Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 63

З розбитої губи текла кров, а ліве око геть запливло. Правим оком він пильно дивився на Матьє.

— Це я кричав, — гордо сказав він.

— Не міг вигадати нічого кращого, — сказав Матьє. — Встати можеш?

Хлопчак насилу підвівся. Він упав у салату; ззаду прилип до нього листок салати, а за піджак зачепилися соломини. Жіночка обтріпала його долонею.

— Ви знаєте його? — запитав Матьє..

Вона трохи повагалася.

— Н-ні, — відказала вона.

Хлопчак зареготався.

— Звичайно ж, знає. Це Ірена, секретарка Пітто.

Ірена понуро зиркнула на Матьє.

— Ви ж не зачините його за цю витівку?

— Не знаю.

Молодик зі шрамом сіпнув його за рукав: в нього був знічений вигляд.

— Я заробляю на хліб, пане інспекторе, працюю я. Якщо мені доведеться йти з вами до комісаріяту, то я запізнюся на нічну зміну.

— Документи.

Молодик простягнув йому нансенівський паспорт, звали його Канаро.

Матьє засміявся.

— Народився в Константинополі! — сказав він. — Виходить, ти так любиш Францію, що ладен убити будь-кого, хто нападе на неї.

— Це моя друга батьківщина, — з гідністю відказав молодик.

— Ти, звичайно ж, сам попросишся до війська?

Молодик не відповів. Матьє записав його прізвище й адресу до свого блокнота.

— Ушивайся звідси, — сказав він. — Тебе викличуть. А ви йдіть зі мною.

Вони рушили вулицею Монмартр і зробили декілька кроків. Матьє підтримував хлопчака, бо він заточувався. Ірена поспиталася:

— Скажіть, ви його відпустите?

Матьє не відповів: вони ще не дуже далеко відійшли від Центрального ринку. Вони пройшли ще трохи, а потім, коли підійшли до ліхтарні, Ірена стала перед Матьє і з ненавистю зиркнула на нього.

— Нишпорка проклятий!

Матьє зареготався: коси падали на її лице, й вона дмухала на пасма, які заважали їй дивитися.

— Та не нишпорка я, — сказав він.

— Справді?

Вона знай трясла головою, намагаючись відкинути коси. Врешті вона люто вхопила їх і закинула назад. З'явилося її обличчя, матове, з великими очима. Вона була дуже гарна і начебто не дуже й здивувалася.

— Якщо ви не з поліції, то гарно пошили їх у дурні, — зауважила вона.

Матьє не відповів. Ця історія вже не тішила його. Йому зненацька захотілося прогулятися вулицею Монторґей.

— Гаразд, — сказав він, — зараз я посаджу вас у таксі.

Посеред вулиці стояло кілька авт. Матьє підійшов до одного з них, тягнучи за собою хлопчака. Ірена йшла за ними. Правою рукою вона притримувала коси над обличчям.

— Сідайте.

Вона зашарілася.

— Знаєте, я згубила сумочку.

Матьє пхнув хлопчака до авта: одну руку він поклав йому поміж лопатками, а другою відчиняв дверцята.

— Пошукайте в кишені мого піджака, — сказав він. — У правій.

За хвилю Ірена витягла руку з кишені.

— Я знайшла сто франків і дрібняки.

— Візьміть собі сто франків.

Останній поштовх, і хлопчак повалився на сидіння. Ірена сіла за ним.

— Яка у вас адреса? — запитала вона.

— В мене її вже немає, — відказав він. — Бувайте.

— Гей! — гукнула Ірена.

Та він уже одвернувся од неї: йому хотілося ще раз побачити вулицю Монторґей. Йому захотілося побачити її негайно. Якусь хвилину він ішов собі, а потім таксі зупинилося біля хідника, просто біля Матьє.

Дверцята відчинилися, й виглянула жінка, то була Ірена.

— Сідайте, — сказала вона йому. — Хутчій.

Матьє сів до таксі.

— Сядьте на відкидному сидінні.

Він сів.

— Що сталося?

— Малюк геть з глузду з'їхав. Каже, що хоче потрапити до в'язниці; він ввесь час сіпає за ручку дверцят і хоче вискочити надвір. Я не така дужа, щоб утримати його.

