Сильмариліон

З ЛИСТА ДЖ.P.Р.ТОЛКІНА ДО МІЛТОНА ВОЛДМЕНА ВІД 1951 РОКУ

Любий Мілтоне,

Ти просив написати короткий нарис про тексти, які стосуються мого вигаданого світу. Тут важко сказати щось не переборщивши: спроба написати бодай кілька слів викликає хвилю захвату, егоїст і митець в одній особі прагне розповісти, з чого те все постало, який той світ і що (на його погляд) він означає або що автор намагається зобразити. Ось що Ти накликав на себе, та я додам лише короткий виклад їхнього змісту – якраз те (мабуть), що вдовольнить Твою цікавість, із чого Тобі буде користь і на що стане часу.

Щодо часу появи, розвитку та композиції, то все це почалося разом зі мною – і ледве чи вельми цікавить іще когось. Тобто я не пригадую такого дня, коли би не вибудовував цього світу. Чимало дітей створює або принаймні починає створювати власні вигадані мови. Я ж захопився цим, відколи навчився писати, й ніколи не зраджував це своє захоплення. Та, звісно, ставши професійним філологом (зацікавленим, передусім, лінгвістичною естетикою), змінив смаки, вдосконалив теоретичні знання та, напевно, практичну майстерність. Тепер мої твори ґрунтуються на зв'язку мов (здебільшого лише схематично накиданих). В уста істот, котрих я англійською хибно назвав ельфами, вкладено дві споріднені майже довершені мови, кожна з яких має свою історію та науково виведені, зі спільного походження, форми, які репрезентують два різні боки моїх лінгвістичних смаків. Оці мови і породили практично всі власні назви, які є в моїх легендах. Це, гадаю, надає номенклатурі певної знаковості (зв'язності, узгодженості лінгвістичного стилю й ілюзорної історичності), якої суттєво бракує іншим спорідненим творам. Не всі, втім, сприймуть це так само серйозно, як я, бо надміру гостра чутливість до таких речей – то моє прокляття.

Крім мов, іще однією першорядною моєю пристрастю були ab initio міфи (не алегорії!) та казки, а понад усе – героїчні легенди на межі вигадки й історії, яких у світі (доступному мені) не набереться вдосталь, аби вгамувати мій апетит. Лише коли я став студентом, розум і досвід допомогли мені збагнути, що ті захоплення не є різними, як протилежні полюси наук і небилиць, а нерозривно пов'язані. Утім, я не "фахівець"[1] у питаннях міфів і казок, адже завжди (наскільки пригадую) шукав у них вихідного матеріалу, певних інтонацій і мелодій, а не просто знання. Також – і, сподіваюся, це не прозвучить безглуздо – мене віддавна гнітила бідність моєї улюбленої країни: вона не має власних переказів (вирощених на її мові та ґрунті), принаймні вони не тієї якості, яку я шукав і знайшов (як складову частину) в чужоземних легендах. Є міфи грецькі та кельтські, є лицарські романи, є легенди германські, скандинавські та фінські (вони глибоко вразили мене); і жодної англійської, за винятком хіба що доведених до убозтва текстів із дешевих видань народних казок. Звісно, Артурівський світ нікуди не зник, а проте він, хай який переконливий, усе ж не вповні акліматизований і асоціюється радше з територією Британії, а не Англії, не заповнюючи нішу, яку я вважаю порожньою. З одного боку, це надто бурхлива, фантастична, непослідовна та шаблонна "феєрія". З іншого, суттєвішого, боку, – тут, вочевидь, не обійшлося без впливу християнської релігії.

З певних причин, про які не хочу говорити зараз детально, це здається мені фатальним. Казки та міфи, як і решта творів мистецтва, повинні відображати й у, так би мовити, екстрагованому вигляді містити елементи моралі та релігійної істини (або ж помилковості), проте аж ніяк не висвітлювати їх надто чітко, тим паче у формі, в якій вони існують у первинному "реальному" світі. (Звісно, я кажу про нинішню ситуацію, а не про стародавні язичницькі, дохристиянські, часи. І не повторюватиму тут раніше написаного в есеї, який Ти читав.)

Не смійся! Колись давно (відтоді я поступово спустився на землю) мені заманулося створити основну частину більш-менш цілісної легенди, яка від опису космогонії поволі переходила б у романтичну казкову історію, де більше ґрунтувалося би на меншому, дотичному до землі, а менше збагачувалося би з широкого тла. їй би добре пасувала проста присвята: Англії, моїй Батьківщині. їй були би притаманні доволі спокійні й чисті інтонації та мелодії, що їх я прагнув знайти, вона би викликала спомин про нашу "атмосферу" (про повітря та ґрунт Північного Заходу, себто Британії та сусідніх частин Європи, а не про італійські, егейські чи тим паче східні краї). На додачу до прозорої, ледве вловної (якби мені вдалося цього досягнути) краси, яку дехто називає кельтською (втім, вона нечасто трапляється у справжніх кельтських речах), ота легенда була би "високою", звільненою від очевидності й гідною зрілого духу землі, віддавна зануреної в поезію. Деякі великі оповіді я б описав детально, та більшість накидав би тільки у вигляді схем, загальними рисами. Цикли поєднувалися б у величну цілісність, однак давали би свободу дії іншим умам і рукам, які володіють фарбами, музикою, драмою. Абсурд.

