Сильмариліон - Сторінка 4

"Повалення Нуменору", Друге Падіння Людей (людей, поновлених у правах, але все одно смертних), доводить до катастрофічного кінця не лише Другу Епоху, а й цілий Старий Світ, первісний легендарний світ (він здавався пласким і чітко окресленим). Після цього почалася Третя Епоха, Сутінкова Епоха, Medium Aevum – перший період зруйнованого та зміненою світу; останній період тривалого владарювання видимих, цілком персоніфікованих ельфів, а також останній період, коли Зло набуло окремої панівної втіленої подоби.

Повалення є почасти результатом внутрішньої слабкості людей – наслідком, якщо бажаєш, першого Падіння (не зафіксованого в цих легендах), що в ньому вони покаялися, та не зцілилися від нього остаточно. На землі винагорода для людей небезпечніша за покарання! Саурон штовхає їх до Падіння, хитро маніпулюючи цією слабкістю. Тут центральною темою (гадаю, неминучою в оповіді про людей) є Табу чи Заборона.

Нуменорці поселилися в межах далекої досяжності з найсхідніших "безсмертних" земель, Ерессеа; і вони як єдині люди, котрі розмовляли ельфійською мовою (вивченою за часів Союзу), підтримували постійне спілкування зі своїми прадавніми друзями та союзниками: чи то у блаженстві Ерессеа, чи на теренах королівства Ґіл-ґалада на берегах Середзем'я. І тому стали на вигляд і навіть за силою духу дуже подібні до ельфів – але залишаються смертними, хоча їх і винагородили потрійною чи й більш ніж потрійною тривалістю життя. Ота винагорода виявляється для них згубою – або ж засобом їхнього спокутування. Довге життя сприяє великим досягненням у мистецтві та мудрості, проте плодить власницьке ставлення до них і пробуджує бажання отримати якомога більше часу для насолоди. Частково передбачивши це, боги від самого початку наклали на нуменорців Заборону: їм за жодних обставин не можна було ні плавати до Ерессеа, ні, рухаючись на захід, покидати межі видимості власної землі. Решта напрямків була відкрита. Проте ноги їхньої не мало бути на "безсмертних" землях, а інакше безсмертя (у світі) зачарувало би їх, що суперечило закону, особливій судьбі чи дару Ілуватара (Бога), і чого не змогла би витримати їхня природа[8].

У нуменорському падінні в немилість можна виокремити три фази. Спочатку – покора, добровільний послух, хоч і без повного розуміння. Потому – довгий період неохочого послуху з дедалі відвертішими наріканнями. І нарешті – повстання, поділ на Людей Короля, бунтарів, і на маленьку групу Вірних, котрі зазнають переслідування.

Позаяк нуменорці на першому етапі були людьми мирними, то випробовували власну мужність у морських мандрівках. Як нащадки Еаренділа вони стали видатними мореплавцями та (адже Захід для них був закритий) дісталися далеких Півночі, Півдня і Сходу. Плавали головно до західних узбереж Середзем'я та допомагали ельфам і людям боротися із Сауроном, чим викликали його довічну ненависть. У той час серед Диких Людей нуменорців уважали мало не божественними добродіями, котрі приносили дари мистецтва та знання і знову відбували кудись, залишаючи по собі чимало легенд про королів та богів поза західним сонцем.

На другому етапі, у дні Гордості й Слави, а водночас і невдоволення через Заборону, нуменорці почали прагнути радше багатства, ніж благості. Бажання уникнути смерті породило культ мертвих, і вони щедро осипали скарбами та мистецькими творами могили і пам'ятники. На ту пору на західних узбережжях уже було облаштовано поселення, які стали оплотами та "фабриками" володарів, а самі нуменорці стали схожі на збирачів податків і на своїх величезних кораблях вивозили щоразу більше й більше різноманітною краму. Люди Нуменору почали виготовляти зброю та механізми.

Цей етап завершився, а останній – розпочався сходженням на трон тринадцятого[9] короля по лінії Елроса – Тар-Кал іона Золотого, наймогутнішого та найгордовитішого з усіх королів. Коли він довідався, що Саурон прибрав собі титул Короля Королів і Володаря Світу, то вирішив присоромити "самозванця". Сильним і величним увіходить Тар-Каліон у Середзем'я, і така неозора його військова міць, а нуменорці такі страхітливі в часи слави, що прислужники Саурона не сміють виступити проти них. Саурон упокорюється, засвідчує Тар-Кал іонові свою пошану, і його як заручника та в'язня відвозять до Нуменору. Однак там, завдяки хитрості й знанням, він хутко вивищується від слуги до головного радника короля та спокушає своєю брехнею і його, й переважну частину володарів і народу. Саурон заперечує існування Бога, кажучи, що Єдиний – чистий вимисел заздрісних валарів Заходу, оракул їхніх власних бажань. Найвищий із богів – той, хто мешкає в Порожнечі, той, хто врешті переможе й у порожнечі ж витворить для своїх слуг нескінченні володіння. Заборона – це лише оманний засіб залякування, щоби Королі Людей не змогли здобути вічного життя і конкурувати з валарами.

Постає нова релігія, храм ушанування Тьми під проводом Саурона. Вірних переслідують і приносять у жертву. Середзем'я заражається нуменорським злом, там з'являються жорстокі та нечестиві володарі-чаклуни, котрі вбивають і катують людей; старі легенди обростають темними жахливими історіями. Проте на Північному Заході такого не відбувається, адже туди завдяки ельфам потрапляють лише Вірні, ельфодрузі. Основна гавань добрих нуменорців розташована поблизу гирла великої ріки Андуін. Звідти все ще благотворний вплив Нуменору поширюється вгору течією ріки й уздовж узбереж, а на півночі після виникнення загальної мови сягає аж до володіння Ґіл-ґалада.