Хлопчак забився в куток авта, його коліна стирчали вище голови.

— В нього потяг до страдництва, — пояснила Ірена.

— Скільки йому років?

— Хтозна, здається, дев'ятнадцять.

Матьє розглядав довгі худі ноги хлопчака: тому було стільки ж, як найстаршим його учням.

— Якщо йому хочеться потрапити до хурдиги, — сказав він, — то ви не маєте права заважати йому.

— Дивак ви та й годі, — обурено сказала Ірена. — Ви ж не знаєте, що йому загрожує.

— Він когось упорав?

— Та ні.

— А що він накоїв?

— То ціла історія, — з похмурим виглядом відказала вона. Він помітив, що вона зібрала коси на вершечку голови. Це надавало їй комічного й затятого вигляду, незважаючи стомлені гожі вуста.

— Так чи так це стосується лише його, — сказав Матьє. — Він вільний.

— Вільний! — вигукнула вона. — Кажу ж вам, що в нього не всі вдома.

Почувши слово "вільний", хлопчак розплющив своє здорове око і щось пробурмотів, Матьє не розчув, що саме, а потім ні сіло ні впало вхопився за клямку і спробував було відчинити дверцята. В цю мить якесь авто легенько зачепило таксі, котре враз зупинилося. Матьє натиснув рукою на груди хлопчака і відіпхнув його на сидіння.

— Якби мені захотілося потрапити до в'язниці, — провадив він, звертаючись до Ірени, — то я не хотів би, щоб ви мені заважали.

— Геть війну! — заволав хлопчак.

— Авжеж, авжеж, — потвердив Матьє. — Маєш рацію. — Він знай утримував його на сидінні. Потім обернувся до Ірени.

— Здається, у нього і справді не всі вдома.

Водій опустив шкло.

— Куди їдемо?

— Проспект Парк-Монсурі, 15, — переможно сказала Ірена.

Хлопчак ухопив Матьє за руку, а потім, коли таксі рушило, заспокоївся. Якусь хвилю вони сиділи мовчки; таксі котилося темними вулицями, яких Матьє не знав. Обличчя Ірени вряди-годи виринало з темряви і знову пропадало у ній.

— Ви бретонка? — запитав Матьє.

— Я? Ні, я з Меца. Чому ви про це питаєте?

— Та у вас така зачіска.

— Кумедна, еге ж? То подруга захотіла, щоб я так зачісувалася.

На мить вона замовкла, потім запитала:

— Як це так сталося, що у вас немає адреси?

— Переїжджаю.

— Так, так... Вас мобілізували, правда ж?

— Авжеж. Як і всіх.

— Вам подобається воювати?

— Не знаю: я ще не воював.

— А я проти війни, — сказала Ірена.

— Я помітив.

Ірена дбайливо схилилася до нього.

— Скажіть, ви когось утратили?

— Ні, — відказав Матьє. — А що, в мене такий вигляд, ніби я когось утратив?

— У вас чудний вигляд, — сказала вона. — Пильнуйте! Пильнуйте!

Хлопчак тихцем простягнув руку і спробував одчинити дверцята.

— Та сядь ти нарешті! — сказав Матьє, пхаючи його в куток. — Ото вже зараза! — сказав він Ірені.

— Це генеральський син.

— Он як? Що ж, не дуже він, мабуть, пишається своїм батьком.

Таксі зупинилося. Ірина вийшла першою, а далі треба було витягти хлопчака. Він чіплявся за підлокітники й відбивався ногами. Ірена зареготалася.

— Ото вже суперечлива натура: тепер він уже не хоче виходити!

Врешті Матьє вхопив його в оберемок і виніс на тротуар.

— Ху!

— Зачекайте хвилину, — сказала Ірена. — Ключ залишився в сумочці, мені треба залізти крізь вікно.

Вона підійшла до двоповерхового будиночка з прохиленим вікном. Матьє підтримував хлопчака одною рукою. Другою він понишпорив у кишені, а потім простягнув водієві гроші.

— Здачі не треба.

— Що це з вашим братом? — весело запитав водій.

— Він заробив своє, — відказав Матьє.

Таксі поїхало. Позаду відчинилися двері, й у світляному прямокутнику з'явилася постать Ірени.

