Шпиль - Сторінка 21

("Такий вдалий, такий неминучий шлюб, батьки обох — вірні слуги церкви, кожен на своєму місці".)

"Але ж я не сміявся, правда?"

("Ні, ні, ні, ні, ні",— рука зціплюється, розціплюється, зціплюється.)

Швидше назад, до підпор — там головне діло, найбільші труднощі, причина всього, накладена на нього ноша; і Рейчел, постаріла, вже не така балакуча, дивиться йому в очі, ніби не боячись його осуду, але хто б спромігся осудити її? "В очах заміжніх жінок вона героїня, так, ге-роїпя, я мушу в це вірити, бо вона доклала всіх зусиль, щоб вернути собі чоловіка". Але підпори бриніли знову, й він забув про неї, вслухаючись у їхній спів, і зрозумів, що з тим співом прийшов страх та вигнав і так уже нечисленну паству з приділу Пресвятої діви.

("Помилуй малих сих, малих, сих, малих сих...")

А вголос він промовив:

— Але ж є й великі — ті, хто будує!

Ніби у відповідь, з вежі спустився один, що покинув роботу. Він ніс своє знаряддя в торбі й, ідучи, натягував на голову синій каптур., Проминув Джосліна, не глянувши, і квапливо пішов до північного трансепту.

— Вернись!

Давня рана в стіні трансепту вже— мала двері, і вони, грюкнувши, зачинились. Зате підійшов регент хору й попросив Джосліна приділити йому хвилину часу — попросив з таким крижаним спокоєм, що ясно було: він лютий до нестями. Та Джослін мав перед очима небіжчицю, його мучила нездатність молитись, гнітила втеча робітника, і він тільки затулив долонями вуха й похитав головою.

— Так треба. Так неодмінно треба, щоб я полишив усе інше й зоставався з цими людьми. їм бракує віри, а тому їм потрібен я. Розподіліть усі іпші справи між собою. Я буду тут, весь час тут, у новій вежі.

Він невідривно дивився вгору, туди, де починалася вежа, і навіть не помітив, як регент пішов. А тоді заквапився до будівничого.

— Тепер я завжди буду з вами.

Роджер-Муляр тьмяними очима глянув на нього з-над свого залізного нашийника.

— Добре, мілорде настоятелю. Дуже, дуже добре.

Джослін згадав регента й гукнув услід йому:

— Ви чули, мілорде?

А підпори все бриніли. Джослін підтикався й поліз па вежу. Минаючи робітників, він весело забалакував до них і сміявся, й вони теж сміялись у відповідь — правда, трохи розгублено. Розказали йому про довгу линву, що в ній живе нечиста сила, і він урешті захотів пересвідчитися сам. І справді линва поводилась дивно. її спускали широким отвором, полишеним над середохрестям, і кінець її лежав на плитах підлоги, ніби мертва гадюка. Джослін спостерігав, як цією линвою піднімають нагору бруси розібраних дерев'яних восьмикутників. Чув, як робітники внизу ледь чутно відповідають на покрики згори; а потім вантаж плив угору, і всі мовчали. Та хоч би як обережно підтягували брус угору, линва па певній висоті починала крутитися, звиватися, тертись об краї отвору, тож піднімати вантаж треба було дуже вміло, щоб він не пошкодив каменю.

Він бачив, як Роджер-Муляр піднімався сходами до основи вежі, і як Рейчел, що теж піднімалася, поки їй вистачало відваги, гукала йому знизу свої накази. Це нагадало йому "ластів'яче гніздо", і він, засапаний, піднявся над те місце, де воно колись було. І сказав уголос до свого ангела:4

— Аж так високо вона ніколи не піднімалась.

Та робітники, почувши, зрозуміли це по-своєму й засміялись:

— Ні. Тут, нагорі, він від неї вільний.

А тоді Джіген глянув униз на будівничого, що видирався сходами сюди, й сказав таке, від чого робітники пирснули, наче хлопчаки з школи хористів:

— Скоро ходитиме за ним і до відхідну.

Того дня Джослін зробив іще одне відкриття. Роджер-Муляр почав пити. Відтоді Джослін пильно стежив за ним і пересвідчився, що Роджер не те що п'яний, а ніби весь просякнув вином. Віддих його був майже видимий. Він раз у раз сьорбав потроху з пляшки, і коли піднімав* ся сходами, і коли стояв на помості, і коли сидів навпочіпки, сховавшись від вітру за основою кам'яного конуса — оболонки шпиля — що помалу виростав на вежі. Зрозумівши це, Джослін спершу перелякався, ніби пасажир на кораблі під орудою п'яного капітана, але скоро той переляк минув. Відтоді Джослін уже не звертав ніякої уваги на тих, хто жив і працював унизу.

Підпори й далі співали; і до Джосліна дійшла звістка, що тепер в усьому соборі співають тільки вони. Обурений клір переніс відправи до єпископського палацу. Інколи, поспішаючи через подвір'я з дому до собору, він натрапляв на когось із старшин капітулу; але ніяких сутичок не бувало. Канонік тільки проводив його кам'яним поглядом. Навіть коли отець Адам сказав йому, що прибуває Цвях, а також має прибути візитатор, він тільки неуважливо перепитав: "Візитатор?" — і подерся сходами вгору.

Його присутність на вежі нітрохи не допомагала будівничому. Роджерове пияцтво вже стало таким неодмінним, ніби якесь природне явище. Інколи він бував похмурий і підганяв робітників гидкою лайкою. Коли поблизу був Джослін, Роджер вигукував такі блюзнірства, що біле оголене тіло Гуді зникало з Джослінової думки. Джослін тоді відходив і сідав у кутку, затуливши вуха руками, щоб не чути прокльонів, і Гуді верталась, або ж він пригадував золоту мережку її слідів на подвір'ї, в соборі, на базарі, і він стогнав, закривши долонями обличчя:

— Вона померла! Померла!

