Сильмариліон - Сторінка 2

Знання Світобудівничої Драми виявилося неповним: неповним у кожного окремого "бога" і неповним, навіть якби можна було злити воєдино знання цілого пантеону. Адже (почасти, щоби відшкодувати збитки, яких завдав бунтівний Мелкор, почасти ж задля вивершення з граничною майстерністю всього, аж до найменших дрібниць) Творець не відкрив усього. Сотворения та вдача Дітей Бога – ось дві основні загадки. Богам було відомо лише те, що вони прийдуть, кожні у призначений їм час. Таким чином, Діти Бога від початку пов'язані та споріднені, проте й від початку різні. Вони також є чимось абсолютно "інакшим" порівняно з богами, бо ті не брали участі в їхньому творенні, а відтак стають об'єктом їхнього особливого жадання та любові. Ідеться про Первородних, ельфів, і Послідовників – людей. Судьба ельфів – безсмертя, любов до краси світу, доведення її до повного розквіту власною витонченістю і досконалістю, тривання до її скону, повернення навіть після "загибелі"; а ще, по приході Послідовників, навчання їх, прокладання для них шляху та поступове "згасання", разом із тим як Послідовники ростимуть і вбиратимуть життя, що породило й одних, і других. Судьба (чи Дар) людей – смертність, незалежність од кіл світу. І позаяк увесь цикл написано, так би мовити, з погляду ельфів, то смертність – не фантастичне явище, а Божа таємниця, про яку відомо лише те, що "замисел Божий приховано від людей". Смертність – причина смутку та заздрості безсмертних ельфів.

Отож-бо я й кажу, що легендарний "Сильмариліон" – незвичайний і своєю неантропоцентричністю відрізняється від усіх відомих мені творів такого штибу. Центр бачення й інтересів зміщено від людей до "ельфів". Однак прихід людей неминучий: зрештою, автор і читацька аудиторія, на яку він сподівається, – теж люди, а отже, входження в оповіді самих людей (не видозмінених чи частково репрезентованих, як-от ельфи, гноми, гобіти й ін.) обов'язкове. Та все одно вони – це запізнілі прибульці й, попри те, що їхня значущість дедалі зростає, залишаються другорядними, а не головними.

Космогонія передбачає падіння – падіння Ангелів, скажімо так. Утім, воно, звісно, цілком відмінне від цього процесу в християнському міфі. Ці сказання "нові", вони не походять прямо від інших міфів і легенд, але в них неодмінно знайдеться чимало широковідомих стародавніх мотивів або елементів. Зрештою, легенди та міфи, як на мене, складаються головно з "правди", бо, дійсно, колись давно певні істини та способи їхнього тлумачення вже було відкрито, і вони мусять десь виринати повторно, бо ж тільки в такий спосіб можна зрозуміти її (правди) перспективи на сучасному етапі. "Легенда" неможлива без падіння, – всі легенди так чи інак розповідають саме про це – принаймні для таких людських умів, які ми знаємо і маємо.

Отже, продовжуємо. Ельфи зазнають падіння ще до того, як їхню "історію" було овіяно легендами. (Про перше падіння людей із уже пояснених причин ніде не розповідається, – люди з'являються тільки тоді, коли воно відходить у далеке минуле і жива лише чутка про те, що колись вони ненадовго скорилися впливу Ворога і що декотрі згодом розкаялись.) У головній частині переказу – власне "Сильмариліоні" – мовлено про падіння найобдарованішого роду ельфів, їхнє вигнання з Валінору (такого собі Раю, Божественної оселі) на далекому Заході, про повторний вступ на терени Середзем'я (краю, де вони народилися), що тривалий час перебувало під верховенством Ворога, та про боротьбу з ним – із видимо втіленою владою Зла. Сказання набуло такої назви через те, що всі події згруповано довкола долі та значення Сильмарилів ("сяйва чистого світла"), або Первісних Коштовностей. Суб-творча функція ельфів набуває символічного значення завдяки виготовленню цих коштовностей, однак Сильмарили – це не просто прекрасні речі. Було ще і Світло. Світло Валінору, що стало видиме у Двох Деревах, зі Срібла та Золота[4]. Лють Ворога знищила їх, і Валінор поринув у темряву, проте перед остаточною загибеллю Дерева породили світло Сонця та Місяця. (Помітною відмінністю цих легенд од більшості інших є те, що Сонце в них виведено не божественним символом, а чимось другорядним, та і "світло Сонця" (світ під сонцем) стає висловом на позначення світу, який зазнав падіння, а також зрушеного, недосконалого, видіння.)

