Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 22
- Жан-Поль Сартр -Я йду звідси, мене призвали для інших обов'язків; вона тут підростатиме, вперто і необережно, буде мене тут замінювати. І коклюш, і довгі дні одужання, і цей нещасний потяг до своїх вродливих пишнотілих подруг із рожевою шкірою, й дзеркала, в які вона дивитиметься, думаючи собі: невже я настільки бридка, що мене ніхто не любить? І все воно день при дні, з присмаком уже побаченого, хіба ж це не кара, Боже милий, хіба не кара? На мить вона прокинулася і з поважною допитливістю глянула на нього, для неї це була геть нова мить, їй здавалося, що це зовсім нова мить. Він узяв її з колиски і щосили стиснув ув обіймах: "Крихітко моя! Маленьке моє дитинча! Крихітко моя сердешна!" Та дівчинка злякалася і заплакала.
— Жорже, — пролунав за дверми докірливий голос.
Він обережно поклав дівчинку до її колиски. Якусь мить вона дивилася на нього з поважним і насупленим виглядом, а потім очі її заплющилися, кліпнувши, розплющилися знову і геть заплющилися. Вона вже трохи й любила мене. Слід було б перебувати тут ввесь час і так призвичаїти її до своєї присутности, щоб вона й не бачила мене. Скільки часу доведеться згаяти на це? П'ять, шість років? Я побачу справжнє дівча, яке приголомшено дивитиметься на мене і думатиме: "Це мій тато!" і соромитиметься мене перед своїми подругами. Я теж цього зазнав. Коли тато повернувся з війни, мені було дванадцять років. Полудень затопив майже всю кімнату. Полудень, війна. Війна повинна скидатися на нескінченний полудень. Він тихо підвівся, обережно відчинив вікно і опустив штору.
Каюта номер дев'ятнадцять, це тут воно. Вона не насмілювалася ввійти, вона стояла перед дверима з валізою в руці, намагаючись переконати себе, що ще є надія. А ну ж бо випадково це виявиться справді невеличка гарненька каюта з килимком біля ліжка і, наприклад, квітами у шклянці для полоскання зубів на поличці умивальниці? Таке вряди-годи трапляється, часто можна зустріти людей, котрі кажуть тобі: "На борту того чи того корабля не варто брати другий клас, третій клас там так само розкішний, як і перший". Цієї миті Франс, можливо, вже й примирилася, може, вона каже: "Оттак-пак! Ця каюта не така, як інші. Ото якби каюти третього класу завжди такі були..." Мод уявила себе Франс. Зговірлива і м'яка Франс, котра казала: "От їй-богу, все можна було б уладнати..." Та в глибині душі вона мовби замерзла і вже упокорилася. Вона почула кроки, не хотілося, щоб побачили, як вона тиняється коридорами, одного разу сталася крадіжка, і її досить прикро допитували, якщо ти вбогий, то треба звертати увагу й на дрібниці, адже люди такі безжалісні: вона зненацька опинилася простісінько посеред каюти і навіть не розчарувалася, цього вона й чекала. Шість місць: три полиці одна понад другою праворуч від неї, три о ліву руч. "Що ж... отак, отак воно!" Ніяких квітів на умивальниці, ніякого килимка біля ліжка; такого вона й уявить собі не могла. Й ні стільців, ні стола. Чотири душі почуватимуться тут трохи затісно, та умивальниця була чиста. Їй хотілося плакати, але навіть цього не варто було робити: адже все було визначене наперед. Франс не могла подорожувати в третьому класі, ось факт, із якого слід