Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 21

Йому поставили полумиска на груди, він грів йому шкіру через серветку і сорочку, він дивився на його порцеляновий берег, він занурив ложку навмання, вертикально підняв її, от тільки як лежиш горізнач, то ніколи не можеш бути певним, що несеш її вертикально, частина рідини розіллялася й закапала в полумисок, Шарль помалу поніс ложку до губів, нахилив її, — от же ж хріновина! Завжди так, гаряча рідина потекла йому по щоці й залляла комір сорочки. Війна, ох! авжеж, війна. Ні, ні, сказала Зезетта, не треба радіо, я більше не хочу, не хочу більше про це думати. Та ні, послухаємо трохи музику, сказав Моріс. Шерсо, гуддб, ш шррр, моя зоря, новини, сомбреро й мантильї, "Я чекатиму" на замовлення Югетти Арналь, П'єра Дюкрока, його дружини і двох його дочок із містечка Ля-Рош-Канільяк, панни Еліяни з Кальві та Жана-Франсуа Рокетта для його крихітки Марі-Мадлени та гурту друкарок із Тюлля для їхніх солдатів, я чекатиму вдень і вночі, візьміть же трохи юшки з риби, ні, дякую, відказав Матьє, воно не може не владнатися, радіо хрипіло, струмувало понад мертвими білими майданами, пронизувало шибки, входило у місто, у гарячі душні покої. Одетта думала собі: воно не може не владнатися, це ясно мов білий день, було так гаряче. Панна Еліяна, Зезетта, Жан-Франсуа Рокетт і родина Дюкрок з Ла-Рош-Канільяк думали собі: воно не може не владатися; було так гаряче. Що ж, на вашу думку, вони повинні робити, поспитався Даніель, це фальшива тривога, думав собі Шарль, вони залишать нас тут. Елла Бірненшатц поклала свою виделку, відкинула голову назад і сказала: ну й що, а я у ту війну не вірю. Я завжди чекатиму твого повернення, літак летів понад закуреною шибкою, що лежала плазом, на краю шибки, дуже далеко, видно було трохи замазки, Генрі нахилився до Чемберлена і заволав йому на вухо: це Англія, Англія, й натовп, що з'юрмився за турнікетами аеродрому, очікуючи його повернення, моя любов, завжди, на мить його охопила слабість, було так гаряче, йому хотілося забути про завойовника з комашиною головою, і про готель "Дрезен", і про меморандум, хотілося вірити, Боже милий, вірити, що все воно ще може владнатися, він заплющив очі, "Люба моя ляля" на замовлення пані Дюранті та її маленької небоги з Деказевілля, війна, Боже милий, авжеж, війна, і спекота, і смутний супокійний пообідній сон; Каса, ось Каса, автобус зупинився на білому й пустельному майдані, П'єр вийшов перший, і пекучі сльози навернулися йому на очі; в автобусі залишалося ще трохи ранку, та надворі, на осонні, була смерть ранку. Кінець ранкові, люба моя лялю, кінець молодості, кінець надіям, ось в чому велика трагедія півдня. Жан Сервен відштовхнув свого полумиска, він читав спортивну сторінку "Парі-Суар", йому ще не трапився на очі декрет про часткову мобілізацію, він був на роботі, зайшов додому пообідати й повернеться туди за дві години; Люсьєн Реньє трощив горіхи в долонях, він прочитав білі об'яви, він думав: це фальшива тривога. Франсуа Десттю, юнак із лабораторії інституту Дер'єн, витирав свого полумиска хлібом і нічого не думав, його дружина не думала теж, Рене Мальвіль, П'єр Шарньє нічого не думали. Вранці війна застряла в їхніх головах гострою різкою крижинкою, а потім розтала, тепер вона була маленькою теплою калюжкою. Моя люба ляля, важкий і похмурий дух бургундської яловичини, запах риби, шматочок м'яса поміж кутніми зубами, випари червоного вина і спека, спека! Любі слухачі, Франція, непохитна, та миролюбна, кидає рішучий виклик своїй долі.

