Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 65

Він тихо підвівся і ковзнув на неї.

Борис різко відсунувся, відкинув простирадла й обернувся на бік. Лола не ворушилася; заплющивши очі, вона простяглася на спині. Борис зіщулився, щоб якомога довше уникнути доторку до просякнутого потом простирадла. Не розплющуючи очей, Лола сказала:

— Я починаю вірити, що ти кохаєш мене.

Він не відповів. Сьогодні вночі через неї він кохав усіх жінок на світі, герцогинь та інших. Раніше його непереборна цнотливість утримувала його руки на Лолиних плечах і грудях, а тепер він дав їм волю; розгулявся він і губами; тепер він сам шукав ті млості, в які зазвичай провалювався посеред утіхи і які викликали в нього жах, і єдине, чого він уникав, це були думки. Тепер він почувався нечистим і замурзаним, серце мало не вискакувало з грудей; це не було неприємно: такої миті потрібно було якомога менше думати. Івіш завжди казала йому: ти забагато думаєш, — і мала рацію. Він зненацька уздрів, як у кутиках заплющених Лолиних очей закипіли сльози, такі собі два озерця, рівень яких поволі зростав з обох боків носа. "А це що?" — подумалося йому. Вже цілу добу він почував холодок усередині живота, в нього не було бажання розчулюватися.

— Дай мені носовичок, — сказала Лола. — Там, під валиком.

Лола втерла очі й розплющила їх. Вона шорстко й недовірливо дивилася на нього. "Що ще я накоїв?" Та це було не те, про що він думав: вона згасаючим голосом сказала:

— Ти поїдеш...

— Куди? А, справді... Але ж не зараз — через рік.

— А що таке рік?

Вона знай дивилася на нього; він витяг руку з-під простирала й нагорнув пасмо чуприни на очі.

— За рік війна, може, і скінчиться, — обережно сказав він.

— Скінчиться? Ох, не кажи: всі знають, коли починається війна, та не знають, коли вона скінчиться.

Її біла рука метнулася з простирадла: мов сліпа, вона почала обмацувати Борисове обличчя. Вона гладила його скроні й щоки, обвела обриси його вух, пучками пестила носа: він відчув себе кумедним.

— Рік — це довго, — гірко сказав Борис. — Є час подумати.

— Видно, що ти ще хлопчак. Якби ж ти знав, як швидко минає рік у моєму віці.

— А от я вважаю, що це довго, — вперто повторив Борис.

— То ти хочеш воювати?

— Не про це йдеться.

Було вже не так гаряче, він перевернувся на спину і простягнув ноги, доторкнувшись кінчиками пальців до якоїсь тканини в кінці ліжка, то були штани від його піжами.

— Хоч що б там було, якщо вже я повинен воювати, то краще зробити це відразу й більше не балакати про це.

— Ого! А я? — вигукнула Лола. І, задихаючись, додала: — Тобі завиграшки покинути мене, тварючко?

— Але ж я все одно покину тебе.

— Авжеж, тільки якомога пізніше! — пристрасно сказала вона. — Це душу з мене вийме. Бо такий, як ти, по три дні лінуватиметься мені писати, а я гадатиму, що тебе забили. Ти не знаєш, що це таке.

— Ти теж не знаєш, — сказав Борис. — Зачекай, поки воно станеться, то й будеш страждати.

Запало мовчання, потім вона сказала хрипким і лютим голосом, який добре був йому знайомий:

— Принаймні не дуже важко звільнити когось від призову до війська. Стара знається на цьому краще, ніж тобі здається.

Він хутко перевернувся на бік і розлючено глянув на неї.

— Лоло, якщо ти це зробиш...

— То що?

— Я назавжди викреслю тебе зі свого життя.

Вона заспокоїлася, потім якось дивно всміхнулася і сказала йому:

— А мені здавалося, ніби війна жахає тебе? Ти ж завжди казав мені, що проти війни.

— Я й зараз проти війни.

— Ну і?..

— Це не те саме.

