Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 64

Дорослий, зрілий вік завалився в однісіньку мить, та дитинство залишалося, тепле-тепле: ще ніколи не було воно так близько. Він знову подумав про малого хлопчину, який лежав на піщаних дюнах Аркашона й вимагав свободи: Матьє перестав соромитися перед цим упертим хлопчаком. Він підвівся.

— Ви йдете? — запитала вона.

— Піду прогуляюся, — відказав він.

— Не хочете трохи посидіти?

Він повагався.

— Як по правді, то мені хотілося лишитися самому.

Вона поклала йому долоню на руку.

— От побачите, зі мною буде так, наче ви самі.

Він глянув на неї: в неї була чудернацька манера говорити, млява і трохи дурненька в своїй поважності; вона ледве розтуляла свого ротика і похитувала головою, немовби змушуючи її випускати слова.

— Я залишаюся, — сказав він.

Вона не виявила ніякого задоволення. Втім, її обличчя здавалося не дуже виразним. Матьє ступнув кілька кроків по кімнаті, підійшов до столу і взяв декілька платівок. Вони були зачовгані, деякі надкололися, більшість були без конвертів. Тут було кілька джазових платівок, попурі Моріса Шевальє, "Концерт для лівої руки", "Квартет" Дебюссі, "Серенада" Тозеллі й "Інтернаціонал" у виконанні російського хору.

— Ви комуністка? — запитав він у неї.

— Ні, — відказала вона, — в мене переконань немає. Гадаю, я була б комуністкою, якби люди не були таким лайном. — І, подумавши, докинула: — Я пацифістка.

— Чудна ви, — сказав Матьє. — Якщо люди — лайно, то вам було б усе одно, як вони вмирають — на війні чи якось інакше.

Вона з упертою поважністю похитала головою.

— Якраз навпаки, — сказала вона. — Тому й огидно воювати з їхньою допомогою, що вони лайно.

Запало мовчання. Матьє глянув на павутиння під стелею й засвистів.

— Я нічого не можу запропонувати вам випити, — сказала Ірена. — Хіба що ви любите оршад. Там у пляшці ще трохи є.

— Гм! — сказав Матьє.

— Авжеж, так я і думала. О, на комині є сигара, візьміть, якщо хочете.

Він підвівся і взяв сигару, вона була суха й поламана.

— Можна я натопчу нею люльку?

— Робіть з нею все, що захочете.

Він знову сів і, відчуваючи на собі погляд Ірени, почав розминати сигару в долонях.

— Почувайтесь як удома, — сказала вона. — Якщо не хочете говорити, то не говоріть.

— Гаразд, — сказав Матьє.

За хвилю вона запитала:

— Спати не хочете?

— Ні.

Йому здавалося, що він уже ніколи не захоче спати.

— Де ви зараз були б, якби не зустріли мене?

— На вулиці Монторґей.

— І що робили б?

— Гуляв би.

— Мабуть, вам дивно, що ви тут.

— Ні.

— Що правда, то правда, — з невиразним докором сказала вона, — здається, ніби вас тут і нема.

Він не відповів: він гадав, що вона має рацію. Ці чотири стіни й ця жінка на ліжку були незначним випадком, невиразними нічними примарами. Матьє був скрізь, де панувала ніч, від північних кордонів до Лазурного берега; він був одним цілим з нею, дивився на Ірену всі очима ночі: вона була всього лиш крихітним світлячком у нічній пітьмі. Од пронизливого крику він аж підскочив.

— Ото вже лихо! Піду гляну, що там із ним.

Вона навшпиньках вийшла з кімнати, а Матьє запалив люльку. Йому вже не хотілося йти на вулицю Монторґей: вулиця Монторґей була тут, вона перетинала кімнату; тут проходили всі вулиці Франції, росли всі її трави. Ці чотири дощані стіни поставили десь. Матьє теж був десь. Ірена повернулася й сіла: вона була хтось. Вона не була схожа на бретонку. Радше на маленьку аннамітку з кав'ярні "Дом". В неї була шафранова шкіра, невиразне і млява грація.