— Заходьте, — сказала вона.

Матьє увійшов, підштовхуючи хлопчака, який уперто мовчав. Ірена зачинила за ними двері.

— Ліворуч, — сказала вона. — Вимикач о праву руч.

Матьє намацав вимикача, і бризнуло світло. Він побачив укриту пилюгою кімнату, розкладачку, глек з водою і миску на туалетному столику; під стелею висів велосипед без коліс.

— Це ваша кімната?

— Ні, — відказала Ірена. — Це кімната друзів.

Він глянув на неї й засміявся.

— Ваші панчохи!

Вони були білі від куряви і подерті на колінах.

— Це я лізла у вікно, — безтурботно пояснила вона.

Хлопчак стояв посеред кімнати, він неспокійно похитувався і розглядав усе своїм єдиним оком. Матьє показав на нього.

— Що будемо з ним робити? — поспитався він в Ірени.

— Скиньте з нього черевики і покладіть його на ліжко: я обмию йому обличчя.

Хлопчак не опирався: він якось охляв. Ірена повернулася з мискою води і ватою.

— От-от, — сказала вона. — Потерпіть, Філіпе, будьте розумником.

Вона схилилася над ним і почала незграбно водити ватяним квачиком по його брові. Хлопчак застогнав.

— Авжеж, — материнським тоном приказувала вона, — щемить, але так воно і треба.

Вона пішла поставити миску на туалетний столик. Матьє підвівся.

— Гаразд, — сказав він. — Що ж, мені пора.

— Ой ні, не йдіть! — жваво відказала вона. І тихіше докинула: — Якщо він захоче піти, то в мене не вистарчить сили, щоб затримати його.

— Ви що, гадаєте, я стерегтиму його тут цілу ніч?

— Ви такі нелюб'язні! — роздратовано кинула вона. І за мить трохи лагідніше додала: — Принаймні зачекайте, поки він засне, це станеться швидко.

Хлопчак метався на ліжку, вигукуючи щось незрозуміле.

— Де він оце тинявся, що довів себе до такого стану? — поспиталася Ірена.

Вона була повнява, з матовою шкірою, надто вже ніжною і трохи вогкою, на взір не дуже чистою; здавалося, ніби вона щойно прокинулася. Та голова її була прегарна: маленький рот із втомленими кутиками, великі очі і малесенькі рожеві вушка.

— Ну от, — сказав Матьє, — він заснув!

— Та невже?

Вони здригнулися: хлопчак схопився і голосно скрикнув:

— Флоссі! Мої штани!

— А нехай тобі! — сказав Матьє.

Ірена всміхнулася.

— Вам доведеться пробути тут до ранку.

Та це було марення, провісник сну: Філіп упав горізнач, кілька секунд іще щось бурмотів, а потім відразу ж захропів.

— Ходімо, — сказала Ірена.

Він пройшов за нею до великої з рожевими кретоновими шпалерами. На стіні висіла гітара й укулеле. (*)

======

*Негритянський музичний інструмент — прим. пер.

======

— Це моя кімната. Я залишаю двері прохиленими, щоб чути, що він там робить.

Матьє побачив велике розстелене ліжко з балдахіном, пуф, грамофон і платівки на столику в стилі Генріха ІІ. На кріслі-качалці валялися пожмакані панчохи, жіночі трусенята і комбінації. Ірена простежила за його поглядом.

— Я ходила на блошиний ринок.

— Незлецько, — сказав Матьє. — Геть незлецько.

— Сідайте.

— Де? — запитав Матьє.

— Зачекайте.

На пуфі стояв кораблик у пляшці. Вона взяла його й поставила долі, потім зняла з крісла-качалки білизну і поклала її на пуфі.

— Ось. А я сяду на ліжку.

Матьє сів і почав гойдатися.

— Востаннє я сидів у кріслі-качалці в Німі, в передпокої готелю Арен. Мені було п'ятнадцять років.

Ірена не відповіла. Матьє знову побачив перед собою великий темний передпокій із зашкленими дверима, які сяяли від сонця: йому ще належав той спогад; були й інші, потаємні й невиразні спогади, які тремтіли довкруг нього: я не втратив свого дитинства.