Сезон гроз - Сторінка 12

Круті смоляно-чорні локони каскадом спадали на плечі, виблискували, відбиваючи світло наче пір'я павича, звивались і хвилювались при кожнім русі…

— Про мечі, — пригадала Корал тихо і їдко. — Ти мусив думати про мечі.

Вода завирувала, чорноволоса жінка з фіалковими очима розчинилась у тому вирі. Геральт тихо зітхнув.

— Про мечі, — просичала Літта. — Не про неї!

Проскандувала закляття під спалах чергової блискавки. Статуя в фонтані засвітилась молочним світлом, а вода знов угамувалась і роз'яснилась. І тоді побачив.

Свій меч. Рука, що торкається його. Персні на пальцях.

… з метеориту. Ідеально збалансований, вага леза чітко дорівнює вазі ефеса…

Другий меч. Срібний. Та сама долоня.

… сталеве осердя окуте сріблом… По всій довжині леза — рунічні символи…

— Бачу їх, — шепнув голосно, стискаючи руку Літти. — Бачу мої мечі… Дійсно…

— Мовчи, — відповіла сильнішим стисканням його руки. — Мовчи і концентруйся. Мечі зникли. Замість них побачив чорний ліс. Кам'янисту дорогу. Скелі. Одна зі скель, величезна, висока і струнка, підносилась над рештою… Викресана вітрами в чудернацьку форму…

Вода почала пінитись.

Сивуватий чоловік зі шляхетними рисами обличчя, в чорному оксамитовому каптані й обшитому золотом парчовому жилеті, спирається обома долонями на трибуну з червоного дерева. Лот номер десять, оголошує голосно. Абсолютний раритет, небувала знахідка, два відьмацьких меча…

Великий чорний кіт обертається, намагається дотягтись лапкою до медальйона на довгому ланцюжку, що колишеться над ним. На емалевому золотому полі овального медальйона зображений блакитний дельфін nageant.

Ріка розкинулась серед дерев, під балдахіном зеленіючих крон і звисаючих над водою гілок. На одній з гілляк непорушно стоїть жінка в довгій вузький сукні.

Вода на мить запінилась і одразу знову прояснилась.

Бачив море трави, безкрайньої, сягаючої горизонту. Бачив її згори, ніби птах… Або з висоти узгір'я. Узгір'я, збоку якого спускалась процесія невиразних постатей. Коли повертали голови, бачив нерухомі обличчя, змертвілі невидющі очі. Були мертві, збагнув раптово. Це була хода мерців…

Пальці Літти знов стиснули його долонь. Наче лещата.

Спалах блискавки. Раптовий порив вітру шарпонув їхнє волосся. Вода в басейні захвилювалась, завирувала, спінилась, піднеслась хвилею, високою наче стіна. І обрушилась просто на них. Відскочили від фонтану, Корал спіткнулась, підтримав її. Прогуркотав грім.

Чародійка викрикнула закляття, махнула рукою. У всьому домі запалало світло.

Вода у басейні фонтану, що за мить до цього кружляла коловоротом, тепер була рівна, спокійна, порушувалась тільки струмком з фонтану, що ліниво дзюркотів. На них, хоч перед цим облиті величезною хвилею, не було жодної краплини.

Геральт важко дихав. Підвівся.

— Наприкінці, — буркнув, допомагаючи чародійці підвестись на ноги. — Той останній образ… Узгір'я і процесія… люди… Не розпізнав… Не маю жодного уявлення, що то могло бути…

— Я також, — відповіла несвоїм голосом. — Але це було не твоє видіння. Це образ призначався мені. Також не уявляю, що може означати. Але маю дивне передчуття, що нічого хорошого.

Грім стих. Гроза віддалялась. У бік суші.

* * *

— Шарлатанство, вся та її дивінація, — повторив Лютик, підкручуючи кілочки лютні. — Ошуканські омани для наївних. Сила навіювання, нічого більше. Думав про мечі, то їх і побачив. Що ще, наче б то, бачив? Ходу мерців? Страшенну хвилю? Скелю дивної форми? Це якої такої форми?

