Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 25

Вони викликають ніяковість, тому що обоє гарні. Та вони не звертають на неї уваги.

— Гаразд, люба. До побачення. Хутчій повертайся додому. Як тільки буде змога, я напишу тобі.

І все ж таки невеличка сльозинка. Навіщо, Господи, навіщо? Вона вагається. А ну ж бо зараз вона простягне до мене руки і скаже: "Все це всього лиш непорозуміння, я кохаю тебе, кохаю!"

— Не застудися.

— Ні, ні. До побачення.

Вона іде геть. Невеличкий помах руки, світлий погляд, і ось вона йде собі геть, помалу, легенько похитуючи своїми тугими прегарними стегнами, сімнадцята година п'ятдесят п'ять хвилин. Мені вже не хочеться палити. Молодята ще стоять на пероні. Я дивлюся на них. Він тримає наплічника, й вони щось казали про Нансі: його теж призвали. Вони вже нічого не кажуть, просто дивляться одне на одного. А я дивлюся на їхні руки, на їхні прегарні руки, на яких немає каблучок. Вона бліда, висока, тендітна, з чорними розпатланими косами; а він кремезний і білявий, з золотавою шкірою, голі руки висовуються із голубої шовкової сорочки. Клацають дверцята, вони не чують їх; вони навіть не дивляться одне на одного, їм не треба вже дивитися одне на одного, вони разом усередині.

— Сідайте у вагон. Потяг вирушає до Парижа.

Вона здригається, не кажучи й слова. Він не цілує її, він бере її прегарні голі руки на висоті плечей і поволі ковзає долонями униз, аж зупиняється на зап'ястях. Тонких і тендітних зап'ястях. Вигляд у нього такий, ніби він чимдуж їх стискає. Вона дозволяє йому це, руки її звисають непорушно, обличчя застигло.

— Сідайте у вагон.

Потяг рушає, він плигає на східці, стоїть, учепившись за мідні поручні. Вона обертається до нього, сонце вибілює її обличчя, вона кліпає очима, усміхається. Це широка й гаряча усмішка, така довірлива, така спокійна й така ніжна; неможливо, щоб чоловік, хоч який вродливий, хоч який дужий він був, забрав цю усмішку для себе самого. На мене вона не дивиться, вона бачить лише його, мружить очі, затуляється долонею від сонця, аби бачити його ще мить. Та я усміхаюся їй, повертаю їй її усмішку. Вісімнадцята година. Потяг покинув вокзал, він занурюється в сонце, всі шиби сяють, довкруг неї махають хустинками. Вона й не поворухнеться, не вимахує хустинкою, руки її звисають уздовж тіла, та вона усміхається, здається, ніби вона всю себе вкладає в усмішку. Звісно, зараз вона ще усміхається, та її усмішки вже не розгледіти. Видно її саму. Он вона стоїть, для нього, для всіх, хто вирушає в дорогу, для мене. Моя дружина вже в нашій тихій домівці, вона сидить біля дитини, тиша і мир згущуються довкола неї. А я вирушаю в дорогу, бідолашний Жорж, він поїхав, сподіваюся, він зможе поспати, я вирушаю, я занурююся в сонце і щосили усміхаюся маленькій темній постаті, яка лишилася на пероні вокзалу.

