Шагренева шкіра - Сторінка 13

А як жахливо тремтів я, коли часом наважувався сходити кудись побавитися годину-дві! Уяви собі найбуйнішу фантазію, найпалкіше серце, найніжнішу душу, найпоетичнішу натуру, що весь час перебуває під наглядом людини найчерствішої, найпохмурішої, найхолоднішої в світі, одне слово, звінчай молоду дівчину з кістяком, і ти зрозумієш моє життя, все цікаве в якому я можу тільки перелічити: плани втечі, що враз розвіювалися при погляді на батька, холодний відчай, угамовуваний тільки сном, придушені бажання, похмурий настрій, який проганяла хіба музика. Я виливав свою тугу в мелодіях. Бетховен і Моцарт часто бували моїми повірниками. Зараз я всміхаюся, згадуючи всі забобони, що бентежили моє сумління в ту пору невинності й чесноти. Якби я переступив поріг ресторану, то вважав би себе марнотратом; моя уява обертала кав'ярню в кубло розпусти, де люди втрачають честь і занапащають маєток; а щоб ризикувати грішми в азартній грі, треба було їх мати. Ох! Може я навію на тебе сон, але мушу розповісти про одну з найжахливіших утіх мого життя, хижу втіху, що стромляє пазури в наше серце, ніби розпечене залізо в плече каторжника. Я був на балу в герцога де Наварена, батькового родича. Та щоб ти міг виразно уявити моє становище, я тобі скажу, що на мені був витертий фрак, погано пошиті черевики, краватка, мов у кучера, і ношені рукавички. Я примостився в кутку, щоб наїстися досхочу морозива й надивитись на гарних жінок. Батько помітив мене. З якої причини, я так і не розгадав — до того приголомшив мене цей його вчинок,— він мені віддав свій гаманець і ключі. За десять кроків від мене грали в карти. Я чув, як бряжчить золото. Мені було двадцять років, я хотів бодай на один день віддатись молодечим гріхам. То була розпуста подумки; подібної не знайдеш ні в примхах куртизанок, ні в мріях юних дівчат. Вже з рік я в мріях малював собі, як їду в екіпажі поруч прекрасної жінки, вдаю з себе великого пана, обідаю у Вері, а ввечері їду в театр і повертаюсь додому аж уранці, придумавши для батька вимовку, ще хитромудрішу, ніж "Весілля Фігаро", а він так і не добере, що це вигадка. Я оцінював усе це щастя в півсотні екю. Чи не був я ще під наївним чаром пропущених у школі уроків? І ось я зайшов до якоїсь кімнати й там тремтячими пальцями, з щемом у очах порахував в батьковому гаманці: сто екю! Розбуджені цією сумою, всі вимріяні спокуси затанцювали перед моїми очима, мов Макбетові відьми круг свого казана, тільки знадливі, трепетні, чарівні! Я наважився на злочин. Не слухаючи, як задзвеніло у вухах і закалатало серце, я взяв з гаманця дві двадцятифранкові монети — мов зараз їх бачу! Рік на них уже стерся, обличчя Бонапарта ніби кривилося. Сховавши гаманець у кишеню, я повернувся до грального столу і, затиснувши дві монети в спітнілій жмені, крутився коло гравців, мов яструб над курником. Мене охопили невимовні страхи, і я швидко окинув усіх довкола пронизливим поглядом. Певний, що ніхто знайомий мене не бачить, я доклав свої гроші до ставки якогось низенького, веселого товстуна й подумки проказав над його головою стільки молитов та обітниць, що морякові б їх вистачило на три бурі. Потім, з несподіваним у моєму віці інстинктом злочинності чи макіавелізму, я став коло дверей і втупив невидющий погляд у анфіладу зали. А моя душа й зір витали коло фатального зеленого сукна. Того вечора я вперше спробував удатись до фізіологічних спостережень, яким я завдячую певну прозірливість, що дозволила мені збагнути деякі таємниці нашої двоїстої натури. Я повернувся спиною до столу, де вирішувалося моє майбутнє щастя, щастя, можливо, тим повніше, що воно було злочинне; між двома гравцями й мною була ціла стіна людей, чотири чи п'ять рядів уболівальників, гамір заважав розрізняти дзенькіт золота, що зливався з громом оркестру, та попри всі ці перешкоди, завдяки привілеєві пристрасті, який дає їй здатність перемагати простір і час, я виразно чув слова обох гравців, я знав, скільки в кого очок, знав, чому один крив короля, і немов бачив його карти; аж за десять кроків від гри я бліднув від її випадковостей. Раптом повз мене пройшов батько, і я збагнув тоді слова Святого письма: "Дух божий пройшов перед лицем його!" Я виграв. Крізь тисняву круг столу я пропхався до нього спритно, мов вугор крізь прорвану сітку. Гнітюча напруга змінилася радістю. Я був наче стратенець, що, йдучи на ешафот, дістав помилування. Та враз якийсь чоловік з орденом заявив, що в банку бракує сорока франків. Усі погляди підозріливо звернулись на мене, я поблід, на лобі виступили краплі поту. Видно, це кара за те, що я обікрав батька. Та славний товстунець сказав просто-таки ангельським голосом: "Усі ці панове ставили",— і сам виплатив сорок франків. Я втер чоло й кинув на гравців переможний погляд. Поклавши в батьків гаманець узяті звідти гроші, я лишив свій виграш цьому доброчесному добродієві; той вигравав і далі. Ставши власником ста шістдесяти франків, я загорнув їх у носовичок, щоб вони не бряжчали в кишені, й покинув грати.

