Шамбала Оаза світла - Сторінка 5

Внизу вирує бурхливий потік. Найсміливіші ваші альпіністи навряд чи наважаться перейти по тому містку —він видається ветхим і неміцним, як павутина. Проте насправді це не так, і той, хто наважиться, потрапить у долину небаченої краси, в одне з наших місць, до кількох із нас, про кого нічого не відають європейські географи. На відстані кидка каменю від старого ламаїстського монастиря стоїть стародавня башта, надра якої породили не одне покоління бодісатв".

У "Дорозі до Шамбали", рідкісній тібетській книзі XVIII століття, третій Панчен-лама пише, що царство Шамбала розташоване в гірському районі, захищеному з усіх боків могутніми засніженими масивами. Цього Панчен-ламу глибоко поважав Джордж Богль із Ост-індської компанії; він був першим британцем, що проник у Тібет. Книга, перекладена на німецьку професором А. Грюнведелем, містить довгий перелік географічних місць і назв ламаїстських монастирів, умисне так переплутаних, що лише вкрай ерудовані тібетські вчені, добрі знавці давніх і сучасних назв місцевостей, здатні розв'язати цю шараду й означити на своїх картах шлях до Шамбали. Але закон залишається той самий: "Небажаний не дійде!" Лише той, хто чув клич "Калагіяі", посланий "вітром" чи телепатично Великими Учителями, може сподіватися, що успішно досягне Долини Наймудріших на землі.

Микола Реріх розповідає про одного сибірського ламу, що мусив повзти вузькою підземною галереєю, аби втрапити в священну місцину. Він пише також про тібетські надгробки, що вказували межі забороненої землі.

"Ламо! У Турфані й Туркестані нам показували печери з довгими недослідженими переходами. Чи можна дійти до ашрамів (святилищ) Шамбали цими дорогами?" —спитав Реріх під час своєї експедиції. Лами пояснили йому, що святі люди не бажають, аби їх турбували дослідники чи просто ґаволови, тому їхня територія всіляко захищена. На перешкоді навіть стає стіна отруйних газів, що струменить із тріщин у землі. Відомо, що тварини й люди, наблизившись до певних місць, починають труситися, мовби їх б'ють невидимі промені.

Мешканці цих комун і самі підтверджують, що ніхто не пройде до них без дозволу: "Ви вже чули від мандрівників, вартих довіри, як іноді провідники відмовляються вести їх у певному напрямку. Вони воліють краще вмерти, аніж. провести вас далі. Це справді так. Провідники перебувають під нашим психологічним впливом. Та коли все ж якийсь необачний мандрівник ступить на цей заборонений шлях, то тоді перед ним загримлять обвали. Подолати й цю перешкоду йому не вдасться, бо град каміння остаточно зупинить його. Небажаний не досягне своєї мети".

Цей захисний кордон став можливим завдяки гігантським гірським пасмам, льодовикам і безмежним пустелям Азії. Проте, Махатми запевняли Сіннетта, що "ті, кого вони хочуть бачити, знайдуть нас на самому пограниччі".

Величезні відстані розділяють ці общини втаємничених: вони тягнуться від хребта Каракорум до Калгана поблизу Пекіна і від озера Манасаровар у Тібеті до озера Лобнор у пустелі Гобі. Саме На цій території трапляються дивні випадки, які свідчать при присутність вищих істот.

Останні чверть століття Китай систематично досліджувався.

Колись безлюдна провінція Цінхай тепер усіяна тисячами нафтових вишок. На озері Лобнор провадилися китайські атомні випробування. Обидві ці місцевості входять у територію Шамбали.

Проте найперші вчені світу зуміли захиститися від цих небезпек, відступивши в свої гірські катакомби.

Дослідники Азії, як-от Микола Реріх, писали про невідомі долини, загублені серед велетенських засніжених гір Тібетського плато. Його експедиція бачила гарячі джерела, що живили буйну рослинність у цих невідомих долинах, довкола яких тяглися лише скелі й лід.

Атож, нелегко знайти в цій розлогій гірській країні Обитель Братства. Один прочанин може вирушити в пустелю Гобі до комуни Вартових Людяності, тоді як інший з тією ж метою видиратиметься на величні Гімалаї. Вони зречуться всього, аби отримати собі світ. Хоч і бідно вдягнені, вони багатші й благородніші за індійських радж. Серце такого подвижника палає співчуттям до людства. Його розум осяває невидиме світло, що лине з космічних глибин. Холодний розум, гаряче серце, полум'яна воля —ось пропуск до Шамбали, до володінь Гуаньінь, богині всезагального милосердя.

З незапам'ятних часів азіатські народи вірили, що заборонена територія ретельно охороняється. Багато десятиліть тому індійська газета "Стейтсмен" вмістила кореспонденцію про випадок з одним британським майором, що помітив високу, легко вдягнену людину з довгим волоссям. Спираючись на великий лук, він озирав долину. Помітивши майора, незнайомець зістрибнув із вертикальної стіни і зник. "Сахіб бачив одного із снігових людей, що стережуть Священну землю",-спокійно пояснили місцеві жителі. На одній із своїх картин Микола Реріх зобразив "снігову дівчину" на тлі снігу та скель: вона також тримає лук.

Попри сніг і лід навкруги, вона майже гола, немов якась тепла аура захищає її від холоду.