Та ось нарешті Сауронів задум здійснено: Тар-Каліон, відчуваючи старість і наближення смерті, прислухається до останнього заохочення Саурона та велить збудувати найбільшу з усіх можливих армад і, порушивши Заборону, відпливає на Захід, аби війною вирвати у богів "вічне життя в межах кіл світу". Заскочені цим повстанням, страхітливо безглуздим і блюзнірським, але однаково небезпечним (адже нуменорці під проводом Саурона могли би зруйнувати сам Валінор), валари складають доручені їм повноваження, звертаються до Бога й отримують дозвіл і силу, щоб упоратися зі ситуацією; старий світ знищено та змінено. Розверзається морська безодня і поглинає Тар-Каліона разом із його армадою. Та й Нуменор зривається з краю розколини, і його слава навіки кане у безвість. Відтоді ні божества, ні безсмертні не облаштовують видимих осель на землі. Валінор (Рай) і навіть Ерессеа перенесено в інше місце, на землі про них зосталися самі лише спогади. Люди можуть, якщо бажають, пливти на Захід так далеко, доки їм стане снаги, та однаково не наблизяться до Валінору, Благословенного Краю, а тільки випливатимуть зі сходу, знов і знов; адже світ – це обмежене коло, яке може розірвати хіба що смерть. Лише "безсмертні", давні ельфи, все ще можуть, за бажанням, стомившись од кола світу, сісти на корабель, відшукати "прямий шлях" і дістатися до стародавнього чи Істинного Заходу, де упокоятися.

Так велика катастрофа наближає кінець Другої Епохи; та наразі ще не все скінчено. Дехто пережив катаклізми: Еленділ Прекрасний, ватажок Вірних (його ймення означає Друг Ельфів), і його сини – Ісілдур і Анаріон. Еленділ чимось нагадує образ Ноя: він тримався осторонь від повстання і на завчасу підготовлених та споряджених людьми кораблях, які стояли пооддаль від східного узбережжя Нуменору, відплив раніше, ніж розпочався загальний гнівний шторм Заходу, тож його судна гойдалися на гребенях велетенських хвиль, які знищили захід Середзем'я. Еленділа та його народ – вигнанців – викидає на берег. Там вони засновують нуменорські королівства: Арнор – на півночі, поблизу володіння Ґіл-ґалада, – і Ґондор – неподалік від витоків Андуіну на далекому півдні. Безсмертному Сауронові ледве вдається врятуватися під час знищення Нуменору, і, повернувшись до Мордору, він деякий час набирається сил, аби кинути виклик нуменорським вигнанцям.

Друга Епоха завершується Останнім Союзом (ельфів та людей) і тривалою облогою Мордору. Вона закінчується перемогою над Сауроном і знищенням другого видимого втілення зла. Однак це дається дорогою ціною, та й люди припускаються фатальної помилки. Ґіл-ґалад і Еленділ гинуть, намагаючись порішити Саурона. Ісілдур, син Еленділа, відтинає Перстень із Сауронової руки, сили покидають правителя Мордору, і дух його відлітає до тіней. Але зло не дрімає. Ісілдур привласнює Перстень, вважаючи його "Вирою за батька", й відмовляється кинути коштовність у близький Вогонь. Він відступає, а згодом тоне у Великій Ріці. Перстень же втрачено, про нього забуто. Проте не знищено, а Темна Вежа, збудована з його допомогою, стоїть стійма, порожня, та неушкоджена. Так – появою нуменорських володінь і проминанням останнього царювання Високих ельфів – закінчується Друга Епоха.

Айнуліндале

МУЗИКА АЙНУРІВ

Був собі Еру, Єдиний, котрого на Арді величають Ілуватаром. І спершу сотворив він айнурів – Святих, котрі стали нащадками думки його та пробували з ним іще до сотворения всього іншого. І заговорив до них Еру, оповістивши музичні теми; і заспівали вони для нього, і возрадувався він. Проте довгий час айнури співали поокремо чи по кілька разом, а решта слухала; бо кожен із них збагнув тільки ту частину духу Ілуватара, з якої народився, а чуття братерства приходило дуже повільно. Утім, слухаючи, вони сподоблювалися щораз глибшого розуміння, і співи їхні ставали дедалі злагодженішими та гармонійнішими.

І сталося так, що Ілуватар скликав усіх айнурів і сповістив величну музичну тему, відкривши перед ними речі прекрасніші та дивовижніші, ніж явлені доти; і пишнота її вступу та розкіш фіналу так приголомшили айнурів, що вони поклонилися Ілуватарові й замовкли.

Тоді мовив до них Еру:

– З наспіву, що його сповістив вам, волію, щоби ви у співзвуччі сотворили Величну Музику. Запалив я вас Пломенем Незнищенним, відтак нехай одкриються сили ваші й нехай кожен на власний розсуд прикрасить сей наспів своїми думками. Я ж сидітиму, і слухатиму, і радітиму, що через вас велична краса пробудилася в пісні.

Тоді голоси айнурів, неначе арфи та лютні, сопілки та сурми, віоли й органи, немов незчисленні хори словоспівців, почали витворювати з наспіву Ілуватара величну музику; і зазвучали нескінченні, взаємозмінні, поєднані у співзвуччя мелодії, і нечутно розтеклися висотами та глибинами, й усі закутки оселі Ілуватара сповнилися ними до краю, і музика разом із відлунням вихлюпнулась у Порожнечу, і порожнечі не стало.