Шагренева шкіра - Сторінка 10

Та йому пощастило зобразити коли не сторіччя, то принаймні журнал, хоча він і сам не чув себе.

Десерт було подано ніби якимись чарами. Весь стіл зайняв величезний сервіз із позолоченої бронзи, виконаний у майстерні Томіра. Високі фігури, яким уславлений митець надав форм, у всій Європі визнаних за ідеал краси, тримали в руках чи на плечах тарелі полуниць, ананасів, свіжих фініків, жовтого винограду, золотавих персиків, апельсинів, привезених пароплавом із Сетубаля гранатів, китайських плодів, одне слово — всі несподіванки розкоші, чудеса кондитерського мистецтва, найсмачніші делікатеси, найспокусливіші ласощі. Барви цих гастрономічних картин були ще й відтінені блиском порцеляни, іскристими смужками позолоти, граційними вигинами ваз. Ніжний, мов піна океанської хвилі, зелений пухнастий мох увінчував пейзажі Пуссена, скопійовані на севрській порцеляні. Цілого німецького князівства не вистачило б, щоб оплатити цю безсоромну розкіш. Срібло, перламутр, золото, кришталь з'являлись на столі знов і знов, але затуманені очі гостей, захоплених гарячковими п'яними теревенями, майже не помічали цієї феєрії, гідної східних казок. Десертні вина вабили ароматом і вогнем, могутніми чарами п'янких випарів, будячи в головах гостей примари, а їхні могутні пута сковували ноги, наливаючи тягарем руки. Піраміди фруктів були розхапані, голоси захрипли, гамір наростав. Слова звучали невиразно, падали й розбивались келихи, шалений сміх злітав ракетами. Кюрсі вхопив ріг і засурмив тривогу. Той сигнал подав ніби сам диявол. Знавісніле товариство загорлало, засвистіло, заспівало, завило, заревло, загарчало. Годі було не всміхнутись, побачивши, як люди, від природи веселі, ставали похмурі, ніби розв'язки в п'єсах Кребійона49, або замислені, ніби моряки, що мандрують суходолом. Хитрі люди розкривали свої таємниці перед цікавими, а ті їх і не слухали. Меланхоліки всміхались, наче танцівниці після вдалого піруету. Клод Віньйон стояв і похитувався, наче ведмідь у клітці. Найщиріші друзі ладні були побитися. Подібність до тварин, така виразна в людських обличчях і так цікаво пояснена фізіологами, вже прозирала і в рухах та поставах. Якийсь Біша50, опинившися там спокійним і тверезим, знайшов би для себе готову книжку. Господар, відчувши, що сп'янів, не важився підвестись, але він схвалював вихватки своїх гостей застиглою усмішкою, силкуючись зберегти скромний і гостинний вираз. Його велике обличчя вже червоне, аж синювате, було жахливе, а голова хиталась, наче корабель на хвилі.

— Ви повбивали їх? — спитав його Еміль.

— Кажуть, ніби кару смерті мають скасувати на честь Липневої революції,— відповів Тайфер, звівши брови з виразом водночас хитрим і дурним.

— Та чи не ввижаються вони вам уві сні? — озвався Рафаель.

— Терміни давності вже минули! — сказав убивця, що купався в золоті.

— А на його могилі,— ущипливо вигукнув Еміль,— гробар вирізьбить: "Перехожий, пролий сльозу на спомин про нього!" О,— додав він,— я дав би сто су математикові, що алгебраїчним рівнянням довів би мені існування пекла.

Він підкинув монету, гукнувши:

— Решітка — за Бога!

— Не дивіться,— сказав Рафаель, підхопивши монету.— Звідки знати? Випадок — великий жартун.

— Гай-гай! — відказав Еміль із блазенсько-сумною міною,— куди не ступиш ногою — або геометрія безвірника, або "Отче наш" папи римського. Ет! Випиймо! Ось що, по-моєму, означає слово "Трінк", це провіщення божественної пляшки в кінці "Пантагрюеля".

— Ми за "Отче наш",— відказав Рафаель.— Йому ми завдячуємо все: і наші мистецтва, наші пам'ятники, може, й наші науки, а ще важливіше — наші сучасні уряди, за яких п'ять сотень умів чудесним чином представляють величезне, плідне суспільство, де протилежні сили взаємно нейтралізуються, полишаючи всю владу Цивілізації, велетенській цариці, що заступила короля,— цій стародавній, грізній постаті, якомусь псевдофатумові, що його людина зробила посередником між небом і собою. Перед лицем стількох досягнень атеїзм здається скелетом, який анічогісінько не породжує. Що ти на це скажеш?

— Я думаю про річки крові, пролиті католицтвом,— холодно відповів Еміль.— Воно вступило нам у жили, в серця,— наче всесвітній потоп. Та що вдієш! Кожна розумна людина повинна йти під знаменом Христа. Тільки Христос освятив перемогу духу над матерією, тільки він відкрив нам поезію світу, що служить посередником між нами й Богом.

— Ти так гадаєш? — спитав Рафаель, усміхаючись п'яною, якоюсь невизначеною усмішкою.— Ну що ж, аби не скомпрометувати себе, проголосимо знаменитий тост: "Diis ignotis"*. І вони вихилили свої келихи — келихи науки, вуглекислого газу, пахощів, поезії й невіри.

* Невідомим богам (латин.).

— Прошу до вітальні, каву подано,— оголосив мажордом.