Вона знову заплющила очі, тепер вона лежала спокійно, та обличчя її зробилося іншим: дві стомлені й сумовиті зморшки з'явилися в кутиках вуст. Борис зробив ще одне зусилля.

— Я проти війни, тому що терпіти не можу офіцерів, — примирливим тоном сказав він. — А рядових вояків я люблю.

— Але ж ти будеш офіцером. Вони змусять тебе.

Борис не відповів: це було надто вже складно, він і сам губився. Він ненавидів офіцерів, це правда. Але, з другого боку, якщо вже це його війна і перед ним коротка військова кар'єра, то йому треба стати молодшим лейтенантом. "Ох, — подумалося йому, — якби ж то я в силу обставин міг бути там і проходити підготовку в навчальному підрозділі, то не мав би цього клопоту!" Він раптом сказав:

— Я оце гадаю собі, чи буду боятися.

— Боятися?

— Це турбує мене.

Він подумав, що вона не тямить: краще було б поговорити на цю тему з Матьє чи навіть з Івіш. Але ж тут була вона...

— Цілий рік будемо читати в газетах: французи наступають під зливою куль або щось на зразок цього, розумієш? А я щоразу питатиму себе: "Витримаю я чи ні?" Або ж допитуватимуся у солдатів, які прийшли у відпустку: як там, важко? А вони казатимуть: ще й як, і мені буде не по собі. Ото буде весело!

Вона засміялася й невесело перекривила його:

— Ото й дізнаєшся, зачекай іще! Якщо і злякаєшся, то що з того, дурнику! Велике діло.

Він подумав: "Не варто їй пояснювати: вона геть нічого не тямить". Потім позіхнув і сказав:

— Гасимо вже? Я хочу спати.

— Гаразд, — сказала Лола. — Поцілуй мене.

Він поцілував її й погасив світло. Він ненавидів її, думав: "Вона любить мене лише для самої себе, а то зрозуміла б". Всі вони були такі, всі вдавали з себе сліпих: зробили з мене бойового півня, племінного бугая, а тепер затуляють собі очі, батько хоче, щоб я отримав диплом, а ця хоче влаштувати мене в запіллі, бо колись вона, бачте, спала з полковником. За мить він відчув, як на спину йому налягло палке голе тіло. "Ще цілий рік доведеться вовтузитися з цим тілом. Вона користується мною", — подумалося йому, й він відчув, що він стійкий і непохитний. Він відсунувся до стіни.

— Куди ти? — поспиталася Лола. — Куди ти? Упадеш додолу.

— Мені гаряче від тебе.

Вона з буркотінням одсунулася. Рік. Один рік допитуватися в себе, чи я не боягуз, один рік боятися того, що будеш боятися. Він чув рівний Лолин подих, вона спала; потім тіло знову налягло на нього; вона була невинна, посеред матраца була улоговина, та Борис аж затремтів од люті й відчаю: вона буде гнітити мене аж до ранку. О, чоловіки! — подумалося йому. Жити з чоловіками, і в кожного своє ліжко. Зненацька його охопило якесь запаморочення, його розплющені очі втупилися у темряву, і крижані дрижаки пробігли його спітнілою спиною: він щойно збагнув, що вирішив піти до війська вже завтра.

Двері відчинилися, й увійшла пані Бірненшатц у нічній сорочці та з хустиною на голові.

— Ґуставе, — гукнула вона, щоб перекричати галас радіоприймача, — лягай уже спати, прошу тебе.

— Спи, спи, — відказав Бірненшатц, — не турбуйся за мене.

— Таж я не можу спати, якщо ти не вклався до ліжка.

— Ох, — роздратовано махнув він рукою, — ти ж бачиш, що я хочу чогось дочекатися!

— Та що це таке? — запитала вона. — Чому ти ввесь час мордуєш це кляте радіо? Он сусіди вже скоро скаржитися будуть на нас. На що чи чекаєш?

Бірненшатц обернувся до неї й міцно вхопив її за руки.

— Б'юся об заклад, що це блеф, — сказав він. — От побачиш, вночі буде спростування.