— Була схожа на велетенський ключ, — відповів відьмак. — Або на частину від геральдичного хреста…

Трубадур замислився. Затим обмакнув палець у пиво. І намалював щось на поверхні стола.

— Щось схоже на це?

— Ха. Навіть дуже схоже.

— А щоб мені! — Лютик вдарив по струнах, звертаючи на себе увагу всієї корчми. — А щоб мене муха вбрикнула! Ха-ха, друже, Геральте! Скільки разів ти витягав мене з халепи? Скільки разів допоміг? Робив мені послугу? Не злічити! Ну, тепер настала моя черга. Може статись, що з моєю поміччю відшукаєш свою славетну зброю.

— Га?

Лютик підвівся.

— Пані Літта Нейд, — твоє нинішнє здобуття, якій складаю свою пошану як видатній ворожці та неперевершеній ясновидці, під час сеансу дивінації, річ то ясна, передбачувана і безсумнівна, вказала місце, яке знаю. Йдемо до Ферранта. Зараз же. Мусить організувати нам аудієнцію, за допомогою своїх таємних зв'язків. І видати тобі дозвіл на виїзд із міста, щоб на пропускному контролі уникнути конфронтації з тими гетерами із кордегардії. Влаштуємо невеличку подорож. Невелику і, в принципі, недалеку.

— Куди?

— Упізнав скелю з твого видіння. Насправді називається останець карстовий. Але місцеві називають її Грифом. Характерна місцина, та ниточка, що веде до оселі персони, яка фактично може щось знати про твої мечі. Місце, в яке направимось, називається Равелін. Тобі це про щось говорить?

Розділ восьмий

Не тільки саме лише виконання, не сама тільки реміснича майстерність цінність відьмацького меча визначає. Подібно до загадкових ельфійських чи теж гном'ячих клинків, секрет яких згинув у віках, меч відьмацький таємничою силою пов'язаний із рукою і помислами відьмака, що володіє ним. І саме завдяки арканам цієї магії стає він здатним повставати на боротьбу проти Темних Сил.

Пандольфо Фортегуерра, Трактат про холодну зброю

Відкрию вам один секрет. Щодо відьмацьких мечів. Нісенітниці, що мають вони якусь таємничу силу. І що така це вже відмінна зброя, що кращої за неї годі й шукати. Це все фікція, видумана для замилювання очей. Відомо це мені абсолютно достеменно з перевіреного джерела.

Лютик, Півсторіччя поезії

Скалу, що носила назву Гриф розпізнав одразу, була помітна вже здалека.

* * *

Місце, в яке вони направлялись, розташовувалось менш ніж на півдорозі між Керацком і Цидарісом, трохи на узбіччі від тракту, який з'єднував обидва міста і проходив між лісів та скелястих пустищ. Дорога зайняла у них певний час, який заповнювали балачками. Переважно, у виконанні Лютика.

— Якщо вірити чуткам, — сказав поет, — то відьмацькі мечі мають магічні властивості. Крім вигадок про статеве безсилля, щось правдиве у цьому має бути. Ваші мечі — це ж не звичайні мечі. Прокоментуєш якось?

Геральт притримав кобилу. Знуджена постійним перебуванням у стайні, Плотва щоразу зривалась у галоп.

— Звісно, прокоментую. Наші мечі — це не звичайні мечі.

— Стверджують, — Лютик удав, ніби не почув кпини, — що магічна сила вашої відьмацької зброї, смертельної для страховиськ, з якими боретеся, полягає у сталі, з якої мечі куються. З самого матеріалу, а докладніше, з руди, яка добувається з метеоритів, що впали з неба. Це як? Метеорити — це ж не магічне явище, це явище природне і науково обґрунтоване. Звідки тоді береться вся ця магія?

Геральт подивився на небо, яке темнішало на півночі. Здавалось, що насувається чергова буря. І що ризикують змокнути.