Вісімнадцята година десять хвилин. Пітто ходив туди-сюди вулицею Кассет, о вісімнадцятій годині в нього мала бути зустріч, він глянув на годинника, вісімнадцята десять, за п'ять хвилин я піднімуся. За п'ятсот вісімдесят кілометрів на південний схід від Парижа, спершись ліктями об поручень, Жорж ковзав поглядом по вигонах, дивився на телеграфні стовпи, пітнів і усміхався, Пітто сказав собі: "Яку ще хріновину він утнув, цей малий засранець?" Його пронизало шалене бажання піднятися, подзвонити у двері й закричати: "Ну, що він там іще накоїв? Я тут ні до чого". Та він змусив себе описати півколо; дійду-но я до того газового ліхтаря, він рушив назад, передовсім не треба поспішати, він навіть докоряв собі, що прийшов сюди, треба було відповісти на фірмовому бланку: "Пані, якщо ви хочете зі мною поговорити, то я щодня у своєму кабінеті з десятої до дванадцятої години". Він обернувся спиною до ліхтаря й мимохіть наддав кроку. Париж: п'ятсот вісімдесят кілометрів, Жорж утер чоло, він посувався убік Парижа, мов краб, Пітто думав: це брудна справа, він майже біг, потяг був за його спиною, він звернув на вулицю де Ренн, увійшов у будинок номер сімдесят один, піднявся на третій поверх і подзвонив; за шістсот тридцять вісім кілометрів од Парижа Аннекен розглядав ноги своєї сусідки, це були повні й круглясті ноги в панчохах із штучного шовку, трохи волохаті; Пітто подзвонив, утираючи чоло, він чекав на сходовому майданчику, Жорж утирав чоло, колеса гуркотіли, яку ще хріновину він утнув, це мерзенна справа, Пітто важко стало ковтати, а тут ще й шлунок, він був порожній і в ньому бурчало, та він тримався дуже прямо, напружено звівши голову, трохи роздимаючи ніздрі, на обличчі його видніла звична відразлива гримаса, двері відчинилися, Аннекенів потяг пірнув у тунель, Пітто пірнув у темну прохолоду вітальні, там тхнуло задавненою курявою, покоївка сказала йому: "Заходьте, коли ваша ласка!", кругленька напарфумлена жіночка з млявими голими руками, м'яка свіжа млявість сорокарічного тіла, сиве пасмо в чорних косах, кинулася до нього, й він відчув її стиглий запах.

— Де він?

Він уклонився, видно було, що вона плакала. Аннекенова сусідка зняла ногу з ноги, й він угледів краєчок стегна, який виднів над підв'язкою, він скорчив свою відразливу гримасу і запитав:

— Про кого ви кажете, пані?

Вона сказала:

— Де Філіп?

І він трохи розчулився, може, вона заплаче перед ним, заламуючи свої прегарні руки, жінка з такого середовища майже напевне голить собі попід пахвами.

З передпокою пролунав чоловічий голос, і він аж здригнувся од того.

— Люба моя, ми гаємо час. Якщо пан Пітто зробить таку милість і зайде до мого кабінету, то ми з'ясуємо йому, про що йдеться.

Попався у пастку! Тремтячи од люті, він увійшов до кабінету, пірнув у білу спеку, потяг виринув із тунелю, потік білого світла ринув у купе. Вони, звичайно ж, сиділи спиною до світла, а я на світлі. Їх було двоє.

— Я генерал Ляказ, — озвався кремезний чоловік у мундирі. Він показав на свого сусіда, меланхолійного здорованя, і додав: — А це пан Жарді, лікар-психіятр, він люб'язно погодився обстежити Філіпа і останнім часом трохи наглядав за ним.

Жорж повернувся до свого купе і сів, низький чорнявий чоловічок нахилився уперед і казав: "Ваш господар допоможе вам, це дуже добре, але так буває лише в чиновників і службовців. А в мене постійної платні немає, я офіціянт у кав'ярні, в мене лише чайові, ось що. Ви кажете мені, що це довго не протриває, що воно, мовляв, лише для того, аби налякати їх, і мені хотілося б вірити, але уявіть собі, що воно протриває два місяці, то що буде їсти моя дружина?"

— Мій пасинок Філіп, — сказав генерал, — не попередивши нас, удосвіта покинув домівку. О десятій годині його мати знайшла цього листа на столі в їдальні. — Генерал простягнув йому листа через стіл і владно додав: — Прошу ознайомитися.