Тут доречно зважити, що ці осередки вищої культури мусять мати і свою технологію. Бо логічно припустити, що ті, хто більшу частину свого життя присвятив науці, рано чи пізно мусять винайти всілякі технічні засоби.

Є чимало підстав гадати, що Братство використовує широку мережу галерей, печер і катакомб. Ось думка про це Миколи Реріха: "На гімалайських схилах є безліч печер, і, кажуть, що від цих печер розгалужені підземні ходи ведуть глибоко під Канченджангу. Дехто бачив навіть кам'яні двері, які ніколи не відкривалися, бо ще не настав час. Ці підземні ходи ведуть у чарівну долину". Як видно зі слів великого дослідника Азії, "чарівна долина" —то Долина Безсмертних, або Шамбала.

Доктор Оссендовський повідомляє цікаві випадки під час

його важкої подорожі по Центральній Азії. Монгольський лама розповів йому не лише про цілу мережу тунелів, а й про дивовижні машини, що рухаються в них. Лише опанувавши високу технологію з могутнім джерелом енергії, можна спорудити мережу тунелів, що, за деякими даними, тягнуться на сотні кілометрів.

Що ж до апаратів, які рухаються під землею з великою швидкістю, то можна припустити існування технології надзвичайно високого рівня.

У статті, написаній 1935 року в Центральній Азії, Реріх мовить про численні зустрічі з місцевими жителями, які й розповіли йому про Вартових: "Коли вони з'являються серед пустелі, то кожен відразу думає: а звідки ж вони прийшли у цей віддалений безводний район і як вони це зробили? Але дивні, довгі печери без кінця знайдено". Без таких тунелів поява Вартових у серці Гобі справді була б загадкою.

Що ж до апаратів, які мчать в підземних галереях під пустелями й горами, то це схоже на наукову фантастику. Це тим дивніше, що традиція відносить такі розповіді до часів, коли ще Захід взагалі не знав ніяких машин; видаються неймовірними й повідомлення про повітряні кораблі, бачені іноді в районі Шамбали. Коли експедиція Реріха підійшла до Каракорумських гір у 1926 році, учасники побачили якось у чистому ранковому небі диск, що сяяв над цим засушливим районом. Його політ спостерігали за допомогою трьох сильних біноклів. Зненацька апарат змінив курс з півдня на південний захід і зник за сніговими вершинами хребта Гумбольдта. Жоден літак, жодна повітряна куля не могли 1926 року літати над цією ізольованою частиною Західного Китаю. Лише літальні машини невідомого типу могли виконати ті повітряні маневри, що їх описує Реріх.

Побачивши в небі той диск, лами, учасники експедиції, вигукнули: "Це знак Шамбали!" 1933 року англійський альпініст Френк Сміт бачив подібне на горі Еверест: два темних об'єкти летіли в небі на висоті 9000 м. Один із них мав короткі крила, інший —щось схоже на дзьоб. Ці два повітряних чи космічних кораблі оточувало пульсуюче сяйво. Альпініст був украй здивований побаченим, особливо коли ототожнив піки й льодовики довкола —він упевнився, що це не галюцинація. Чи були літаючі об'єкти, які бачили Реріх і Сміт, повітряними чи космічними кораблями з Шамбали? Принаймні таке пояснення я свого часу дав у Шанхаї 1935 року, і сьогодні воно слушне за браком іншого, більш задовільного. Подібний диск, що крутився і був схожий на той, що його спостерігав Микола Реріх, бачили біля Шіллонга в Ассамі 1967 року. Летів він на висоті лише двохсот метрів над землею, а тоді зненацька пірнув у річку, викликавши великий водоворот, супроводжуваний страшенним гуркотом. Потім він піднявся й зигзагом полетів над джунглями, швидко розтаючи в повітрі ("За рубежом", Москва, 29.12.1967 р.).

Легенда про Долину Безсмертних і Острів Шамбалу набуває життєвості після описів їх географічних характеристик і навіть ознак високої технології. Та все ж вирішального значення набувають розповіді тих, хто побував у цьому казковому Місті Знання. Наприклад, Микола Реріх у "Серці Азії" згадує подорож, що її здійснив китайський військовий лікар і непальський йог у Долину Шамбали:

"Не так давно в "Шанхай тайме", а тоді й у багатьох інших газетах з'явилася велика стаття за підписом доктора Лао Цзіня, який розповів про свою подорож у Долину Шамбали. Жвавою мовою доктор повідує багато цікавих подробиць про свої важкі мандри з непальським йогом через монгольські пустелі й суворі нагір'я до Долини, де вони виявили обитель численних йогів, що осягали Вищу Мудрість. Його опис лабораторій, храмів, а також знаменитої башти надзвичайно збігається з описами цього незвичайного місця в інших джерелах. Автор розповідає про безліч наукових чудес і складні досліди на психічному рівні й телепатію на надзвичайно великі відстані".

Концепцію про замкнуту общину ідеалістів в Азії використав Джеймс Хілтон у своєму бестселері "Втрачений горизонт", за яким було створено й кіносценарій. Слід віддати належне авторові, що він зумів надати цій колони філантропів відчутної реальності, хоча і його Шангрі-Ла мало схожа на Шамбалу, бо він не заглибився у стародавні перекази Азії. Сучасніші джерела, як-от книги Оссендовського і Реріха, містять вражаючі подробиці щодо особливостей цієї відособленої общини. Оссендовський наводить розмову з освіченим монгольським ламою, за яким багато хто побував у забороненому царстві Агхарта1.