— Але що? — розгублено запитала вона. — Про що ти оце кажеш?

Він махнув рукою, щоб вона замовкла. Пролунав спокійний, гарно поставлений голос:

— Авторитетні джерела в Берліні спростовують всі повідомлення, котрі з'явилися за кордоном як щодо ультиматуму, який Німеччина начебто адресувала Чехословаччині з останнім терміном сьогодні о чотирнадцятій годині, так і щодо загальної мобілізації, яку начебто повинні оголосити після того, як мине цей термін.

— Слухай! — вигукнув Бірненшатц. — Слухай!

— Вважають, що ці новини можуть лише поширити паніку та сприяти воєнному психозу.

Спростовується і заява, яку начебто зробив іноземній газеті міністр Ґеббельс з приводу цього терміну, оскільки доктор Ґеббельс упродовж останніх тижнів не прийняв жодного іноземного журналіста.

Бірненшатц послухав ще трохи, але голос уже замовк. Тоді він провальсував з пані Бірненшатц по кімнаті й вигукнув:

— Я ж казав тобі, казав я, що вони відступляться, відступляться, чортові боягузи! Війни не буде, Катріно, війни не буде, а нацистам клямка!

Світло. Чотири стіни раптом постали поміж Матьє і ніччю. Він звівся на руках і зиркнув на спокійне Іренине обличчя: голість цього жіночого тіла піднялася аж до обличчя, тіло захопило його, як природа загарбує покинуті сади; Матьє не міг уже відокремити його від круглих плечей, маленьких гострих перс, це була просто квітка тіла, мирна і невизначена.

— Не дуже нудно було? — запитала вона.

— Нудно?

— Дехто вважає мене нудною, бо я не дуже активна. Один чоловік так намордувався зі мною, що вранці пішов і більше не приходив.

— Я не мордувався, — відказав Матьє.

Вона легенько провела йому пальцем по шиї.

— Тільки знаєте, не треба гадати, ніби я холодна.

— Знаю, — сказав Матьє. — Мовчіть.

Він узяв її голову в долоні й нахилився до її очей. То були два крижані озерця, прозорі й бездонні. Вона дивиться на мене. За цим поглядом тіло й обличчя зникли. В глибині цих очей ніч. Незаймана ніч. Вона впустила мене в ці очі; я існую в цій ночі: голий чоловік. За кілька годин я покину її, і все ж таки я залишуся в ній назавжди. В ній, в цій безіменній темряві. "А вона й імені мого не знає". І зненацька він відчув, що вона йому така дорога, і йому захотілося сказати їй про це. Та він мовчав: слова збрехали б; і ця кімната дорога була йому, так само, як і вона, й ця гітара на стіні, й хлопчак, який спав на розкладачці, й ця мить, і ця ніч.

Вона всміхнулася йому.

— Ви дивитеся й не бачите мене.

— Я бачу вас.

Вона позіхнула.

— Я хотіла б трохи поспати.

— Спіть, — відказав Матьє. — Тільки поставте свого будильника на шосту годину: мені треба заглянути додому, перш ніж я поїду на вокзал.

— Ви їдете сьогодні вранці?

— О восьмій ранку.

— Можна провести вас на вокзал?

— Як хочете.

— Зачекайте, — сказала вона. — Мені треба встати, щоб навести будильник і погасити світло. Тільки не дивіться, бо я соромлюся своєї гепи, вона дуже гладка й низька.

Він одвернувся й почув, як вона ходить кімнатою, потім вона погасила світло. Лягаючи, вона сказала йому:

— Буває, що я встаю і ходжу вві сні. Дайте мені гарного ляпаса, й усе минеться.

СЕРЕДА 28 ВЕРЕСНЯ

Шоста година ранку...

Вона пишалася: за ніч вона й очей не стулила, й усе ж таки їй не хотілося спати. Тільки сухо пекло в глибині очей, щеміло в лівому оці, тремтіли повіки, та ще ці дрижаки від утоми, які вряди-годи пробігали їй по спині, від поперека до потилиці.