— Пусте, — сказала вона. — Він марить.

Матьє мирно затягнувся люлькою.

— Цей хлопчак, напевне, добряче зазнав лиха.

Ірена стенула плечима, і її обличчя різко змінилося.

— Овва! — сказала вона.

— Ви раптом стали такою черствою, — зауважив Матьє.

— Ох, мене так дратує, коли жаліють отаке паненя, це ж бо витівки багацької дитини.

— Але ж він усе-таки нещасний.

— Не змушуйте мене сміятися. Батько витурив мене з дому в сімнадцять років: мушу сказати, ми не дуже ладнали між собою. Та я не сказала б, що була нещасна.

На мить Матьє угледів під її пещеною личиною бувале і жорстке лице жінки, яка багато чого зазнала на віку. Голос її, повільний і глибокий, плив із якимсь монотонним обуренням.

— Можна бути нещасним, — сказала вона, — якщо тобі холодно або ти недужий або в тебе немає чого їсти. Все інше просто химери.

Він зареготався: вона старанно морщила носа і широко розтуляла свого ротика, випльовуючи слова. Він насилу чув її: він її бачив. Погляд. Величезний погляд, порожнє небо: вона тріпотіла в цьому погляді, немов комаха у світлі фар.

— Ні, — сказала вона, — я можу дати йому притулок, опікуватися ним, завадити йому коїти дурниці, та не хочу я, щоб його жаліли. Бо знаю, що таке нещастя! Й коли буржуа кажуть, що вони нещасні...

Вона уважно глянула на нього і звела подих.

— Щоправда, ви теж буржуа.

— Так, — відказав Матьє. — Авжеж, я буржуа.

Вона бачить мене. Йому здалося, ніби він твердне і хутко меншає. За цими очима було беззоряне небо, в неї теж є погляд. Вона бачить мене, як бачить стіл та укулеле. І для неї я існую: часточка, що зависла у погляді, буржуа. Це правда, що я буржуа. І все-таки йому не вдавалося відчути це. Вона знай дивилася на нього.

— Чим ви заробляєте на життя? Ні, давайте я сама вгадаю. Ви лікар?

— Ні.

— Адвокат?

— Ні.

— Отакого! — сказала вона. — Може, ви шахрай?

— Я викладач, — сказав Матьє.

— Цікаво, — трохи розчаровано сказала вона. Але потім хутко докинула: — Ну, та це не має значення.

Вона дивиться на мене. Він підвівся і взяв її за руку, трохи вище ліктя. Ніжне гаряче тіло трохи ум'ялося під його пальцями.

— Що це з вами? — запитала вона.

— Хочу доторкнутися до вас. У відповідь: ви ж дивитеся на мене.

Вона притулилася до нього, і погляд її затягло імлою.

— А ви подобаєтеся мені, — сказала вона.

— Ви мені теж.

— У вас є дружина?

— В мене нікого немає.

Він сів біля неї на ліжку.

— А ви? У вас є хто-небудь у житті?

— Ну... дехто є. — Вона з досадою махнула рукою. — Мене легко взяти.

Погляд зник. Залишилася китайська лялечка, яка пахла червоним деревом.

— Легко? Та й що? — запитав Матьє.

Вона не відповіла. Вона вхопила голову в руки і поважно дивилася в порожнечу. "Вона полюбляє замислюватися", — подумав собі Матьє.

— Коли жінка вбого вдягнена, то мусить бути такою, щоб її легко було взяти, — за мить озвалася вона.

І занепокоєно обернулася до Матьє.

— Я не викликаю у вас ніяковости? — запитала вона.

— Ні, — з жалем відказав Матьє. — Не сказав би.

Та в неї був такий засмучений вигляд, що він обняв її.

Кав'ярня була порожня.

— Зараз друга година ранку, еге ж? — запитала Івіш офіціянта.

Він утер очі зворотнім боком долоні і зиркнув на стінного дзигаря. Годинник показував пів на дев'яту.

— Можливо, — буркнув він.

