Шагренева шкіра - Сторінка 20

Коли ми вийшли з театру, йшов мокрий сніг. Феодорин екіпаж не міг під'їхати до дверей театру. Побачивши жінку, змушену переходити бульвар, якийсь посильний розкрив над нами парасольку й попросив на чай, коли ми сіли в екіпаж. Я не мав нічого, я б тоді віддав десять років життя за два су. Всі вияви моєї гордості були розчавлені пекельним стражданням. Ці слова — "Я не маю дрібних, голубе!" — були сказані сухим тоном, бо моя пристрасть була зачеплена, і їх вимовив я, брат того чоловіка, я, що знав злидні, я, що колись так легко зрікся семисот тисяч франків! Слуга відштовхнув посильного, і коні рвонули. Дорогою Феодора була замислена щиро чи вдавано, відповідала на мої запитання уривчасто-зневажливо. Я мовчав. Це були жахливі хвилини. Приїхавши до Феодори, ми сіли перед каміном. Коли слуга розпалив вогонь і вийшов, графиня обернулася до мене з якимсь незбагненним виразом і заговорила якось аж урочисто:

"Відколи я повернулась до Франції, моє багатство спокушало багатьох юнаків, і я вислухувала освідчення в коханні, що могли б задовольнити моє самолюбство; зустрічала я й таких, чия прихильність була щира й глибока, і вони б одружилися зі мною, якби навіть я була просто бідною дівчиною, як колись. То знайте ж, пане де Валантен, що я могла б набути нові багатства й нові титули; але знайте й те, що я після цього не хотіла більше зустрічатися з людьми, настільки недотепними, що вони заводили зі мною мову про кохання. Якби моє ставлення до вас було легковажне, я б не остерігала вас отак — із приязні, а не з гордості. Жінка ризикує почути образу, коли, гадаючи, що її люблять, наперед відхиляє почуття, завжди почесне для неї. Мені відомі сцени з Арсіноєю й Арамінтою72, і я знаю, як можуть мені відповісти в таких обставинах, але я сподіваюся, що переді мною — людина, вища за своє оточення, і ви не осудите мене за те, що я відкрила вам свою душу".

Вона говорила холоднокровно, мов адвокат чи нотаріус, який пояснює своїм клієнтам умови судового процесу чи статті контракту. Чистий, приємний тембр її голосу не виказував ніякого хвилювання; обличчя й постава, як завжди, шляхетні й скромні, наче набули дипломатичної холодності й сухості. Вона, звичайно, обміркувала свої слова й склала програму цієї сценки. Ох любий мій друже, коли жінки знаходять утіху в тому, щоб краяти нам серце, коли вони зібралися вгородити нам у серце кинджал і повертати його в рані, хіба вони не чарівні, хіба вони не люблять і не прагнуть, щоб їх любили? Колись вони нас винагородять за наші страждання, як це нібито робить Бог, згадавши наші добрі діла: вони стократ віддячать нам утіхами за те зло, жорстокість якого вони самі розуміють; і їхня злість хіба не сповнена жаги? Та коли вас мучить жінка, що вбиває вас байдуже, чи це не страшні тортури? В ту мить Феодора топтала, сама того не знаючи, всі мої надії, розбивала моє життя й руйнувала моє майбутнє з холодною безтурботністю, з невинною жорстокістю дитини, яка з самої лише цікавості обриває крильця метеликові.

"Згодом,— додала Феодора,— ви, сподіваюся, збагнете, яка міцна та прихильність, що її я дарую своїм друзям. Для таких, як ви, я завжди буду доброю і відданою. Я зуміла б віддати за вас своє життя, та якби я піддалась вашому коханню, не поділяючи його, ви б мене зневажали. Ну, годі про це. Ви єдиний чоловік, якому я сказала таке".

Спочатку я не міг знайти слів і насилу вгамував бурю у своїй душі. Але скоро я затаїв у душі хвилювання й змусив себе усміхнутись.

"Якщо я скажу вам, що кохаю вас, ви мене проженете; якщо я звинувачу себе в байдужості — ви мене покараєте. Священики, судді й жінки ніколи не надягають своїх убрань навиворіт. Мовчанка нічого не підказує, тож краще я змовчу. Коли ви звернулись до мене з таким братнім остереженням, то ви боїтеся мене втратити, і ця думка могла б задовольнити мою гордість. Та залишмо особисте осторонь. Ви, можливо, єдина жінка, з якою я міг би обговорювати по-філософському рішення, таке суперечне законам природи. Супроти інших зразків жіночої статі ви — справжнє диво. Що ж, пошукаймо сумлінно причину цієї психологічної аномалії. Може, у вас, як у багатьох жінок, гордих собою й закоханих у власні переваги, промовляє почуття витонченого егоїзму, і ви з жахом думаєте про те, що належатимете чоловікові, що вам доведеться зректися своєї волі, підкоритись умовній вищості, образливій для вас? Коли так, то ви для мене стократ прекрасніша. А може, перше кохання лишило у вас прикрі спогади? Може, ви так дорожите струнким станом, чарівною фігурою, що боїтеся невигод материнства? Чи не це головна причина, що не дозволяє вам надто палко кохати? Чи у вас є якісь вади, що ви лишаєтесь мимохіть доброчесною? Не сердьтеся, я тільки дискутую, вивчаю, я за тисячу миль від пристрасті. Природа, що творить сліпорожденних, може створити й жінок, глухих, німих і сліпих до кохання. Справді, ви неоціненний об'єкт для медика! Ви самі не знаєте собі ціни. Ви можете відчувати цілком законну відразу до чоловіків, і я з вами згоден, вони й мені здаються бридкими, осоружними. Але ви маєте рацію,— додав я, відчуваючи, як калатає моє серце,— ви повинні зневажати нас, бо чоловіка, гідного вас, нема на світі".