У цю хвилину майже всі гості блукали в тому солодкому переддвер'ї раю, де світло розуму гасне, де тіло, визволившись від свого тирана, віддається на волю шаленим утіхам. Ті, досягши апогею сп'яніння, супились, щосили намагаючись уловити думку, яка б засвідчила їхнє власне існування; ті, отупілі через те, що насилу перетравлювали з'їдене, зовсім не хотіли рухатись. Відважні оратори ще вимовляли невиразні слова, змісту яких самі не розуміли. Ще звучали якісь рефрени, наче клацала машина, що вимушено завершувала свої оберти — механічну подобу життя. Метушня химерно поєднувалася з мовчанкою. Проте, почувши гучний голос служника, що замість господаря звістував їм нові втіхи, гості рушили до зали, тягнучи й підтримуючи один одного, а декотрих навіть несучи на руках. На хвильку натовп зупинився в дверях, нерухомий, заворожений. Всі втіхи бенкету поблідли перед збудливим видовищем, яке пропонував амфітріон, щоб потішити найсолодше з людських почуттів. При світлі свічок у золоченій люстрі, круг столу, заставленого золоченим сріблом, перед остовпілими гостями з'явилися жінки, і очі в гостей заблищали діамантами. Розкішні були вбрання, але ще розкішніша сліпуча жіноча краса, перед якою блідли всі дива цього палацу. Палкі очі дівчат, чарівливих, мов феї, сяяли яскравіше за потоки світла, що відбивалися від тканих шпалер, білого мармуру та гарних опуклостей бронзи. Серця пломеніли від вигляду розмаяних кучерів та розмаїтих привабливих, характерних постав. Очі оббігали зчудовано строкаті гірлянди квітів упереміш із сапфірами, рубінами та коралами, ланцюжки чорного намиста на сніжно-білих шиях, легкі шарфи, що тріпотіли, мов полум'я маяка, пишні тюрбани, спокусливо-скромні туніки. Цей сераль чарував усі погляди, задовольняв усі примхи. Танцівниця, що застигла в звабливій позі під хвилями кашеміру, здавалась оголеною. Там — прозорий серпанок, тут — мінючий шовк приховував або відкривав таємничі красоти. Вузенькі ніжки промовляли про кохання, вуста мовчали, червоні й свіжі. Юні дівчата так тонко вдавали несміливих і невинних, що здавалося, ніби прегарні їхні коси дихають побожною чистотою, а самі вони — осяйні видива, що ось-ось розвіються від одного подиху. А там красуні аристократки з гордовитими обличчями, але по суті мляві, по суті кволі, тендітні, витончені, схиляли голови з таким виглядом, ніби ще не розпродали всієї королівської ласки. Англійка — білий, цнотливий, ефірний образ, що зійшов із хмар Оссіана51,— була схожа на янгола смутку, на голос сумління, що втікає від злочину. Парижанка, вся краса якої — в її невимовній грації, горда своїм туалетом і розумом, у всеозброєнні своєї всемогутньої слабкості, гнучка й сильна, сирена без серця й без пристрасті, але навчена штучно відтворювати все багатство жаги й симулювати всі відтінки ніжності,— і вона була в цьому небезпечному збориську, де видно було й італійок, на вигляд безтурботних і щасливих, але завжди розважних, і пишних нормандок з розкішним тілом, і чорнокосих південок із чарівним розрізом очей. Можна було подумати, що скликані Лебелем версальські красуні, ще зранку наготувавши всі свої принади, з'явились сюди, ніби юрма східних рабинь, пробуджених голосом купця й готових на світанку зникнути. Засоромлені, вони збентежено тислись коло столу, як бджоли, що гудуть у вулику. Їх небоязке збентеження, в якому був і докір, і кокетство,— все разом являло собою чи то розраховану спокусу, чи то мимовільний вияв сором'язливості. Можливо, почуття, якого жінка ніколи не виявляє до кінця, веліло їм кутатись у плащ доброчесності, аби надати більше чару й гостроти розгулові нечестя. І ось інтрига Тайфера, здавалось, була приречена на невдачу. Непогамовні чоловіки спочатку скорились царственій могутності, якою наділена жінка. Шепіт захвату пролетів, наче найніжніша музика. Тієї ночі кохання ще не супроводило їхнього сп'яніння; замість того, щоб віддатись ураганові жаги, гості, захоплені зненацька в хвилину слабкості, віддались утіхам солодкого екстазу. Митці, покірні голосові поезії, що панує над ними завжди, заходилися з насолодою вивчати вишукану вроду цих жінок в усіх її найтонших відтінках. Філософ, пробуджений думкою, яку, мабуть, породила кислота, що виділялася з шампанського, здригнувся, подумавши про нещастя, які привели сюди цих жінок, колись гідних, можливо, найчистішого поклоніння. Кожна з них, мабуть, могла б розповісти криваву драму. Майже всі вони носили в собі пекельні муки, тягли за собою спогад про чоловічу невірність, про порушені обітниці, про радощі, відняті злиднями. Гості статечно підійшли до них, зав'язалися розмови, такі різноманітні, як і вдачі співрозмовників. Утворилися групки. Можна було подумати, ніби це вітальня в пристойному домі, де дівчата й дами звичайно пропонують гостям після обіду каву, солодощі й лікери, які полегшують ласунам тяжку працю травлення їжі. Та ось, де-не-де почувся сміх, гомін наростав, голоси гучнішали. Оргія, на хвильку приборкана, мала знову прокинутись. Чергування тиші й гамору чимось нагадувало симфонію Бетховена.

Тільки-но двоє приятелів сіли на м'яку канапу, до них зразу підійшла висока ставна дівчина, гордо випростана, з досить неправильними рисами обличчя, але звабливими, повними жаги; своїми різкими контрастами вони впливали на уяву. Чорні пишні коси, що неначе вже побували в любовних боях, розсипались сласними кільцями по округлих плечах, які мимохіть притягували погляд.