Сезон гроз - Сторінка 11

Ніби не досить того, що ім'я чудернацьке, так ще страждала на порушення пігментації шкіри. Вся щока була поплямована світлими латками, фактично це скидалось на мозаїку. ЇЇ вилікували, ясна річ, вже після першого семестру, чародійка не може мати вад зовнішності. Але злосливе спочатку прізвисько залишилось. І швидко перестало бути злосливим. Вона сама його вподобала. Але годі про неї. Говори мені про мене. Ну, давай.

— Що, давай?

— Говори про мене. Яка я. Красива, правда? Ну, говори!

— Красива. Руда. І веснянкувата.

— Не веснянкувата. Видалила ластовиння за допомогою магії.

— Не все. Про деяке забула. І я його помітив.

— Де йо… Ах. Ну, так. Правда. Дійсно, веснянкувата. Яка я ще?

— Солодка.

— Тобто?

— Солодка. Як вафля з медом.

— Ти часом не жартуєш?

— Подивись на мене. В мої очі. Чи бачиш в них хоч тінь нещирості?

— Ні. І це мене найбільше непокоїть.

* * *

— Сядь на край ліжка.

— Нащо?

— Хочу тобі віддячити.

— За що?

— За веснянки, які помітив там, де їх помітив. За старанність і детальне… дослідження. Хочу тобі віддячити і відповісти взаємністю. Можу?

— Ну, звісно.

* * *

Вілла чародійки, як майже всі в цій частині міста, мала терасу, з якої відкривався вид на море. Літта полюбляла просиджувати там годинами, розглядаючи судна на рейді, для чого їй служив чималих розмірів телескоп на штативі. Геральт скоріше не поділяв її захоплення морем і тим, що по ньому плавало, але йому подобалось складати їй компанію на терасі.

Сідав поряд, опліч неї, майже торкаючись обличчям її рудих локонів, насолоджуючись ароматом фрезії та абрикосу.

— Он той галеон, який кидає якір, подивись, — вказувала Корал. — На прапорі блакитний хрест, — то "Гордість Цинтри", певно, в рейсі до Ковіру. А отой когг — це "Алке" з Цидаріса, скоріше за все, везе шкіри. А там, о, це "Фетида" — великий транспортний корабель, місцевий, вантажопідйомністю двісті ластів, каботажний, курсує між Керацком і Настрогом. Там, дивись, саме заходить на рейд, новіградська шхуна "Пандора Парві", гарний, гарний корабель. Подивись у зорову трубу. Побачиш…

— Бачу без телескопа. Я — мутант.

— Ай, правда. Забула. О, там, це галера "Фуксія", тридцять два весла, може вміщувати до чотириста ластів. А отой вишуканий трищогловий галеон — це "Вертіго", приплив з Лан Ексетера. А там, подалі, з амарантовим прапором — то реданський галеон "Альбатрос", три щогли, сто двадцять футів у довжину… Ох, там, дивись, дивись, підіймає вітрила і виходить в море поштовий кліпер "Луна", знаю капітана, частується у Равенги, коли пришвартовується тут. І там знов, дивись, під повними вітрилами, галеон з Повісс…

Відьмак відкинув волосся зі спини Літти. Поволі, однин за одним, розстібнув гачки, стягнув сукню з плечей чародійки. Затим його руки і вся увага повністю зосередились на парі галеонів під повними вітрилами. Галеонів, подібних яким годі було шукати по всіх морських маршрутах, рейдах, портах і реєстрах адміралтейських.

Літта не протестувала. І не відводила очей від окуляру телескопа.

— Поводишся, — промовила за деякий час, — як п'ятнадцятирічний хлопчисько. Ніби вперше їх побачив.

— Для мене кожен раз ніби вперше, — неохоче зізнався. — А п'ятнадцятирічним хлопчиськом так насправді ніколи і не був.

* * *

— Я родом зі Скелліге, — розказала йому пізніше, вже у ліжку. — Море у мене в крові. Люблю його.