Проте найвидатніший ельфійський ремісник (Феанор) замкнув Світло Валінору в трьох верховних коштовностях – Сильмарилах – іще до того, як Дерева були споганені чи знищені. Тож їхнє світло жило звідтоді лише в цих каменях. Падіння ж ельфів стається через власницьке ставлення до цих коштовностей Феанора та сімох його синів. Ворог захоплює коштовності й, прикрасивши ними Залізну Корону, пильно стереже у своїй неприступній твердині. Сини Феанора дають жахливу та блюзнірську обітницю бути ворогами і мститись усім і кожному (навіть богам), хто наважиться заявити про свою причетність до Сильмарилів чи про право на них. Вони підбурюють більшість свого роду повстати проти богів, полишають рай і виступають на безнадійну війну з Ворогом. Першим "плодом" їхнього падіння стає війна в Раю, братовбивство між ельфами, яке разом із лихою обітницею невідступно супроводжує всі подальші геройські вчинки, спричиняючи віроломства та нівелюючи перемоги. "Сильмариліон" – це історія Війни ельфів-вигнанців із Ворогом, війни, що точиться на Північному Заході світу (Середзем'я). У цій історії задокументовано кілька оповідей про звитяги і трагедії, проте завершується вона катастрофою та проминанням Стародавнього Світу, світу тривалої Першої Епохи. Ельфи віднаходять коштовності (завдяки вирішальному втручанню богів) тільки для того, щоби знов – і вже навіки – втратити їх: одну поглинуло море, другу – надра землі, а третя стала зорею небесною. Цей збірник легенд завершується видивом кінця світу, його зруйнуванням і новостворенням, а також віднайденням Сильмарилів і "досонячного світла" після вирішальної битви. Це видиво своєю появою найбільше завдячує давньоскандинавській візії Раґнарока, хоча не дуже до неї подібне.

Що менш міфічними та більш схожими на оповідання і романи стають історії, то міцніше в них уростають люди. Здебільшого це "добрі люди" – роди та їхні очільники, котрі, відмовившись служити Злу й зачувши поголос про Богів Заходу та Високих ельфів, рушають на захід і зустрічаються з ельфами-вигнанцями в розпал згаданої війни. То головно люди з Трьох Домів Отців Людей, чиї ватажки стали союзниками ельфійських володарів. Зустріч людей і ельфів провіщає історію пізніших Епох і часто повторювану надалі думку про те, що в людях (таких, якими вони є тепер) є трохи ельфійської крові та спадковості, а людське мистецтво і поезія значною мірою залежать саме від цього чи видозмінюються під оцим впливом[5]. Наприклад, маємо два шлюби між смертними й ельфами, і нащадки обох згодом сходяться в роду Еаренділа, представленому Елрондом Напівельфом, якого бачимо на сторінках усіх історій, ба навіть "Гобіта". Основним і найбільш деталізованим оповіданням у "Сильмариліоні" є переказ про Берена й ельфійську діву Лутіен. Тут, окрім іншого, ми натрапляємо на перший приклад мотиву, який уже в "Гобіті" стане провідним: велику політику світової історії, "колеса світу" обертають зазвичай не Володарі та Правителі, навіть не боги, а позірно незначущі й слабкі істоти – завдяки таємничому життю у творенні й участі не звіданої ніким, окрім Єдиного, мудрості, що полягає у втручанні Дітей Божих у Драму. Саме Беренові – смертному вигнанцю – вдається (з допомогою Лутіен – звичайнісінької діви, хоч і королівської крові) досягти того, перед чим відступили всі армії та воїни: він пробирається у твердиню Ворога і вириває один Сильмарил із Залізної Корони. Так Берен добивається руки Лутіен, і так постає перший шлюб смертного та невмирущої.

Властиво, ця героїчно-казково-романтична розповідь (на мою думку, прекрасна та чарівна) цілком сприйнятна сама собою, бо вимагає тільки загального, несистематизованого знання передісторії. Проте вона є також фундаментальною ланкою в циклі й тому поза певним місцем у ньому втрачає повноту багатозначності. Адже захоплення Сильмарила – величезна перемога – призводить до катастрофи. Обітниця синів Феанора починає діяти, і пожадливе бажання заволодіти коштовністю призводить усі ельфійські королівства до руйнації.

Є також інші оповіді, однаково детальні у трактуванні й однаково незалежні, хоч і залучені до загальної історії. Є "Діти Гуріна" – трагічна оповідь про Туріна Турамбара та його сестру Нініель. Головний герой, Турін, – це образ, про який можуть сказати (люди, котрі люблять такі речі, хоча вони й не дуже корисні), ніби він зібраний почасти зі Сігурда Вольсунга, почасти – з Едипа та фінського Куллерво. Є "Загибель Ґондоліна", основної ельфійської твердині. Є оповідь чи оповіді про "Мандрівника Еаренділа". Його персона важлива, позаяк він "доводить" "Сильмариліон" до завершення, а за посередництвом його нащадків вибудовуються основні зв'язки і творяться персонали оповідей про наступні Епохи. Його завдання як представника одночасно обох Родів – ельфів і людей – полягає втому, щоби відшукати морський шлях до Землі Богів і, взявши на себе функції посла, переконати їх знову звернути думки до вигнанців, пошкодувати їх і врятувати від Ворога. Лутіен була праматір'ю його дружини Елвінґ, яка все ще володіла Сильмарилом. Однак прокляття спрацювало й тут: сини Феанора знищили дім Еаренділа. Утім, це виявилося розв'язанням проблеми: Елвінґ, кинувшись у Море, щоби врятувати Коштовність, зустрічається з Еаренділом, і вони з допомогою сили величного Самоцвіта таки дістаються до Валінору й виконують доручення – заплативши за це забороною будь-коли повертатися чи оселятися знову разом із ельфами або людьми. Тоді заворушилися боги, і велична сила надійшла із Заходу, і Твердиню Ворога було знищено, а його самого викинуто зі Світу в Порожнечу, щоби ніколи вже не довелося йому з'явитися тут у втіленій подобі. Два інші Сильмарили також дістали з Залізної Корони – дістали, щоби втратити. Два останні сини Феанора, примушені обітницею, викрадають їх і гинуть, кинувшись один у море, а другий – углиб землі.