Інколи, задля переміни, Роджер бував удавано, дурнувато веселий, товариський і силував випити всіх, хто був поблизу. Та здебільшого він був пригнічений, млявий, ступав по щаблях важко; а як кінчалась денна робота, спускався туди, де Рейчел чіпляла до нашийника ланцюг і вела його геть. Тоді Джослін кивав сам собі й мудро казав:

— Йому однаково, жити чи померти.

І все ж другого дня, коли образ Гуді вертався, щоб знову переслідувати його, і він, аби спекатись її, в'язнув до Роджера, Джослін бачив, що помилився, думаючи про нього так. Роджерові не було однаково, чи жити, чи померти, бо інакше його б не мучив такий страх. Годі було збагнути до пуття, чому будівничий став так відверто боятися. Джослін бачив той страх так само, як він бачив шатро й ланцюг; але то був не природний страх, як у здорової тварини. То був страх отруєний — як давній Роджерів страх перед висотою. Але тепер страх гнав Роджера до людей, і він терпів висоту, бо мусив. "Він не боїться вмерти,— думав Джослін.— Навпаки, він би навіть хотів умерти, але він боїться впасти. Він радий був би заснути навіки, але не ціною падіння з висоти. Це ще одна причина, чому він раз по раз на сходах смокче вино з пляшки і від нього тхне перегаром".

Таким чином, біля основи шпиля працювало кілька чоловік, і один з них був весь час п'яний, а ще один уникав дивитися вниз, де стелилась золота мережка її слідів. Решта мали дух більш-менш здоровий. Був іще божевільний поміст на верху вежі, а що те божевілля можна було зрозуміти, то воно вабило Джосліна, бо нічого такого в піддашші за південним трансептом він не бачив. У брусах восьмикутника, складеного на тому помості, були на однаковій відстані один від одного продовбані жолобки, і в кожний жолобок загнано клина. Теслярі складали на ньому другий восьмикутник, що лежав на клинах; крім того, клини стягувала обведена круг нижнього восьмикутника груба линва, така груба, що втримала б і корабель. Коли Джослін спитав Роджера, навіщо це, будівничий відповів тільки лайкою, і Джослін вернувся в куток, сів і замислився про свої справи. А потім одного вечора, коли Роджер, щось буркочучи, рушив сходами вниз, Джослін відвів убік Джігена й показав рукою на клини.

— Поясни мені, навіщо оце.

Та Джіген тільки засміявся йому в обличчя:

— Це божевілля.

Джослін труснув його за плечі, як колись.

— Мені треба знати. Це й моє діло, не тільки ваше.

Тоді Джіген стенув плечима, і Джослін забрав з них

руки.

— Вся ця химерія тримається на клинах. Він хоче підвісити оцей дерев'яний кістяк до верхнього каменя в шпилі. Коли раніш налетить буря — тоді все загримить униз. А як ні — він потроху попустить линву, і восьмикутники обтягнуть весь кістяк до низу. Він повисне й дасть шпилю стійкість під вітром. Отак.

Він стусонув ногою найближчий клин.

— Він думає, що це все розтягнеться... ось на стільки. Хто його знає... Може, й справді.

— А ти десь уже бачив таке?

Джіген засміявся:

— Хіба хто десь будував такі високі вежі?

Джослін окинув поглядом кам'яну оболонку круг них.

— Може, десь у чужих краях. Я чув таке.

— Якщо оболонка не розсиплеться, й камінь-верхняк не розколеться, і кістяк витягнеться достатньо, і підпори витримають...

Джіген знову стусонув клин, похитав головою й невесело свиснув.

— Нікому б таке не спало на думку, тільки йому.

— Роджерові?

, — Він п'яний і схиблений. Але тільки схиблений і

може будувати таку високу вежу.

Він відвернувся й почав спускатися щаблями. За мить ізнизу ще почулось:

— Тут нагорі ми всі схиблені.

І тоді Джослін почав трохи розуміти будівничого. "Треба віддати йому свою силу",— подумав він. І другого ранку став ходити за Роджером та розпитувати його:

— Як називається оце, сину мій? А оте?

Та Роджер-Муляр не приймав його запобігань. Але врешті сердито гукнув:

— Як оце, як оте!.. Ви думаєте, що кожна деревина чи каменюка мусить якось називатися? Просто оце прилягає до отого, а те, може, до отого. Відчепіться!

І важко, по-ведмежому подерся вгору, а на середині драбини спинився й підніс до губів пляшку. Та Джослін теж побрався за ним — не для того, щоб бути коло будівничого, а щоб посидіти навпочіпки десь серед робітників, бо знав, що вони йому раді. Спочатку він не розумів, чому вони раді, але врешті збагнув, що відганяє їхній страх; а це він міг зрозуміти дуже добре, бо тепер його ангел день і ніч був при ньому й робив для нього те саме, і це було добре, хоча спина трохи гнулась під таким тягарем. Тепер він приходив до собору на світанку й стояв там ніби на роздоріжжі власного життя. Коли робота ще не починалась, а йому щастило забути про золоту мережку слідів, він стояв і силкувався збагнути незвичайні спалахи почуттів, що заполоняли його.

"Як називається оце? А оте?.."

Інколи, стоячи в сутіні собору, він міркував про своє майбутнє, хоча шпиль, що стирчав у голові, не давав дійти якогось висновку:

"Коли це скінчиться, я буду вільний".

Або: "Що вдієш, така ціна".

Або: "Я знаю, що за людина Ансельм. І той. І отой.