Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 23

Вічне дзижчання мухи, стільки води збігло з часу Віші, а ця муха знай дзижчить, пахло м'ятою; позаду, в передпокої готелю, хтось грав на піяніно вже років двадцять, а, може, і сто. Трохи сонця на пальцях, яке золотило волосинки на фалангах, трохи сонця на дні порожньої чашки гріли калюжку кави і грудочку цукру, брунатну і пористу, з сяйнистими кристаликами. Даніель розчавив цукор задля похмурої втіхи відчути під ложечкою цей скрегіт солодкого піску. Сад м'яко збігав до річки, вода була тепла і повільна, запах нагрітого зілля і "Ревю де Де Монд", що його залишив полковник у відставці пан де Лестранж на столі потойбіч ґанку. Смерть, вічність, її не уникнути, солодка, вкрадлива вічність; над головами зелене закурене листя; одвічні купи першого опалого листя. Еміль, єдиний, хто був живий, копав під каштанами. Це був син господаря, біля нього, на краю ями, лежала торбина з сірого полотна. В торбі була Зізі, дохла собака; Еміль копав могилу, на голові в нього був чималий солом'яний бриль; по його голій спині стікав піт. Куций парубійко, грубий і нікчемний, з примітивним лицем, каменюкою з двома поземними моховитими шпаринами замість очей, йому було сімнадцять років, він уже задирав спідниці дівчатам, був місцевим чемпіоном з більярду і палив сигари, — але в нього було це незаслужено захопливе тіло.

— Ох, — сказала Марсель, — якби ж то я зважилася вам повірити...

Звичайно. Звичайно, вона не наважується йому повірити. І все ж таки що їй з тої війни? Вона й далі нагулюватиме сало десь у забутому богом селі. Та чи хутко вшиється вона звідси, вона ж пропускає пору обіднього відпочинку. Парубійко натискав ногою на заступ і щосили копав; лагідно покласти йому долоні на стегна і піднімати їх, надавлюючи, як масажист, поки він копає, торкнутися рухомих м'язів на спині, зволожити кінчики пальців вогкою тінню пахов; його піт пахне тим'яном. Він ковтнув вина.

— Добре, якби було все так, — сказала Марсель. — І от погляньте: починається мобілізація.

— Але ж, люба моя Марсель, як ви можете дозволити ошукати себе? "Гоум Фліт" зробить невеличку мандрівку Північним морем, у Франції мобілізують двісті тисяч душ, Гітлер зосередить на чеському кордоні чотири бронетанкові дивізії. Потім ці панове, натішившись досхочу, спокійнісінько сядуть побалакати за столом переговорів.

Жіночі тіла липнуть до рук. Гума, м'ясо без кісток, в руках завжди більше, ніж потрібно. А це прегарне тіло чекає ніжних доторків скульптора, воно так і кличе, щоб його витворили в камені. Даніель різко випростався в фотелі й зиркнув на Марсель ярими очима. Тільки не це, ох, тільки не це, я ще не в тому віці. Я випив склянку вина, поважно розмовляю про майбутню війну, й увесь цей час погляд недбало ковзає молодою голою спиною, трохи напруженими стегнами, тішиться всіма розкошами, які дарує літній полудень. Нехай вона вибухне! Нехай же вибухне війна, хай прийде вона приборкати мої очі, вдавити їх у лоба, хай покаже вона їм усім брудні, криваві, розтерзані тіла, нехай видере вона мене з обіймів вічности, відірве від вічних млявих бажань, усмішок, листя, дзижчання мух, огненний гейзер вдарить у небо, полум'я, що обпалює очі й лице, аж здається, ніби вирвало щоки, нехай прийде урешті безіменна мить, яка ні на що не схожа.

— Але ж погляньте, — з ніжною поблажливістю сказала Марсель (вона нітрохи не цінувала його політичної проникливости), — Німеччина не хоче відступати, правда ж? А нам уже нікуди відступати в своїх компромісах. І що далі?

— Не бійтеся, — відказав Даніель. — Як треба буде, то ми поступимося, тут меж немає. Крім того, Німеччина може дозволити собі розкіш відступити, хто зважиться назвати це відступом? Скажуть, що це великодушність.

Еміль випростався, втер чоло зворотнім боком долоні, його пахва горіла на сонці, усміхаючись, дивився він у небо, як молодий бог. Молодий бог! Даніель дряпнув нігтями підлокітники свого фотеля. Стільки разів, Господи, стільки разів казав він собі: молодий бог, споглядаючи юнака у сонячному сяєві. Заяложені слова старого гомика, я педераст, казав він собі, й це теж були всього лиш слова, вони не зачіпали його, аж раптом він подумав: що може змінити війна? Він буде сидіти на краю бруствера під час затишшя, неуважно дивитиметься на голу спину молодого вояка, який копатиме землю або ж шукатиме на собі бліх, і його вуста за давньою звичкою самі бурмотітимуть: молодий бог; від себе не втекти.

— Ну то й що! — шорстко сказав він. — Чому ми ввесь час сушимо собі мізки? І що з того, як вибухне війна? Гадаю, ми повинні перейматися нею не більше, ніж усім іншим.

— О Даніелю! — Марсель здавалася приголомшеною. — Як можете ви казати таке? Це ж буде... це буде жах.

Слова. Знову слова.

— Жах у тому, — посміхаючись, відказав Даніель, — що взагалі немає ніякого жаху. Крайнощів немає.

Марсель трохи зачудовано зиркнула на нього, в неї були тьмяні почервонілі очі; її змагає сон, задоволено подумав Даніель.

— Якби ви казали тільки про моральні муки, то я ще зрозуміла б... Але ж, Даніелю! Існують ще й фізичні страждання...