========

*Нічия земля (англ.) — прим. пер.

========

Він стомився, голова його йшла обертом, він тричі провів рукою перед очима, од світла йому було боляче, й Доберн, який смоктав кінчик олівця, сказав своєму побратимові з "Морнінг Стар": "Йому сонце голову напекло". Він підняв руку і насилу промовив:

— Тепер, коли я повернувся, мій найперший обов'язок полягає в тому, щоб звістити французькому й англійському урядам про результати моєї місії й поки я цього не зроблю, мені важко буде щось сказати про неї громадськості.

Південь огортав його білим саваном, Доберн дивився на нього й думав про довгі пустельні шляхи поміж сірими й іржавими скелями, осяяними небесним огнем. Старий додав ще слабшим голосом:

— Цим я і обмежуся: вірю, що всі зацікавлені сторони і далі докладатимуть зусиль, щоб мирним шляхом вирішити чехословацьку проблему, бо саме в ній полягає мир усієї сучасної Европи.

Вона з зосередженим виглядом збирає крихти хліба зі скатертини. Вона трохи пригнічена, як у ті дні, коли в неї з'являється алергія на квітковий пилок, вона мені сказала: "В мене клубок у грудях", а потім у сум'ятті пролляла декілька сльозин: все це розладнає її звичне життя. Вона гадає, що нещасна, цей похмурий холодок у її голові вона вважає нещастям. Вона тримається прямо, вважає, що не має права попускати собі віжки, що всі жінки у Франції так само нещасні, як і вона. Сповнена гідности, спокійна, бентежна, склавши свої прегарні руки на скатертин, вона має такий вигляд, наче сидить біля каси великого магазину. Вона не думає, вона не хоче думати, що після мого від'їзду їй буде спокійніше. Про що вона думає? Про те, що на підставці для ножів іржава плямка. Вона супить брови, шкрябає пляму кінчиком свого червоного нігтя. Вона заспокоїться. Її мати, її подруги, рукоділля, подружнє ліжко для неї самої, їсть вона мало, вона смажитиме собі яйця на плиті, дівчинку годувати неважко, каші, ввесь час каші, я їй казав: та давай мені що завгодно, завжди те ж саме, не намагайся врізноманітнювати меню, я ніколи не звертаю уваги на те, що їм, а вона затялася: це її обов'язок.

— Жорже?

— Що, люба?

— Хочеш відвару?

— Та ні, дякую.

Зітхаючи, вона п'є відвар, очі її червоні. Та вона не дивиться на мене, вона дивиться на буфет, бо він там, навпроти неї. Їй немає чого мені сказати або ж вона скаже зараз: "Не застудися". Може, вона уявить мене сьогодні ввечері у потязі, маленьку худорляву постать, що принишкла у глибині купе, але потім її уява зупиниться, далі все надто важко: вона думатиме про те життя, котре настане після цього. Про те, що тоді настане порожнеча. Невеличка порожнеча, Андре: я створюю небагато шуму. Я завжди сидів у фотелі з книжкою в руках, вона в'язала панчоху, нам не було чого сказати одне одному. Фотель завжди буде тут. Фотель — це головне. Вона буде мені писати. Тричі на тиждень. Ретельно. Вона зробиться такою поважною, довго шукатиме чорнило, ручку, свої світлі окуляри, а потім із бентежним виглядом сяде за тим незручним секретером, якого вона отримала у спадок від своєї бабусі Вассер. "В малої прорізуються зубки, моя мати приїде на Різдво, померла пані Анселен, Емільєна у вересні виходить заміж, наречений дуже гарний, середнього віку, працює у страховому товаристві". Якщо в малої буде коклюш, то вона приховає це від мене, щоб не тривожити. "Бідолашний Жорж, йому не слід цього знати, він тривожиться через дрібниці". Вона буде надсилати мені посилки, ковбасу, цукор, каву, тютюн, пару вовняних шкарпеток, бляшанку сардин, сухий спирт, солоне масло. Одна посилка з-поміж десяти тисяч, така ж, як і десять тисяч інших; якщо мені помилково дадуть сусідову посилку, я й не помічу цього, посилки, листи, Жанеттині каші, плями на підставках для ножів, курява на буфеті, цього їй вистарчить; увечері вона скаже: я втомилася, з мене вже годі. Газет вона не буде читати. Не більше, ніж дотепер: вона їх ненавидить, бо вони скрізь валяються і на кухні чи у вбиральні ними можна користуватися лише за сорок вісім годин; пані Еберто прийде розказати їй новини: ми отримали велику перемогу або ж про те, що справи йдуть так-сяк, подружко моя, не дуже наші справи, тупцюємо на місці. Анрі й Паскаль вже домовилися зі своїми дружинами, що використовуватимуть шифровану мову, аби звістити, де вони будуть перебувати: для цього треба підкреслити окремі літери. Але з Андре це марно. Аби переконатися, він таки спробував:

— Я можу дати тобі звістку, де я буду.

— А хіба це не заборонено? — здивовано запитала вона.

— Та заборонено, але це можна влаштувати, знаєш, як ото під час війни чотирнадцятого року, наприклад, ти читаєш початкові літери речень.

— Надто вже складно, — зітхнувши, сказала вона.

— Та ні, от побачиш, це дуже просто.

— Авжеж, а потім тебе злапають, листи викидатимуть, а я хвилюватимуся.

— А все ж таки варто ризикнути.

— О, як хочеш, друже мій, але знаєш, географія і я... Ну, гляну я на мапу, побачу круглячок з назвою, й що це мені дасть?

Ну от. В певному розумінні, це й краще, так і набагато краще; вона отримуватиме мою платню...

— Я віддав тобі довіреність?

— Так, любий, я поклала її до шафи.

Так набагато краще. І все ж таки тяжко покидати людину, яка псує собі настрій, почуваєшся вразливим. Я відсуваю стілець.

— О ні, сердешний ти мій, не варто згортати серветку.

— А й правда.

Вона не питає, куди я йду. Вона ніколи не запитує куди я йду. Я кажу їй:

— Піду погляну на маленьку.

— Не буди її.

Я не розбуджу її; навіть якби я захотів цього, то не зумів би зчинити достатнього гамору, надто вже я легкий. Він штовхнув двері, одна віконниця відчинилася, й до кімнати струмував сліпучий крейдяний полудень; добра половина кімнати була ще в сутіні, та друга половина сяяла в курному світлі; дівчинка спала у своїй колисці, Жорж сів біля неї. Біляве волоссячко, крихітні чисті губенята й трохи одвислі пухкі щічки, які надавали їй вигляду англійського чиновника. Вона починала мене любити. Сонце пересунулося на неї, він легенько штовхнув колиску назад. Сюди, сюди, ось так! Вона не буде гарненькою, в мене ж бо вдалася. Бідолашне дівча, краще б воно вдалося в свою матір. Ще геть м'яке, можна сказати, без кісток. Та все ж таки вона вже несе в собі ту сувору приділеність, яка є моєю приділеністю, клітини будуть розмножуватись, як у мене, хребці затверднуть, як у мене, череп закостеніє, як ото у мене було. Мала худорба з невиразними рисами обличчя, з тьмяними кісками, сколіозом правого плеча, високою короткозорістю, вона рухатиметься безгучно, не торкаючись землі, далеко обходячи людей і предмети, тому що буде надто кволою, щоб ізсунути їх із місця. Господи! Всі ті роки, які безжально, один по одному випаде їй прожити, і все це так намарне, так надаремно вписані в її тіло, і їй доведеться прожити свою долю хвилина за хвилиною й вірити, що доля підвладна їй, а вся ж бо вона тут, злютована міццю невидимої потуги, мерзенна доля, я заразив її собою, і чому вона повинна крапля за краплею проживати те, що прожив я, чому все повинне повторюватися, повторюватися до нескінченности? Мала худорба, маленька боязка душа-ясновида, все, що потрібно для страдниці.