— Мрію колись, — продовжила, — вирушити у плавання. Тільки я одна. Підняти вітрило і вийти в море… Далеко, далеко, аж за обрій. Довкола тільки вода і небо. Мене обдає бризками солона піна хвиль, вітер шарпає волосся, так, ніби це шорсткі чоловічі пестощі. А я одна, абсолютно одна, нескінченно самотня серед чужого і ворожого мені світу. Самотність серед моря відчуженості. Не мрієш про неї?

Ні, не мрію, подумав. Я маю її щодня.

* * *

Настав день літнього сонцестояння, а за ним — чарівна ніч, найкоротша ніч року, під час якої в лісах розквітав цвіт папороті, а намащені вужачкою нагі дівчата танцювали на мокрих від роси полянах. Ніч коротка, як мить. Ніч шалена і світла від сполохів.

* * *

Вранці по сонцестоянню прокинувся сам. В кухні на нього чекав сніданок. І не тільки.

— Добрий день, Мозаїк. Чудова погода, правда? Де Літта?

— Сьогодні у тебе вихідний, — відповіла, не дивлячись на нього.

— Моя незрівнянна учителька буде зайнята справами. Допізна. За весь час, який присвятила… приємнощам, вишикувалась черга пацієнток.

— Пацієнток?

— Лікує безпліддя. Та інші жіночі хвороби. Не знав? Ну, тепер вже знаєш. Бажаю доброго дня.

— Зачекай. Хотів би…

— Не знаю, що ти хотів би, — обірвала. — Але це погана думка. Краще, аби ти зі мною і не заговорював. Удавай, що мене взагалі не існує.

— Корал тебе більше не скривдить, обіцяю. Зрештою, її тут нема, вона нас не бачить.

— Вона бачить все, що хоче побачити, для цього їй вистачить пари заклять і артефакт. І не обманюй себе, вважаючи, що маєш на неї хоч якийсь вплив. Для цього треба щось більше, ніж… — кивнула у бік спальні. — Прошу тебе, не вимовляй при ній моє ім'я. Навіть мимоходом. Бо пригадає мені. Хоча б і через рік, але пригадає.

— Якщо так до тебе ставиться… Не можеш просто піти від неї?

— Куди? — насупилась. — До ткацької мануфактури? До кравецької майстерні? Чи одразу до борделю? У мене нікого нема. Я — ніхто. І буду ніким. Тільки вона може це змінити. Я витерплю все… Але не додавай мені проблем, якщо твоя ласка.

— В місті, — глянула на нього за мить, — зустріла твого друга. Того поета, Лютика. Питався про тебе. Непокоївся.

— Ти його заспокоїла? Сказала, що я у безпеці? Що мені нічого не загрожує?

— Навіщо я мусила би брехати?

— Не розумію.

— Ти не є в безпеці. Ти тут, із нею, а тужиш за тією. Навіть коли поряд з нею, думаєш про ту, іншу. Вона про це знає. Але грається в цю забавку, бо це її веселить, а ти чудово підігруєш, ти до біса переконливий. Чи думав про те, що станеться, коли оступишся?

* * *

— Сьогодні знову ночуєш у неї?

— Знову, — підтвердив Геральт.

— Це вже буде тиждень, знаєш?

— Чотири дні.

Лютик провів пальцями по струнах лютні ефектне гліссандо. Кинув оком по господі. Сьорбнув із кухля, витер ніс від піни.

— Знаю, що це не моя справа, — промовив, нехарактерно як на нього твердо і впевнено. — Знаю, що не мушу втручатись. Знаю, що не любиш, коли хтось втручається. Але про певні речі, друже Геральте, краще не мовчати. Корал, якщо тобі цікаво знати мою думку, належить до того типу жінок, які постійно і на виду мусять носити на собі таблички із застереженням. Що повідомляють: "Дивитись, але не торкатись". Щось подібне в звіринцях вішають на тераріумах із гримучими зміями.

— Знаю.

— Вона грає з тобою і бавиться тобою.

— Знаю.

— Ти зараз якнайбанальнішим способом скидаєш стрес і забиваєш тугу за Йеннефер, яку не можеш забути.