Івіш скромно притулилася в куточку, напнувши спідницю на коліна. Я сирота, їду до тітки, яка мешкає в передмісті Парижа. Вона подумала, що в неї надто вже блищать очі й нагорнула коси на обличчя. Та серце по вінця наповнилося майже радісним збудженням: зачекати одну годину, перетнути одну вулицю, і вона стрибне в потяг; о шостій годині я буду на Північному вокзалі, спочатку піду в "Дом" і з'їм дві помаранчі, а потім подамся до Ренати позичити п'ятсот франків. Їй хотілося замовити коньяку, але ж сироти не п'ють міцного.

— Можете принести мені чаю з липового цвіту? — тоненьким голосочком запитала вона.

Офіціянт обернувся на підборах, він був жахливий, та його потрібно було улестити. Коли він приніс чай з липи, вона кинула нього ніжний наполоханий погляд.

— Дякую, — зітхнула вона.

Він став перед нею і спантеличено засопів.

— Куди це ви їдете?

— В Париж, — відказала вона, — до тітки.

— Ви часом не дочка пана Сергіна, того, що тримає тартак?

От йолоп!

— О ні, — сказала вона. — Мій батько загинув у 1918 році. Я з притулку для дітей учасників війни.

Він кілька разів хитнув головою й пішов собі: то був неотеса, селюк. В Парижі у всіх офіціянтів оксамитові погляди й вони вірять усьому, що їм кажуть. Від самісінького Північного вокзалу її впізнаватимуть: її чекають. Її чекають вулиці, вітрини, дерева цвинтаря Монпарнас і... і люди теж. Декотрі з тих, що не поїхали, як ото Рената, або із тих, що повернулися. Я знову знайду себе; тільки там вона була Івіш, між проспектом Дю Мен і набережними. Й мене покажуть на мапі Чехословаччину. Ох, пристрасно подумала вона, та нехай вони бомбують, як їм так хочеться, ми помремо разом, залишиться лише Борис, який тужитиме за нами.

— Погасіть світло.

Він послухався, кімната розчинилася у великому мороці війни, два погляди розпливлися у нічному мороці; залишалася тільки вузька стьожка світла поміж одвірком і прохиленою стулкою дверей, видовжене око, яке немовби наглядало за ними. Матьє збентежено рушив було до дверей.

— Ні, — озвався голос позаду. — Нехай будуть прохилені: через хлопчака, я хочу його чути.

Він повернувся в тишу, зняв черевики і штани. Правий черевик гупнув на підлогу.

— Покладіть одяг у фотель.

Він поклав штани і піджак, потім повісив сорочку на крісло-качалку, яке, рипнувши, гойднулося. Він стояв посеред кімнати, голісінький, опустивши руки і підкорчивши великі пальці на ногах.

— Ідіть.

Він простягнувся на ліжку біля гарячого голого тіла; вона непорушно лежала горілиць, руки її були притиснуті до боків. Та коли він поцілував її груди трохи нижче шиї, то відчув калатання її серця, гучні удари дерев'яного молотка, які стрясали її від ніг до голови. Він довго не ворушився, захоплений цією трепетною непорушністю: він забув Іренине обличчя; потім простягнув руку і пробіг пальцями по сліпому тілу. Хто завгодно. Недалеко від них проходили люди. Матьє чув, як риплять їхні черевики: вони гучно балакали й реготалися між собою.

— От скажи, Марселю, — озвалася якась жінка, — якби ти був Гітлером, то міг би сьогодні вночі заснути?

Вони зареготалися, їхні кроки і сміх подаленіли, й Матьє залишився сам.

— Якщо я повинна матися на бачності, — озвався сонний голос, — то скажіть відразу.

— Не треба остерігатися, — відказав Матьє. — Я ж не якийсь там негідник.

Вона не відповіла. Він чув її гучний мірний подих. Луки, нічні луки; вона дихала, мов трави, мов дерева; Та незграбна, напіврозтулена долоня швидко торкнулася його стегна і литки: це якось могло скидатися на пестощі.