було виходити, це не обговорювалося. Так само, як і не обговорювалося те, що Рюбі не могла подорожувати потягом спиною до локомотива. Можна було питатися, чому Франс вперто бере квитки третього класу. Та з цього, так само, як і з будь-якого іншого приводу, Франс не заслуговувала на докори: квитки третього класу вона брала тому, що схильна до ощадности і розумно заправляє фінансами оркестру "Бебі"; й хто міг би поставити це їй на карб? Мод поставила свою валізку долі, якусь мить вона силкувалася закорінитися в каюті, зробити вигляд, ніби живе тут уже два дні. Тоді полиці, ілюмінатор, пофарбовані жовтим головки шурупів, які стирчали з перегородки, — усе це стане звичним, своїм. Вона переконливо пробурмотіла: "Таж вона така гарненька, ця каюта". А потім вона відчула, що стомилася, взяла валізу і спинилася поміж полицями, не знаючи, що робити, я повинна розпакувати речі, але ми тут напевне-таки не зостанемося і якщо Франс побачить, що я почала влаштовуватися, то з притаманного їй духу протиріччя вирішить піти геть. Вона почувалася тимчасовою в цій каюті, на цьому кораблі, на всій землі. Капітан був високий, огрядний, сивочубий. Вона здригнулася й подумала: "І все ж таки чотирьом тут було б добре, аби тільки ми лишилися тут самі". Та варто було їй кинути оком по каюті, як розвіялася й ця надія: на правій полиці вже хтось поклав багаж: лозового кошика, затуленого іржавою сіткою, й фанерну валізу — навіть не фанерну, а картонну, — з побитими кутами. А потім, на довершення до всього, вона почула невиразний гамір, підняла очі й угледіла тридцятирічну жінку, яка простяглася на правій верхній полиці, дуже бліду, з затиснутими ніздрями і заплющеними очима. Ну от і по всьому. Він дивився на її ноги, коли вона проходила палубою; він палив сигару, вона добре знала цей тип чоловіків, які пахнуть сигарами й одеколоном. Що ж, завтра вони вийдуть, гомінкі й нафарбовані, на палубу другого класу, пасажири вже влаштуються, перезнайомляться і виберуть собі шезлонги. Рюбі йтиме дуже прямо, високо піднявши голову, сміхотлива і короткозора, похитуючи стегнами, а Дусетта скаже своїм високим тенором: "О ні, вовчику мій, іди, бо так хоче капітан". Добродії, що сидітимуть на палубі з укривалами на колінах, проведуть її холодними поглядами, жінки окинуть їх зневажливим оком, а ввечері вони зустрінуть якихось аж надто люб'язних джентельменів з меткими руками. Лишитися, Господи, лишитися тут, поміж цих чотирьох пофарбованих у жовте бляшаних стін, як добре було б, Господи, ми були б тут самі.
Франс штовхнула двері, за нею ввійшла Рюбі. "Багаж іще не занесли?" — якомога гучніше запитала Рюбі.
Мод знаком закликала її замовкнути, показавши на хвору. Франс підвела свої великі світлі очі без вій і глянула на верхню полицю; її обличчя залишалося владним і безпристрасним, як завжди, та Мод зрозуміла, що партія програна.
— Тут непогано, — гаряче сказала Мод, — каюта майже посередині: менше даватиметься взнаки хитавиця.
Рюбі всього лиш стенула плечима. Франс байдуже запитала:
— Як розташуємося?
— Як завгодно. Хочете, я ляжу на верхній полиці? — з готовністю поспиталася Мод.
Франс не могла заснути, якщо відчувала, що під нею сплять ще двоє.
— Побачимо, — відказала вона, — побачимо...