Не буду повторювати всіх саркастичних слів, якими я, сміючись, обсипав її. Проте найуїдливіші слова, найгостріша іронія не викликали в неї жодного знаку обурення. Вона слухала мене, а з її губів і очей не сходила звична усмішка, та усмішка, що її вона ніби одягала на обличчя — однакову для друзів, для просто знайомих і для чужих...

"Хіба ж я справді не добра, коли дозволяю вам отак анатомувати мене? — спитала вона, улучивши хвилину, коли я замовк.— Бачте,— провадила вона сміючись,— я не така дурна, щоб зважати на кожне слово у дружбі! Більшість жінок покарали б вас за нахабство, показавши вам на двері".

"Можете вигнати мене без пояснень",— сказав я, відчуваючи, що здатен убити її, якщо вона справді заборонить мені приходити.

"Ви божевільний!" — вигукнула вона, усміхнувшись.

"А ви думали коли,— відказав я,— в що може вилитись палке кохання? Буває, що чоловік із розпачу вбиває коханку".

"Краще вмерти, ніж бути нещасною,— холодно відповіла вона.— Такий пристрасний чоловік колись прогайнує її маєток і покине жінку ні з чим".

Ця арифметика приголомшила мене. Я виразно побачив прірву між цією жінкою й собою. Ми ніколи не могли зрозуміти одне одного.

"Прощавайте",— холодно сказав я.

"Прощавайте,— відповіла вона, приязно кивнувши головою.— До завтра".

Я хвильку дивився на неї, вкладаючи в погляд усю любов, якої щойно зрікся. Вона стояла і всміхалась завченою усмішкою, і ця ненависна усмішка мармурової статуї неначе виражала любов, але холодну. Ти можеш, друже мій, зрозуміти, який біль терзав мене, коли я, все втративши, під дощем і снігом ішов додому цілу милю по закрижанілій набережній? О, як гірко було знати, що вона зовсім не думає про мої злидні й гадає, що я багатий, як вона, і їжджу в теплій кареті! Скільки катастроф і розчарувань! Ішлося вже не про гроші, а про всі багатства моєї душі! Я йшов навмання, перебираючи в думці слова цієї дивної розмови, я так заплутався в своїх коментарях, що врешті засумнівався в прямому значенні слів і понять! Я все ще кохав, я кохав цю холодну жінку, чиє серце прагнуло, щоб його здобували знов і знов, а вона, зрікаючись усіх учорашніх обіцянок, назавтра являлася новою людиною.

Проходячи повз Інститут, я затремтів, ніби в пропасниці. Я згадав, що нічого не їв. У кишені я не мав і мідяка. На додачу до всіх нещасть, від дощу збігся мій капелюх. Як же мені тепер наблизитись до елегантної дами, як увійти до салону з капелюхом, який треба викинути! Хоч як я кляв дурну безглузду моду, що прирекла нас демонструвати наші капелюхи, весь час тримаючи їх у руці, я все ж примудрявся досі утримувати свого в більш-менш пристойному стані. Мій капелюх не впадав у очі ні новизною, ні старизною, не був ні облізлий, ні лиснючий надміру і міг видаватись головним убором дуже акуратної людини, але тепер його штучно підтримуване існування досягло кінця: він перекривився, зіпсувався, став нікуди не годящим лахманом, гідним свого власника. За браком тридцяти су на фіакр я втратив свою так тяжко досягнуту елегантність. Ох! Скільки нікому не відомих жертв склав я перед Феодорою за три місяці! Часто я витрачав гроші, яких вистачило б на хліб цілий тиждень, аби побачитися з нею на хвилину. Занедбати роботу й голодувати — то ще пусте! Але перейти весь Париж і не забрьохатись, бігти бігом, аби уникнути дощу, й приходити до неї так само пристойно вбраним, як ті дженджики, що крутяться коло неї — ох, для закоханого й задуманого поета це завдання було надзвичайно складне! Моє щастя, моє кохання залежали від чорної крапочки на моєму єдиному білому жилеті! Відмовлятись від зустрічі з нею, коли забрьохаєшся або вимокнеш! Не мати п'яти су, щоб заплатити чистильникові взуття, який зітре тобі з черевиків ледве помітну цяточку! Моя пристрасть ще виростала від цих дрібних, нікому не знаних мук, безмірних для дратливої людини. Бідняки приречені на жертви, про які вони не можуть казати жінкам, що живуть у розкоші й красі, вони бачать світло крізь призму, що золотить людей, речі. Оптимістки з егоїзму, жорстокі задля доброго тону, ці жінки заради втіх відмовляються думати й виправдують свою байдужість до чужого горя любов'ю до насолод. Для них мідяк ніколи не варт мільйона, ні, їм мільйон здається мідяком. Кохання не тільки має відстоювати себе великими жертвами, воно ще й має делікатно прикривати їх серпанком, ховати їх у мовчанні, але, розтрачуючи багатство й життя, жертвуючи собою, багаті люди здобувають користь із світських забобонів, що завжди надають певного блиску їхнім безумствам у коханні, у них мовчанка промовиста, а покрив гарний, тоді як моє жахливе вбозтво прирікало мене на гіркі страждання, не дозволяючи мені навіть сказати: "Я кохаю!" або "Я вмираю!" Та чи це врешті, справді самопожертва? Хіба я не був щедро винагороджений тією втіхою, яку відчував, усім жертвуючи заради неї? Графиня надавала надзвичайного чару, надзвичайної вартості найбанальнішим епізодам мого життя. Колись байдужий до свого вбрання, тепер я шанував свій фрак, ніби своє друге "я".