Звісно, такий самовпевнений задум не виник на рівному місці. Спочатку були сюжети. Вони поставали в моїй голові як "даність", виникали окремішньо, а вже потім міцнішали зв'язки між ними. Захоплива праця, хоч і з частими перервами (особливо з огляду на те, що мій розум, навіть одцалившись від наполегливих життєвих потреб, усе одно линув до іншого полюсу та виснажувався лінгвістичними шуканнями). Відтак у мене завжди було враження, ніби я аж ніяк не "винаходжу" нове, а просто фіксую на папері вже суще "там", десь.

Звісно, я створив і написав багато різних речей (особливо для власних дітей). Деякі з них не вклались у канву цієї розгалуженої розвиненої теми, бо були докорінно відмінними: наприклад, "Листок пана Дрібнички" та "Фермер Джайлз" – оті два твори, які тільки й було видано. "Гобіт", значно життєвіший за своєю суттю, з'явився цілком незалежно: я, починаючи його писати, і не уявляв, що він стане частиною загальної концепції. Проте цей твір із його тяжінням до земного та входженням у спільну "історію" несподівано виявився завершальним складником усієї цілості. Як високі Легенди про витоки сприймаються ніби крізь призму ельфійського розуму, так серединна гобітівська оповідка виражає, властиво, людське бачення тих подій; остання ж оповідь гармонізує їх.

Я не люблю Алегорії – свідомої навмисної алегорії, – та все ж будь-яке намагання пояснити зміст міфу чи казки неминуче зводиться до мовних алегорій. (І, звісно, що "життєвіша" історія, то вона краще надається до алегоричних інтерпретацій; натомість щонайкраща зумисна алегорія, цілком імовірно, перетворюється на звичайнісіньку історію.) Так чи інак, а в усіх цих текстах[2] ідеться про Падіння, Смертність і Машину. Зв'язок із Падінням неминучий, але цей мотив обіграно в кількох варіаціях. Зв'язок зі Смертністю постає з огляду на те, як вона впливає на мистецтво та бажання творення (чи краще сказати: суб-творення), яке нібито не виконує жодних біологічних функцій і відсторонене від задоволення потреб простого біологічного життя, що з ним воно в нашому світі зазвичай перебуває у стані боротьби. Це бажання путами пристрасної любові прив'язане до реального первинного світу й, отже, пронизане чуттям смертності, а відтак невдоволенням нею. У ньому закладено безліч можливостей для "Падіння". Це бажання, привласнюючи створене "власноручно", може трансформуватись у бажання володіти; суб-творець захоче бути Володарем і Богом власного приватного творення. Він повстане проти законів Творця, особливо проти смертності. І те, й інше (разом чи окремо) породить жадання Влади, щоби якомога швидше здобути бажане, – себто приведе до Машини (чи Магії). Під останнім я розумію будь-яке використання зовнішніх проектів або механізмів (апаратів) замість розвитку природних внутрішніх здібностей чи талантів, а навіть використання цих талантів із негідною метою – домінувати: трамбуючи, мов бульдозером, реальний світ або накидаючи свої бажання іншим. Машина – це наша осучаснена, очевидна форма домінування, доволі близько споріднена з Магією, хоча цього зазвичай не визнають.

Я зумисне не послуговувався словом "магія", змусивши натомість ельфійську Королеву Ґаладріель напучувати гобітів щодо того, що вони надто безладно вживають це слово, окреслюючи ним задуми та дії як Ворога, так і ельфів. Не послуговувався тому, що немає жодного слова, яке підкреслило би різницю між тими "магіями" (позаяк у всіх людських легендах – така сама плутанина).

Проте ельфи (в моїх оповідях) існують саме для того, щоби продемонструвати цю різницю. їхня "магія" – це Мистецтво, позбавлене багатьох обмежень, притаманних людському: воно легше, винахідливіше, більш довершене (точна відповідність між результатом і уявленням про нього). Тут метою є саме Мистецтво, а не Влада; суб-творенння, а не домінування і тиранічне реформування Світобудови. "Ельфи" – "безсмертні", принаймні за мірками цього світу, а тому переймаються радше жалями та ваготами часового безсмертя і зміною, ніж смертю. Ворог же в кожній зі своїх подоб завжди цілком "природно" переймається абсолютним Домінуванням, як і належить Володареві магії та машин. Тільки от біда: страхітливе зло може прорости і проростає з позірно доброго кореня (бажання бути корисним світові й іншим[3]) – швидко та відповідно до корисливих намірів, – а це доволі поширений мотив.

Цикли починаються космогонічним міфом: "Музикою айнурів". У ньому показано Бога та валарів (тобто сили, англізовані як боги). Останні, можна сказати, уподібнюються ангельським силам, чия функція полягає в тому, щоби виконувати доручені повноваження у своїх сферах (у правлінні та керуванні, а не у світобудові, творенні чи перетворенні). Вони "божественні", тобто первинно були "зовні" й існували "ще до" створення світу. їхні сила та мудрість породжені Знанням космогонічної драми, яку вони спершу сприймали саме як драму (подібно до того, як ми сприймаємо складену кимсь іншим оповідку), а вже згодом – як "реальність". З погляду суто розповідних прийомів тут мені, звісно, залежало на тому, щоби вигадати істот, котрі красою, могутністю і величчю могли би дорівнятися "богам" вищої міфології та до яких, окрім того, прихильно поставився би той, хто (якщо говорити прямо) вірить у Святу Трійцю.

Далі розповідь хутко переходить до "Історії ельфів", або власне "Сильмариліона", до світу, яким сприймаємо його ми, хоча, звісно, видозміненого в напівміфічний спосіб: тут ідеться про розумних персоніфікованих створінь, котрі більш-менш надаються до порівняння з нами.