Шагренева шкіра - Сторінка 12

Блакитний вогонь над пуншем забарвив пекельною блідістю обличчя тих, хто ще міг пити. Шалені танці, в яких знаходила вихід первісна сила, викликали регіт і крик, що лунали, наче вибухи ракет. Будуар і мала вітальня скидались на бойовище, всипане мертвими й умирущими. Вино, насолоди, розмови наче розпекли атмосферу. Сп'яніння, жага, маячня, самозабуття були в серцях і на обличчях, відбивались на килимах, відчувались у розгардіяші, застелили всі погляди легким серпанком, крізь який повітря здавалося насиченим п'янкими випарами. Довкола, як блискучий пил, що тремтить у сонячному промені, мерехтіла світла імла, і в ній вигравали щонайхимерніші форми, ставалися щонайдивніші зіткнення. То там, то там групи сплетених в обіймах тіл зливалися з білими мармуровими статуями, з вишуканими шедеврами скульптури, які прикрашали кімнати. Обидва приятелі ще зберігали в думках і почуттях якусь оманливу ясність, останнє тремтіння, недосконалу подобу життя, але вже не могли розрізнити, чи є щось реальне в тих дивних фантазіях, щось правдоподібне в тих надприродних картинах, які безперервно проходили перед їхніми втомленими очима. Задумливе небо наших марень, пекуча ніжність, що сповиває імлою образи наших сновидь, і скована чимось рухливість — одне слово, найнезвичайніші явища сну охопили їх так живо, що розваги бенкету здались їм химерами сонної змори, де рухи нечутні й крик не доходить до слуху. В ту хвилину довірений служник Тайфера насилу спромігся викликати його до передпокою й сказав на вухо господареві:

— Пане, сусіди дивляться у вікна й нарікають на гамір.

— Коли бояться гамору, хай постелять солому перед дверима! — вигукнув Тайфер.

Рафаель тим часом так несподівано й недоречно розреготався, що приятель спитав: що його так насмішило?

— Ти навряд чи зрозумієш мене,— відповів юнак.— Насамперед треба признатися, що ви зупинили мене на набережній Вольтера в ту хвилину, коли я збирався кинутись у Сену,— і ти, звичайно, захочеш дізнатися, що мене штовхало на самогубство. Але чи багато ти зрозумієш, коли я додам, що незадовго перед тим майже казковою грою випадку найпоетичніші руїни матеріального світу зосередились перед моїми очима в символічних картинах людської мудрості, тоді як зараз рештки всіх духовних цінностей, розграбованих нами за столом, зводяться до цих двох жінок, живих і непідробних образів безумства, а наша цілковита безтурботність щодо людей і речей стала переходом до надзвичайно яскравих алегорій двох систем буття, діаметрально протилежних? Якби ти не був п'яний, то, може, визнав би, що це цілий філософський трактат.

— Якби ти не поклав обидві ноги на чарівну Акіліну, що хропе так, наче далекий грім, то почервонів би й за свій хміль, і за свої теревені,— зауважив Еміль, що бавився кучерями Ефразії, то накручуючи, то розкручуючи їх, і сам не дуже усвідомлював цю невинну розвагу.— Твої дві системи можуть поміститись у одну фразу й зводяться до одної думки. Життя просте й механічне, притуплюючи наш розум працею, веде до якоїсь бездумної мудрості, тоді як життя, що минає в порожнечі абстракцій або в безоднях морального світу, веде до мудрості безумної. Одне слово, вбити в собі почуття й дожити до старості чи вмерти молодим, прийнявши муки пристрастей,— ось наша доля. Мушу, одначе, зауважити, що цей вирок заходить у конфлікт із темпераментами, якими нас наділив жорстокий жартун, що виготовив моделі всіх створінь.

— Дурень! — перебив Рафаель.— Спробуй і далі так себе скорочувати — і ти створиш цілі томи! Якби я мав намір точно сформулювати ці дві ідеї, я сказав би, що людина розбещується, вправляючи свій розум, і очищується невіглаством. Це означає кинути звинувачення суспільству! Та чи ми житимемо з мудрецями, чи гинемо з безумцями,— чи не той самий, рано чи пізно, буде результат? Тому великий добувач квінтесенції й виразив колись ці дві системи двома словами: "Карімарі, Карімара!"56

— Ти змушуєш мене засумніватись у всемогутності Бога, бо твоя дурість більша за його могутність,— заперечив Еміль.— Наш дорогий Рабле виразив цю філософію ще коротшими словами, ніж "Карімарі, Карімара",— словами: "Може, й так",— звідки Монтень узяв своє: "Звідки я знаю?" Ці останні слова моральної науки чи не зводяться до вигуку Піррона57, що зупинився між добром і злом, як Буріданів осел між двома мірками вівса? Киньмо цю одвічну суперечку, що й тепер закінчується словами: "І так, і ні". Який це дослід ти хотів проробити, кинувшись у Сену? Чи не позаздрив ти гідравлічній машині коло мосту Нотр-Дам?

— Ох, якби ти знав моє життя!

— Ох! — зітхнув Еміль.— Не гадав я, що ти такий вульгарний. Адже це утерта фраза. Чи ти не знаєш, що кожен твердить, ніби він страждав більше за інших?

— Ох! — зітхнув і Рафаель.

