Шпиль - Сторінка 32

Він почав смикати на собі укривала, і рухи нарешті зрозуміли. Його оголили, і юнак почав малювати з зачаровано-бридливим виразом на обличчі. А Джослін знову піднісся над своїм тілом. Заґякесь сторіччя чи двоє юнак пішов, а муха все сиділа на стелі й чистила лапки.

А потім якось засяяли свічки, замурмотіли голоси, тіло відчуло масні дотики. Він витав над власним свинцевим тілом, над яким творили маслосвяття. Потім запав у небуття. А коли прокинувся й знов завис над собою, то почув щось нове. Почув вітер, і дощ, і деренчання шибок у вікні. Йому пригадався підвал та пацюки в ньому, і нестямний жах загнав його назад, у власне задихане тіло.

— Муляр. Роджер-Муляр.

Над ним нахилились чиїсь обличчя з запитливо зведеними бровами; вони вимовляли довгі й неарозумілі фрази.

— Роджер-Муляр!

І зразу слова й думки'забили йому дух. Груди не хотіли дихати, і він перелякано силував їх до цього. Чиїсь руки підвели його, посадили.

Потім він знову лежав горілиць і дивився на кам'яне ребро склепіння, де помалу посувались яскраві смуги світла.

"Де ж я тоді був?"

Але чиєсь обличчя затулило те сонце, нахилилось до нього, приголомшене, з почервонілими очима, а чорне волосся гадюками впало на нього, а рот розтулявся і стулявся. Рейчел накинулась на нього так несамовито, що він, не встигаючи розбирати слова, боронився байдужістю.

— В повітці, між цибулею та лантухом пшениці...

В ній так багато життя, невже й воно колись вичерпається? Якась жеруща хлань, а не порядна жінка.

— ...стояв рачки. З зашморгом на шиї, а другий кінець мотузки прив'язаний до вломленої крокви. Він завжди казав, що в його ремеслі найважче вирахувати міцність, хоча господь знає...

"Господь,— подумав Джослін; усе здавалось йому дрібним та нікчемним.— Господь... Якби можна вернути, що було, то я б шукав господа між людей. А тепер чари закрили його від мене".

— Сидить перед каміном, звісив голову на плече, нічого не бачить і не чує, а я мушу все робити за нього, все! Розумієте? Як мала дитина!

Джослін байдуже дивився, як руки отця Адама відтягують її геть, чув її пронизливе ридання; потім воно затихло на сходах. Потім перед ним зринуло обличчя сліпого й глухого Роджера-Муляра, діти на траві, скорчене тіло Пенгола — вічного вартового1 храму. Він побачив незграбні помости у вежі, недоладні, порозщеплювані восьмикутники. Відчув їхній тягар.

"Не можу більш,— подумав він.— Не можу. Я незда-тен навіть співчувати їм. Та й собі".

В кімнаті чути було якесь мурмотіння, дзенькіт металу. Знову над ним схилилось обличчя отця Адама. Губи ворухнулися, щось вимовили, але Джослін був надто зне-можений, щоб прислухатися.

Блакитні очі кліпнули. В кутиках зібралися зморщечки. Губи розтулились і стулились. Цього разу його одурманений маком слух уловив слово, перше ніж воно злетіло під стелю.

— Джосліне!

І тоді він збагнув, що найбільша стрілка на його дзигарях докінчила свій оберт; а вмирати — так само легко, як їсти, чи пити, чи спати: на все своя пора.

Це відкриття вернуло йому волю, і думки поскакали геть, ніби коні, випряжені з голобель. Він глянув угору — на спробу, аби пересвідчитись, чи в цю останню годину його відпустили й чари; але там, серед зірок, горіли пасма рудого волосся, і величезна тичка його шпиля підносилась до них. От і все,— подумав він.— Усе з'ясувалось, тільки запізно". І прошепотів до отця Адама одне слово:

— Вероніка.

Усмішка на блакитноокому обличчі стала спантеличеною, стривоженою. Потім проясніла.

— Свята?

Тіло, виморене всіма своїми немочами та зусиллями, спробувало видушити з грудей сміх, але Джослін угамував його в раптовому страху, що зронить із рук життя, мов жонглер-невдаха; він раптом відчув щиру приязнь до отця Адама, забажав щось дати йому, тож коли вернув собі рівновагу, то вимовив для нього ще одне слово:

— Свята.