"Що ти робив коло грального стола?" — спитав мене батько, коли ми сідали в фіакр.

"Дивився",— відповів я, весь тремтячи.

"Але ж,— відказав батько,— нічого б не було надзвичайного, якби самолюбство спонукало тебе й самому поставити скільки-небудь. В очах людей ти вже досить дорослий, щоб мати право робити дурниці. І я пробачив би тобі, Рафаелю, якби ти скористався моїм гаманцем".

Я не відповів. Коли ми повернулись, я віддав батькові ключі й гаманець. У себе в кімнаті він висипав усе з гаманця на камін, перелічив гроші, озирнувся на мене з досить приязною міною і сказав, розділяючи фрази значущими паузами: "Сину, тобі скоро двадцять років. Я задоволений тобою. Треба призначити тобі якесь утримання, хоч би для того, щоб ти навчився ощадити, вести свої справи. З цього дня я тобі даватиму сто франків на місяць. Витрачатимеш їх, як захочеш. Ось тобі гроші за перші три місяці",— сказав він, погладжуючи купку монет, ніби перевіряв суму.

Признаюся, що мало не кинувся йому до ніг і не вигукнув, що я злодій, негідник і... навіть гірше: брехун. Сором стримав мене, я хотів обняти батька, та він легенько відштовхнув мене. "Тепер ти чоловік, дитино моя,— сказав він.— Те, що я зробив,— проста й справедлива річ, тож не треба дякувати. Якщо я маю право на твою вдячність, Рафаелю,— додав він ласкавим, але сповненим гідності тоном,— то хіба за те, що я вберіг твою молодість від лих, які занапащають у Парижі всіх юнаків. Віднині ми будемо друзями. Ти через рік станеш доктором права. Ціною деяких прикрощів та боротьби ти набув ґрунтовні знання й любов до праці, такі необхідні людям, покликаним вести справи. Постарайся, Рафаелю, зрозуміти мене. Я хочу зробити з тебе не нотаріуса, не адвоката, а державного мужа, що ним би міг пишатись. До завтра!" — додав він, таємничим жестом відпустивши мене. Від того дня батько відверто розкривав переді мною свої наміри. Я був його єдиним сином, а мати моя вже десять років, як померла. Колись, не дуже дорожачи правом обробляти землю зі шпагою при боці, батько, старший у своєму історичному роду, майже забутому в Оверні, подався до Парижа шукати щастя. Мавши тонкий розум, що часто робить людей з півдня Франції визначними особистостями, коли поєднується з завзяттям, він без великої підтримки здобув неабияку посаду. Революція незабаром знищила його маєток, та він устиг одружитися з багачкою, і за часів Імперії відновив давню славу родини. Реставрація повернула мамі чималу частину майна, але батька розорила. Скупивши колись землі, які імператор роздавав своїм генералам у чужих краях, він уже десять років воював з ліквідаторами та дипломатами, з прусськими й баварськими судами, щоб визнали його права на ці нещасливі здобутки. Мій батько кинув мене в безвихідний лабіринт цього нескінченного процесу, від якого залежало наше майбутнє. Суд міг стягти з нас уже одержані нами прибутки, міг присудити й до відшкодування за вирубані з 1814 до 1817 року ліси,— і тоді материного маєтку ледве стало б, щоб урятувати честь нашого імені. Отже, того дня, коли батько нібито дав мені якусь волю, я опинивсь у найнестерпнішому ярмі. Я мав битись, як на бойовищі, працювати день і ніч, ходити по установах, присипляти сумління урядовців, зацікавлювати їх матеріально, спокушати їх самих, їхніх жінок, слуг, собак і вбирати це огидне діло у вишукані форми, супроводити всякими жартами. Я спізнав усі прикрощі, від яких змарніло обличчя мого батька. Майже рік я провадив світське на вигляд життя, але й розваги, і намагання зав'язувати стосунки з впливовими родичами або з людьми, що можуть бути корисними нам, коштували великих зусиль. Мої розваги були, власне, судовими клопотами, а розмови — доповідями. Доти я був доброчесний, бо не мав змоги віддатись юнацьким пристрастям; але тепер, боячись якимсь промахом занапастити батька й себе, я став своїм власним деспотом і не смів дозволити собі ніяких утіх чи витрат. Поки ми молоді, поки наші контакти з людьми та обставинами ще не стерли з нас ніжного пилку почуття, не відібрали свіжості думки, шляхетної чистоти сумління, що не дозволяє нам укладати угоди зі злом, ми ясно усвідомлюємо свій обов'язок, наша честь промовляє голосно і ми не можемо не чути її, ми відверті й не хитруємо; такий був і я! Я хотів виправдати довіру батька, колись я з насолодою вкрав у нього мізерну суму, але тепер, несучи разом з ним тягар його справ, його імені, його роду, я потай віддав би йому все своє добро, свої надії, як уже пожертвував йому свої втіхи і був би щасливий цією самопожертвою! Отож коли пан Де Віллель59, ніби заради нас, розкопав імператорський декрет про втрату прав і ми позбулися всього, я підписав акт продажу своїх земель, зберігши тільки нічого не вартий острів посеред Луари, де була могила моєї матері. Тепер, можливо, всякі докази, виверти, філософські, філантропічні та політичні міркування змогли б переконати мене не робити того, що мій адвокат назвав дурістю. Та в двадцять один рік ми, кажу знов, до кінця щедрі, палкі й добрі. Сльози, які я побачив у батькових очах, тоді були для мене найбільшим багатством, і спогад про ці сльози часто втішав мене в нещасті.