Пітто з відразою взяв листа, цей мерзенний, кривулястий почерк з дрібними літерами, з виправленнями і кляксами, він приходив, чекав цілими годинами, я чув, як він туди-сюди ходить у приймальні, а потім він ішов геть, залишаючи скрізь, долі, під стільцем, під дверми, зіжмакані клаптики паперу, вкриті мушачою базграниною. Пітто дивився на почерк, не читаючи, як на абсурдні й надто вже знайомі мальовидла, од яких його нудило, краще б я його ніколи і в очі не бачив.

"Матусю, настала пора убивць (*), я обрав страдництво. Може, це трохи засмутить тебе, але я так вирішив. Філіп".

========

*З вірша Артюра Ремба — прим. пер.

========

Він поклав записку на стіл і посміхнувся.

— Пора вбивць? — поспитався він. — Вплив Ремба призвів до страшенно згубних наслідків.

Генерал глянув на нього.

— Про впливи ми ще поговоримо, — сказав він. — Вам відомо, де мій пасинок?

— Звідки це може бути мені відомо?

— Коли ви бачили його востаннє?

Ага, он воно що, подумав Пітто, вони мене допитують! Він обернувся до пана Ляказа і добротливо сказав:

— Їй-богу, не пам'ятаю! З тиждень, напевне.

Голос генерала тепер бив його збоку.

— Вам відомі були його наміри?

— Та ні ж бо, — усміхаючись матері, відказав Пітто. — Ви ж знаєте Філіпа, він робить усе згарячу. Впевнений, що ще вчора ввечері він не знав, що робитиме вранці.

— А після того, — втрутився генерал, — писав він вам чи, може, телефонував?

Пітто вагався, та рука вже поворухнулася, покірна, послужлива, вона полізла до внутрішньої кишені піджака, рішення було прийняте, рука простягнула папірець. Пані Ляказ жадібно вхопила ту картку, їй-богу, я вже не владний над своїми руками. Та своїм обличчям він ще володів, тож, піднявши брову, скорчив гримасу, свою відразливу гримасу.

— Я отримав її сьогодні вранці.

— Laetus et errabundus, — старанно прочитала пані Ляказ. — Во ім'я миру.

Потяг котився. Пароплав погойдувався, шлунок Пітто співав, він тяжко підвівся.

— Це означає: радісний і блукаючий, — ґречно пояснив Пітто. — Так називається поема Верлена.

Психіятр зиркнув на нього.

— Трохи специфічна поема.

— Це все? — поспиталася пані Ляказ.

Вона крутила папірець у руках.

— На жаль, так, люба пані, це все.

Він почув різкий генералів голос.

— А що ви хочете ще, люба моя? Я вважаю, що цей лист цілком ясний, і дивуюся з того, що пан Пітто начебто не знав про Філіпові наміри.

Пітто різко обернувся до нього, зиркнув на мундир, — не в обличчя, а на мундир, — і кров шугонула йому в голову.

— Пане, — сказав він, — Філіп писав мені отакі цидулки три або чотири рази на тиждень, врешті я перестав звертати на них увагу. Перепрошую, але мушу вам сказати, що в мене є й інші клопоти.

— Пане Пітто, — сказав генерал, — з 1937 року ви очолюєте часопис під назвою "Пацифіст", в якому ви недвозначно зайняли позицію не лише проти війни, а й проти французької армії. Ви познайомилися з моїм пасинком у жовтні 1937 року за невідомих мені обставин і прилучили його до своїх ідей. Під вашим впливом він почав неприпустимо ставитися до мене, бо я офіцер, а також до своєї матері, бо вона вийшла за мене заміж; він прилюдно робив заяви суто антимілітаристського характеру. Сьогодні в розпалі міжнародної напружености він покинув наш дім звістивши нам отією запискою, яку ви щойно читали, що хоче стати страдником во ім'я миру. Вам тридцять років, пане Пітто, а Філіпові немає ще і двадцяти, тому я не здивую вас, коли скажу, що вважаю вас особисто відповідальним за все, що станеться з моїм пасинком внаслідок його витівки.

"Що ж, — сказав Аннекен своїй сусідці, — зізнаюся: я мобілізований".