— Знаю.

— Тоді нащо…

— Не знаю.

* * *

Вечорами виходили. Часом у парк, часом на припортове узгір'я, часом просто гуляли по Ринку Прянощів.

Разом відвідали остерію "Natura Rerum". Не один раз. Фебус Равенга нарадітись не міг, за його наказом офіціанти догоджали їм, як могли. Геральт нарешті відвідав, яка на смак камбала в чорнилах каракатиці. А потім, гусячі стегенця в білому вині й теляча гомілка з овочами. Спочатку, але недовго, трохи заважала йому нав'язлива і постійна увага інших гостей в залі. Згодом, взяв приклад з Літти і почав її ігнорувати. Вино з місцевих погребів у цьому неабияк допомагало.

Пізніше вертались на віллу. Корал скидала сукню ще в передпокої, повністю оголена прямувала у спальню.

Йшов за нею. Дивився. Полюбляв дивитись на неї.

* * *

— Корал?

— Що?

— Ходять чутки, що ти завжди можеш бачити те, що забажаєш. Вистачить тобі для того пари заклять і артефакт.

— Цим чуткам, — обперлась на лікоть, глянувши йому в очі, — здається, треба буде знов якийсь суглоб вивернути. Це має чуткам відбити бажання молоти язиком.

— Я тебе дуже прошу…

— Пожартувала, — обірвала. В її голосі не було навіть тіні жартівливості.

— А що такого, — продовжила, — хотів би побачити? Або передбачити? Як довго житимеш? Коли і як помреш? Який кінь виграє Велику Третьогорську? Кого колегія виборців обере правителем Новіграду? З ким зараз Йеннефер?

— Літто.

— Про що йде мова, можу дізнатись?

Розповів їй про крадіжку мечів.

* * *

Спалах блискавки. За мить із гуркотом пролунав перекіт грому.

Вода у фонтані тихенько плюскотіла, басейн фонтану пах мокрим камінням. Мармурова дівчинка застигла у танці, мокра і блискуча.

— Статуя і фонтан, — поспішила пояснити Корал, — знаходяться тут ані заради моєї любові до претензійного кітчу, ані через данину снобістській моді. Служать конкретним цілям. Статуя символізує мене. В мініатюрі. Коли мені було дванадцять років.

— Хто б міг припустити, що так пречудово розвинешся.

— Це магічний артефакт, дуже сильно пов'язаний зі мною. Фонтан, а конкретніше вода у фонтані, служить мені для дивінації. Я сподіваюсь, знаєш, що це таки в чому полягає дивінація?

— В загальних рисах.

— Крадіжка твоєї зборі відбулась днів десять тому. Для відчитування і аналізу подій минулого, навіть недалекого, найкраще і найвірніше за все служить онейромантія, але для опанування нею потрібен доволі рідкісний талант сновидця, яким я не володію. Сортілегія, або клеромантія, нам тут не допоможе, подібно як і піромантія чи аеромантія, які здебільшого допомагають у передбаченні людської долі, в тому разі, якщо у тебе є якийсь предмет, що тій людині належав… волосся, нігті, клапоть одежі і тому подібне. До предметів, у нашому випадку мечів, це застосувати неможливо.

— А тому, — Літта відкинула з чола руде пасмо, — нам залишається вдатись до дивінації. Яка, маєш це знати, дозволяє бачити і передбачувати події майбутнього. Допоможуть нам у цьому стихії, адже зараз саме грозовий сезон. Поєднаємо дивінацію з цераноскопією. Підійди ближче. Візьми мене за руку і не відпускай. Схились і вдивляйся у воду, але в жодному разі не торкайся її. Сконцентруйся. Думай про свої мечі! Інтенсивно думай про них!

Чув, як скандує закляття. Вода в басейні реагувала, з кожним наступним словом магічної формули пінилась і хвилювалась все сильніше. З дна почали підійматись великі бульби.

Затим поверхня розгладилась і стала каламутною. А відтак повністю прояснилась.

З глибини дивились темні, фіалкові очі.