Умирати ще й природніше, ніж жити, бо що може бути неприроднішого, ніж отой переляканий вузлик, що тіпається під ребрами, ніби останній, майже догорілий вогник?

— Джосліне!

"Це моє ім'я",— подумав він і з лагідною цікавістю глянув на отця Адама, бо той теж помирав; завтра чи позавтра якийсь голос отак само, ніби до малої дитини, промовить: "АдамеІ" Хай би хоч як високо він піднісся, хоч скільки перемінив облачень, та завтра чи позавтра цього гладенького, мов пергамент, чола тричі торкнеться срібний молоточок. А потім думки знов кудись помчали, і він побачив, яке незвичайне створіння цей отець Адам, обтягнений пергаментом з голови до ніг, там гладеньким, тут зморшкуватим, а на вершечку таке кумедне волоссячко, а всередині — хитромудра снасть кістяка, на якій той пергамент напнуто. І зразу між тим обличчям та його очима ніби виринуло сновиддя: він побачив усіх людей, голих, створіння з рудуватого пергаменту, що обтягує кістяну снасть. Побачив, як вони виступають та пишаються в покривах із тканин, захистивши ступні шкірою з мертвих тварин, і почав, задихаючись, укладати це своє видіння в слова, які мали лишитись по ньому, але так і не прозвучали:1

"В гордині своїй вони рвуться до пекла. Нема безгрішних діл. Тільки Бог знає, де слід шукати Бога".

Руки вклали його назад, і він пірнув у небуття. Але зразу й виринув, сповнений жаху: треба побачити все до кінця.

— А тепер, Джосліне, ми поможемо тобі піднестись на небо.

"Небо,—подумав Джослін крізь свій жах.—Ти, що тримаєш мене, ти, що не помреш сьогодні,— що ти знаєш про небо? Рай, пекло й чистилище маленькі й блискучі, ніби коштовність, що її носять у кишені й виймають та чіпляють на себе тільки в свято. А я помираю в звичайний, сірий день. І що таке небо для мене, коли я не ввійду туди, однією рукою ведучи за руку його, а другою — її?

Змиритись?

Я проміняв чотирьох людей на кам'яний молот".

Раптом він відчув, що треба зубами вгризтись у повітря, вчепитись і не відпускати. Руки підвели його, так що груди вдихнули повітря й без його зусиль. Нестямний жах вийшов із грудей, але тремтів довкола.

Крізь той жах на нього дивилося двоє очей" Крім тих очей, не було нічого непохитного, а сам він перед ними був наче будівля, що ось-ось завалиться. Вони дивились на нього око в око, око за око. Він ще хапнув зубами повітря і вп'явся очима в ті другі очі, як у єдине, кцо є непохитного в світі.

Двоє очей злилися в одне.

То було вікно, розкрите, світле. Щось розтинало його надвоє. Обабіч була небесна синь. А (те, що розтинало вікно, було нерухоме й безмовне, але воно поривалось угору, до якоїсь найвищої точки неба, поривалося з безгучним криком. Воно було струнке, як дівчина, й просвічувалось наскрізь. З якоїсь насінини виросла його рожева плоть, що іскрилась, ніби водоспад, але водоспад, який рине вгору. Та рожева плоть пробивалась у безмежжя струменями захвату, якого ніщо не годне стримати.

Переляк метався, тріпотів крильми, рвався у вікно, розбиваючи його на блискітки, що своїм танцем сліпили очі; але ні страх, ні сліпота не могли приглушити моторошного подиву.

"Тепер... я й зовсім нічого знаю".

Але руки пригинали, вгамовували вихор жаху та подиву. Шалені спалахи думки розривали темряву. Саме каміння волає:

"Вірую, Джосліне, вірую!"

Що таке жах і радість, як вони можуть зливатись в одне, чому їх годі розрізнити, чому вони, виблискуючи, летять крізь пройняту переляком пітьму, ніби пташка-рибалочка над водою...

"Дай знак покори..."

Підхоплений поривом, він злетів угору, рвучись, волаючи, горлаючи, щоб лишити по собі чарівні й незбагненні слова:

— Він — наче яблуня!

Отець Адам, нахилившись, не розчув нічого. Але він побачив, як затремтіли губи, й витлумачив це як волання: "Боже! Боже! Боже!" Отож, наділений здатністю до милосердя, він поклав святі дари на язик померлому.