Не ладний відвести погляду.

Ліжко було велетенське, з балдахіном, постіль була шовкова, а простирадло — сатинове.

Використали ліжко, без перебільшення, цілком і повністю, кожен його дюйм. Кожну п'ядь постелі. І кожну бганку простирадла.

* * *

— Літто…

— Можеш називати мене Корал. Але зараз не кажи нічого.

Nil admirari. Аромат фрезії і абрикосу. Руде волосся, розкидане по подушці.

* * *

— Літто…

— Можеш називати мене Корал. І можеш мені зробити це ще раз.

* * *

Стегно Літти прикрашало вишукане і казково барвисте татуювання, яке в деталях зображало смугасту яскраву рибу, що, завдячуючи великим плавцям, мала трикутну форму тіла. Таких риб, називались вони скаляріями, багачі та сноби-нувориші зазвичай тримали в акваріумах і басейнах. Риби ці завжди асоціювались у Геральта, і не лише у нього одного, зі снобізмом і претензійною пихатістю. Тому його здивувало, що Корал обрала саме таке, а не інше татуювання. Подив тривав лише мить, все скоро стало на свої місця. Літта Нейд мала зовнішність і вигляд молодої, цілком молодої жінки. Але татуювання походило з років її справжньої молодості. З тих часів, коли привезені з-за моря риби скалярії були дійсно раритетною диковинкою, багатіїв було небагато, нувориші лишень починали наживати свої статки, і мало хто був у змозі дозволити собі акваріум. Її татуювання було свого роду метрикою, подумав Геральт, ніжно пестячи скалярію пучками пальців, здивований, що Літта й досі носить його, замість того, аби видалити магічним шляхом. Що ж, подумав, переносячи пестощі у відлеглі від риби райони, зрештою, це приємний спогад про молоді роки. Нелегко позбутись таких спогадів. Навіть, якщо вони вже віджили себе і є патетично банальними.

Обперся на лікоть і придивився уважніше, шукаючи на її тілі інших подібних ностальгічних пам'яток. Не знайшов. Не очікував їх знайти, хотів просто подивитись. Корал зітхнула. Знуджена, судячи з усього, абстрактними і несуттєвими блуканнями його долоні, вхопила руку Геральта, скерувала в місце цілком конкретне і, на її погляд, єдино слушне. Ну і добре, подумав Геральт, пригортаючи чародійку до себе і занурюючи обличчя в її волосся. Смугаста риба, теж мені диво. Ніби нема більш суттєвих речей, яким варто приділити увагу. Про які варто би подумати.

* * *

Можливо, і моделі кораблів, хаотично подумала Корал, насилу намагаючись опанувати подих, що виривався з грудей. Може, і фігурки солдатиків, може риболовля на штучну мушку. Але те, що має значення… Що дійсно має значення… Це те, як мене обіймає.

Геральт обійняв її. Так, ніби його руки були цілим світом.

* * *

Першої ночі спали небагато. Навіть коли Літта заснула, відьмак зі сном мав певний клопіт. Рукою обхопила його в талії так міцно, що дихав з трудом, а ногу закинула впоперек його стегон.

Другої ночі була менш пожадливою. Не тримала і не обіймала його так сильно, як напередодні. Ймовірно, вже не боялась, що над ранок втече.

* * *

— Замислився. Маєш сувору і похмуру міну. Причина?

— Думаю про… Хмм… Натуралізм наших відносин.

— І що з того?

— Відповів. Натуралізм.

— Вжив, здається, слово "відносини"? Справді, вражає значеннєвий обшир цього поняття. На тебе найшов, як чую, смуток посткоїтальний. Стан цілком природній, притаманний всім вищим істотам. У мене, відьмаче, також зараз аж сльоза в очах бринить… Не насуплюйся, розвеселись. Пожартувала.

— Привабила мене… Як самця.

— І що з того?

— Привабила мене. Наче комаху. Фрезійно-абрикосово-магічними феромонами.

— Ти серйозно?

— Не злись. Прошу, Корал.

— Не злюсь. Навпаки. Подумала і мушу визнати, що ти маєш рацію. Так, це натуралізм у чистому вигляді. Тільки все навпаки. Це ти мене одурманив і звабив. З першого погляду. Натуралістично й анімалістично відтанцював переді мною шлюбний танець самця. Підскакував, тупотів ногами, розпускав хвіст…

— Неправда.

— …розпускав хвіст і тріпотів крилами як тетерів. Кукурікав і кудахкав…

— Не кудахкав.

— Кудахкав.

— Ні.

— Так. Обійми мене.

— Корал?

— Що?

— Літта Нейд… Це не справжнє твоє ім'я, правда?

— Моє справжнє було складним для вживання.

— Це як?

— А промов-но швидко: Астрід Літтнейд Асгейррфіннбйорнсдоттір.

— Розумію.

— Сумніваюсь.

* * *

— Корал?

— Угу?

— А Мозаїк? Звідки взялось її прізвисько?

— Знаєш, відьмак, чого не люблю? Питань про інших жінок. А особливо, коли такі питання задає той, хто лежить зі мною в ліжку. І випитує, замість того, аби зосередитись на тому, на чому власне лежить його долоня. Не наважився би на щось подібне у ліжку з Йеннефер.

— А я не люблю, коли називають певні імена. Особливо, коли…

— Мені перестати?

— Цього не говорив. — Корал поцілувала його в плече.

— Коли потрапила до школи, її звали Аїк, родового імені не пам'ятаю.