— Не блазнюй! Ну, скажи сам: душевна чи тілесна хвороба змушує тебе щоранку напружувати м'язи і, як колись Дам'єн58, стримувати коней, що ввечері роздеруть тебе начетверо? Чи, може, ти їв у себе в мансарді сиру собачатину, та ще й без солі? Чи твої діти кричали: "Їсти!"? Може, ти продав коси своєї коханки й побіг у казино? Чи ходив на фальшиву адресу платити за фальшивим векселем, трасованим уявним дядечком, та ще й боявся спізнитись?.. Ну, чого мовчиш? Якщо ти хотів кинутись у воду через жінку, через опротестований вексель чи з нудьги — я зрікаюся тебе. Признайся по правді, я ж не вимагаю з тебе історичних мемуарів. До того ж говори коротко, наскільки тобі дозволяє хміль: я вимогливий, як читач, і ладен заснути, як жінка ввечері над молитовником.

— Дурнику! — сказав Рафаель.— Відколи це страждання породжується не нашою власною чутливістю? Коли ми досягнемо в науці такого ступеня, що зможемо написати природничу історію сердець, розподілити їх на види, підвиди й родини, на членистоногих, викопних, плазунів, мікробів і ще на щось там, тоді, друже мій, буде доведено, що існують серця ніжні, тендітні, як квіти, і що їх можна розбити найлегшим доторком, якого інші кам'яні серця й не відчують.

— Ох! Ради Бога, звільни мене від передмов! — узявши Рафаеля за руку, сказав Еміль і жартівливо, і жалібно водночас.

II. Жінка без серця

Помовчавши хвилинку, Рафаель безтурботно махнув рукою й почав:

— Просто не знаю, чи приписувати випарам вина й пуншу те, що я в цю мить здатен охопити поглядом усе моє життя, мов одну картину, де постаті, кольори, тіні, світло, відтінки передані несхибно. Ця поетична гра моєї уяви не дивувала б мене, якби вона не супроводилася чимось схожим на зневагу до моїх страждань і колишніх радощів. Я дивлюсь на своє життя ніби з відстані, і воно під дією якогось духовного феномена видається стисненим. Довгу й повільну муку, що тривала десять років, тепер можна відтворити кількома фразами, в яких скорбота буде тільки думкою, а втіха — філософською рефлексією. Я міркую, замість відчувати.

— Ти говориш так нудно, ніби пропонуєш довгу поправку до закону! — вигукнув Еміль.

— Можливо,— покірно відповів Рафаель.— Що ж, аби не втомлювати твого слуху, я промину перші сімнадцять років свого життя. Доти я жив так, як ти, як тисячі інших, шкільним чи ліцейським життям, сповненим уявних нещасть і справжніх радощів, що тішать нас у спогадах. Адже нам, розпещеним ласолюбам, і досі кортить тих овочів, що їх нам тоді подавали щоп'ятниці,— так, наче відтоді ми й не куштували ніяких овочів. Чудове життя: його труднощі тепер смішні нам, але ж вони й навчили нас працювати.

— Ідилія... Переходь до драми! — сказав Еміль з комічно-жалібним виглядом.

— Коли я скінчив колеж,— знову почав Рафаель, жестом звелівши не перебивати,— батько почав привчати мене до суворої дисципліни; він оселив мене в кімнаті, суміжній з його кабінетом. Я лягав спати о дев'ятій годині вечора, а вставав о п'ятій ранку, він хотів, щоб я сумлінно вивчав право, і я вчився й у Правничій школі, і в адвоката; але закони часу й простору так суворо регулювали моє життя, а батько за обідом вимагав від мене такого точного звіту...

— Яке мені до цього діло? — перебив Еміль.

— Ет, тобі ні до якого біса немає діла,— відказав Рафаель.— Як же ти зможеш зрозуміти мої почуття, коли я не розповім тобі про все, що непомітно впливало на мою душу, вселяло в неї несміливість, через яку я довго не міг позбутися юнацької наївності? Отож до двадцяти одного року я гнувся під деспотизмом, таким холодним, як монастирський статут. Щоб ти зрозумів, яке гнітюче було моє життя, мабуть, слід описати мого батька. Високий, сухорлявий, блідий, обличчя — як лезо ножа, мова уривчаста, сварливий, як стара панна, причіпливий, як столоначальник. Його батьківська воля весь час тяжіла над моїми веселими, грайливими думками, покривала їх ніби свинцевим ковпаком; коли я хотів виявити до нього якесь тепле й ніжне почуття, він поводився зі мною як з дитиною, що хоче сказати дурницю. Я боявся його куди дужче, ніж ми боїмося вчителів, і почував себе при ньому восьмирічним хлопчаком. Я наче зараз бачу його перед собою. У каштановому рединготі, прямий, як великодня свічка, він скидався на копченого оселедця, вгорненого в червонясту листівку. І все ж я любив батька: він по суті був справедливий. Суворість, коли вона виправдана сильною вдачею вихователя, його бездоганною поведінкою, коли вона сполучається з щирою добрістю, навряд чи може озлобити нас. Батько ніколи не лишав мене без уваги, до двадцяти років ні разу не дав десяти франків у власне моє розпорядження, десяти паршивих франків, незмірного скарбу, про який я мріяв без надії, як про джерело невимовних насолод, одначе про деякі розваги для мене він усе ж таки дбав. Кілька місяців обіцявши цю приємність, він урешті вів мене до Італійської опери, на концерт, на бал, де я мав надію знайти свою кохану. Кохана! Я бачив у цьому свою незалежність. Але, сором'язливий натурою, не знаючи мови салонів, не мавши знайомих, я щоразу повертався додому з серцем так само невинним і так само переповненим жаданнями. Другого дня, загнузданий батьком, як драгунський кінь, я повертався до адвоката, до Правничої школи, до суду. Відхилитись від постійного маршруту, визначеного для мене батьком, означало накликати на себе його гнів; він погрожував, що за першу провину вирядить мене юнгою на Антільські острови.