В капітана були холодні світлі очі й червоне обличчя. Відчинилися двері, й з'явилася пані в чорному вбранні. Вона пробурмотіла декілька слів і опустилася на свою полицю поміж валізою і лозовим кошиком. На вигляд їй було років із п'ятдесят, вона була дуже убого вбрана, в неї була землиста зморшкувата шкіра і очі, що немовби аж вилазили з лоба. Мод глянула на неї й подумала: "Кінець". Вона дістала з сумочки помаду й почала підфарбовувати вуста. Та Франс так велично і самовдоволено зиркнула на неї краєм ока, що Мод роздратовано кинула помаду назад у сумочку. Настала довга мовчанка, яка вже була знайома Мод: ця мовчанка вже панувала в точнісінько такій же каюті, коли "Сен-Жорж" віз їх до Танжеру, й ще раніше, за рік до того, на пароплаві "Теофіл Готьє", коли вони їхали виступати в "Політейоні" Корінфу. Зненацька тишу порушило чудернацьке шмаркання: пані в чорному дістала свого носовичка і складеним притулила його до обличчя — вона плакала, тихо, але безупинно, як людина, котра ні в чому собі не відмовляє, бо попереду на неї чекає лихо, яке триватиме дуже довго. Далі вона відкрила кошика й дістала з нього скибку хліба з маслом, кусень печеної баранини і замотаний у рушника термос. Плачучи, вона заходилася їсти, потім відкоркувала термоса й налляла у скляночку гарячої кави; рот її був повний, по щоках котилися великі блискучі сльози. Мод побачила каюту по-новому: це була зала очікування, всього лиш зала очікування маленького сумного провінційного вокзалу. Аби лиш не було гірше. Вона шморгнула носом і відкинула голову назад, щоб не розмазався туш на віях. Франс дивилася на неї збоку холодним поглядом.
— Ця каюта надто тісна, — голосно сказала Франс, — нам буде тут дуже зле. В Касабланці мені обіцяли, що ми будемо самі в шестимісній каюті.
Церемонія почалася, в повітрі витало щось зловісне і трохи врочисте; Мод сказала слабким голосом:
— Можна доплатити за квитки.
Франс не відповіла. Вона сиділа на лівій полиці й начебто над чимось міркувала. За мить її обличчя посвітліло, й вона весело сказала:
— Якщо ми запропонуємо капітанові дати безкоштовний концерт у салонах першого класу, то, може, він погодиться перенести наш багаж до більш комфортної каюти?
Мод не відповіла: це належало зробити Рюбі.
— Чудова ідея, — жваво озвалася Рюбі.
Мод зненацька здригнулася і жахнулася сама з себе. Вона обернулася до Франс і сказала благальним голосом:
— Ну ж бо, Франс! Ти ж у нас головна, тобі й іти до капітана.
— Та ні, люба моя, — грайливо сказала Франс. — Хіба ж може йти до капітана така літня жіночка, як я? Він буде набагато люб'язніший із такою кішечкою, як оце ти.
Сивий здоровань із червонястим обличчям і світлими очима. Він, мабуть, дуже ретельно миється, це завжди так. Франс простягнула руку і натиснула кнопку дзвінка.
— Треба залагодити це відразу ж, — сказала вона.
Пані в чорному знай плакала. Раптом вона підвела голову й немовби завважила їхню присутність.
— Ви хочете змінити каюту? — занепокоєно поспиталася вона.
Франс окинула її крижаним поглядом. Мод хутко відказала:
— У нас багато речей, пані. Нам буде тісно, й ми заважатимемо вам.
— О, будьте як удома, — сказала пані. — Я полюбляю товариство.
У двері постукали, увійшов стюард. "Ставки зроблені", — подумала Мод. Вона дістала помаду, пудреницю, підійшла до дзеркала й почала старанно фарбуватися.
— Запитайте капітана, — сказала Франс, — чи не знайдеться в нього хвильки, аби прийняти панну Мод Дассіньї з оркестри "Бебіс".
— О ні, — сказав стюард, — ні. Б'юся об заклад, що ні.
Лозове крісло, тінь від платанів. Даніель купався у дуже давніх і набридливих спогадах; у Віші в 1920 році він задрімав у лозовому фотелі під високими деревами Парку, на вустах у нього була та ж сама ввічлива усмішка, і його мати в'язала поруч із ним, Марсель в'язала поруч із ним шкарпетки для немовляти, вона думала про війну, погляд її був відсутній.