— Ага! — посварився на неї пальцем Даніель. — Ви вже думаєте про свої майбутні страждання. Що, самі побачите! Гадаю, що й вони перебільшені.

Марсель усміхнулася йому, насилу тамуючи позіх.

— Отож, — підводячись, сказав Даніель, — не мордуйте себе, Марсель. Бачите, ви мало не пропустили час обіднього відпочинку. Ви недостатньо спите; у вашому стані потрібно багато спати.

— Це я недостатньо сплю? — позіхаючи й усміхаючись заразом, запитала Марсель. — Навпаки, мені соромно, я більше нічого не читаю, цілими днями вилежуюся в ліжку.

І слава богу, подумав Даніель, цілуючи їй кінчики пальців.

— Б'юся об заклад, — сказав він, — що ви не написали своїй матері.

— Справді, — відказала вона, — з мене погана дочка. — Вона позіхнула й додала: — Напишу їй перед тим, як укластися в ліжко.

— Ні-ні, — жваво заперечив Даніель, — зараз же лягайте. Я сам напишу їй декілька слів.

— О Даніелю, — збентежено й захоплено вигукнула Марсель, — лист від зятя, вона буде так пишатися ним!

Вона, заточуючись, піднялася на ґанок, і Даніель знову сів у фотель. Він позіхнув, час помалу спливав, він завважив, що прислухається до гри на піяніно. Даніель зиркнув на свого годинника: було двадцять п'ять хвилин на четверту. Марсель спуститься о шостій годині, аби погуляти перед аперитивом. В мене дві з половиною години, з побоюванням сказав він собі. Отак воно: колись самотність була для нього мов повітря, він користувався нею, не помічаючи цього. Тепер вона перепадала йому невеличкими гарячковими уривками, і він уже не знав, що з нею робити. Та найбільш разюче те, що, схоже, я нудьгую набагато менше, коли поруч Марсель. Ти хотів цього, сказав він собі, ти цього хотів! На дні шклянки залишалося ще трохи вина, він допив його. Того червневого вечора, коли він вирішив одружитися з нею, його душила тривога, йому здавалося, ніби він занурюється в якесь жахіття. І все задля того, аби прийти сюди, до цього лозового крісла, присмаку трохи кислого вина у роті, до цієї оголеної спини. Так само буде й на війні. Жах завжди буде завтра. Я одружений, я солдат, скрізь тільки я. Навіть не я: низка коротких ексцентричних перегонів, дрібні доцентрові порухи, а центру немає. І все ж таки центр є. Центр — це я, Я, і жах у центрі. Він підняв голову, муха дзижчала у нього перед очима, він нагнав її. Ще одна втеча. Невеличкий порух рукою, майже ніщо, й уже він утікав од себе самого; що для мене ця муха? Бути з каменю, непорушним, позбавленим чуття, ні поруху, ні шереху, бути сліпим і глухим, мухи, щіпавки, крапчасті сонечка будуть бігати туди-сюди по моєму тілу, люта статуя з білими очима, яка не має ні планів, ні клопотів; може, тоді мені поталанить збігтися із самим собою. Не для того, щоб прийняти себе, ні, боже, збав: для того, щоб стати чистим предметом своєї ненависти. Настав розрив, чотири ноти полонезу, блискавиця цієї спини, свербіння у великому пальці, потім він знову зібрав себе. Бути тим, чим я є, бути педерастом, нікчемою, боягузом, врешті бути покидьком, якому не щастить навіть існувати як слід. Він стулив коліна, поклав долоні на стегна, йому хотілося сміятися: ото, мабуть, добропорядний вигляд у мене, і стенув плечима: йолоп! Більше не перейматися тим, який вигляд у мене, не дивитися більше на себе, бо саме тоді, коли я дивлюся на себе, я роздвоююся. Бути. В темряві, наосліп. Бути педерастом, як дуб є дубом. Погаснути. Погасити внутрішній погляд. Він подумав: "Погасити". Слово пролунало, мов грім, і луною покотилося величезними порожніми залами. Вигнати слова, вони плодяться, мов руді миші, кожне призначає йому побачення в кінці його самого... Настав ще один розрив. Даніель відчув себе сонним, знудженим чолов'ягою, в якого попереду дві години вільного часу, й він розважається, як може. Бути таким, яким вони мене бачать, яким бачить мене Матьє, — і Ральф у своїй мерзенній довбешці; прогнати слова, мов комарів; він почав подумки рахувати, один, два, — і йому спало на думку: розвага курортника. Та він рахував швидше, стулив звена ланцюга, і слова вже не приходили. П'ять, шість, сім, вісім, морські глибини, образ був там, зачаєний, гидотний, звичний для цих глибин, морський павук, він розквітав, двадцять два, двадцять три, Даніель помітив, що затамував подих, він видихнув, двадцять сім, двадцять вісім, а той знай копав собі, там, на поверхні; образ: це була зяюча рана, скорботний рот, вона спливала кров'ю, це я, я — дві розтулені губи, і кров, яка клекотить поміж ними, тридцять три, образ був звичний, і все ж таки він відчував його вперше. Образи теж прогнати; його пійняв легкий і чудернацький і легкий страх. Сповзати, упокоритися сповзанню, як ото буває, коли хочеш заснути. Ось зараз я засну! Він здригнувся, виплив на поверхню. Яка тиша зовні; ця давка, напівмертва тиша, яку він марно шукав у собі, вона була тут, зовні, наводила страх. Розсіяне сонце укрило землю блідими рухомими кругами, дохла собака, цей гомін річки у верховіттях дерев, гола спина, така близька, така далека, він відчув себе таким жахливо чужим, що дозволив собі знову рушити, поплив назад, тепер він дивився на сад знизу, мов плавець, який зводить голову й бачить небо крізь товщу води.