— Якщо я добре пам'ятаю, — відповів питанням, — пройшов навчання з усіх сімох вільних мистецтв?

— І диплом отримав summa cum laude.

— Прослухав лекції професора Лінденборга, які входили до складу quadrivium астрономії.

— Старого Лінденборга, якого ще називали Опалком? — засміявся Лютик. — Авжеж! Й досі бачу його перед очима, як чеше собі зад і тицяє указкою на мапи і глобуси, монотонно буркочучи. Sphera Mundi, ееее, subdividitur на чотири Елементарні Плани: План Землі, План Води, План Повітря і План Вогню. Земля разом із Водою формує земну кулю, яку з усіх боків, ееее, оточує Повітря, або Aer. Над Повітрям, ееее, простягається Aether, Повітря Вогняне vel Вогонь. Над Вогнем знаходяться Тонкі Сидеральні Небеса, Firmamentum сферичної природи. На них же розміщуються Erratica Sydera, блукаючі зірки, і Fixa Sydera, зірки нерухомі…

— Не знаю, — хмикнув Геральт, — що більше дивує: твій талант до пародіювання чи пам'ять. Вертаючись до нашого попереднього питання: метеорити, які наш шановний Опалок називав падаючими зірками, Sydera Cadens, чи якось так, зриваються з небосхилу і падають вниз, аби заритись у нашу стару-добру землю. По дорозі вони проходять крізь всю решту Планів, або площин елементарних та параелементарних, бо такі також начебто існують. Елементи і параелементи, як відомо, просякнуті потужною енергією джерела усієї магії і надприродної сили, а метеорит, проходячи крізь них, цю енергію поглинає і зберігає. Сталь, яка видобувається з метеориту, так само як і клинок, який кується з цієї сталі, несе в собі силу елементів. Яка є магічною. Весь меч є магічним. Quod erat demonstrandum. Зрозумів?

— Ну звісно.

— А тепер забудь. Бо це дурня.

— Що?

— Дурня. Вимисел. Метеорити не лежать під кожним кущем. Більше половини відьмацьких мечів викувані з магнетитових руд. Сам користався саме такими. Є так само добрими, як ті, що зроблені з метеоритів, які впали з неба і пройшли крізь всі сидеритові елементи. Немає абсолютно ніякої різниці. Але залиш цю інформацію при собі, Лютику, дуже тебе прошу. Нікому про це не розповідай.

— Це як? Маю мовчати? Не можеш про таке просити! Який сенс знати про щось, якщо цим знанням не можна похвалитись?

— Прошу тебе. Волію, аби мене вважали за надприродну істоту, озброєну надприродною зброєю. Такого мене винаймають і такому мені платять. Звичайність — все одно, що буденність, а буденність — це дешевизна. Тому прошу, тримай язик за зубами. Обіцяєш?

— Най буде так. Обіцяю.

* * *

Скалу, що носила назву Гриф розпізнав одразу, була помітна вже здалека.

Насправді, не потрібно було мати багату уяву, щоб простежити її схожість із головою грифа на довгій шиї. Однак більше, як зауважив Лютик, нагадувала гриф лютні або іншого струнного інструмента.

Гриф, як виявилось, був останцем, що височів над гігантським карстовим масивом. Масив цей, — як Геральт пригадав з оповідей, — називали Ельфійською Твердинею, з огляду на його доволі чіткі форми, нагадував руїни прадавніх будівель з мурами, вежами, баштами і тому подібним. Жодної твердині, ельфійської чи будь-якої іншої, тут ніколи не було, дивні форми карстової породи були результатом роботи Природи, від якої, треба було визнати, захоплювало дух.

— Там, внизу, — вказав Лютик, підводячись в стременах. — Бачиш? Це і є наша ціль. Равелін.

Назва була винятково влучною, адже карстові останці формували дивовижно правильної форми великий трикутник, який виступав перед Ельфійською Твердинею наче бастіон.