Сильмариліон - Сторінка 3

Корабель Еаренділа, прикрашений останнім Сильмарилом, сяє на небесах щонайяснішою зорею. Так закінчується "Сильмариліон" і сказання про Першу Епоху.

У наступному циклі йдеться (чи мало б ітися) про Другу Епоху. Але то був темний вік, про історію якого сказано (чи належить сказати) небагато. Після величних битв із Першим Ворогом спустошені землі лежали в руїні, Захід Середзем'я перетворився на пустку. Ми дізнаємося, що ельфам-вигнанцям якщо й не наказали, то досить суворо порадили повернутися на Захід і жити там у спокої. їм уже не судилося постійно мешкати у Валінорі, натомість вони мали оселитися на Самотньому Острові Ерессеа неподалік од Благословенного Краю. Людей із Трьох Домів винагородили за відвагу та відданість союзові, дозволивши їм жити "найзахідніше зі смертних" – на власній "Атлантиді", острові Нуменоре. Судьбу чи дар Бога – смертність – боги, звісно ж, не можуть скасувати, проте нуменорці стають довгожителями. Вони вирушають у морську подорож і полишають Середзем'я, засновуючи велике королівство мореплавців у межах найдальшої досяжності з Ерессеа (не Валінору). Більшість Високих ельфів також відбуває на Захід. Не всі. Декотрі люди, споріднені з нуменорцями, зостаються на землях неподалік од морського узбережжя. Декотрі з Вигнанців теж не повернуться чи відкладатимуть повернення (бо шлях на Захід для безсмертних завжди відкритий, а в Сірих Гаванях стоять кораблі, готові щомиті відплисти навіки). Орки (гобліни) й інші монстри, що їх наплодив Перший Ворог, також не цілком винищені. А ще є Саурон. У "Сильмариліоні" й у Сказаннях Першої Епохи Саурон – це навернене Ворогом для служби валінорське створіння, яке згодом стало верховним капітаном і прислужником Ворога. Коли Перший Ворог зазнав остаточної поразки, Саурон злякався та покаявся, проте, зрештою, зробив-таки по-своєму і не постав перед судом богів. Він затримується в Середзем'ї. Дуже повільно, починаючи з позірно добрих намірів – реорганізації та відбудови "забутого богами" зруйнованого Середзем'я, – перетворюється на нове втілення Зла, на створіння, котре прагне Абсолютної Влади і котрого роз'їдає дедалі лютіша ненависть (особливо до богів і ельфів). Упродовж цілої Другої Епохи у присмерку Східного Середзем'я наростає Тінь, поширюючи свій вплив на людей, кількість котрих збільшується одночасно із занепадом ельфів. Отож, очевидячки, трьома провідними темами цього циклу є такі: ельфи, котрі, зволікаючи, затримались у Середзем'ї; перетворення Саурона на нового Темного Володаря, повелителя та бога людей; Нуменор-Атлантида. їх розкрито в манері літописання і подано у двох Оповідях чи Хроніках: "Перстенях Влади" та "Поваленні Нуменору". Обидва твори є необхідною передумовою "Гобіта" і його продовженням.

У першому тексті ми спостерігаємо щось на кшталт другого падіння чи принаймні "помилки" ельфів. Властиво, не було нічого поганого в тому, що вони залишились усупереч пораді, все ще сумуючи зі[6] смертними землями їхніх давніх героїчних учинків. Але вони хотіли мати водночас і шкуру, й живого вола. Хотіли спокою, блаженства, досконалого спогаду про "Захід", залишаючись при цьому на звичайній землі, де поміж диких ельфів, гномів і людей їхня добра слава як верховного народу була незрівнянно більшою, ніж була би вона на нижньому щаблі ієрархічної драбини у Валінорі. Тож ельфи надто захопилися "згасанням" – станом, перебуваючи в якому могли сприймати часові зміни (закон світу під сонцем). Вони стали сумними, їхнє мистецтво (скажімо так) – антикварним, а всі зусилля нагадували радше спробу бальзамування, хоч у них усе ще зберігся прадавній родовий потяг до прикрашання землі, зцілення її ран. Ми дізнаємося про давнє королівство Ґіл-ґалада на крайньому Північному Заході, приблизно там, де були землі, описані в "Сильмариліоні"; про інші поселення, як-от Імладріс (Рівенділ) приблизно за часів Елронда; та ще одне велике поселення в Ереґіоні поблизу Західного підніжжя Імлистих Гір, на рубежі з Копальнями Морії – основним володінням гномів у Другу Епоху. Це, вперше і востаннє, призвело до виникнення дружби поміж зазвичай вороже налаштованими один щодо одного народами (ельфами та гномами) та до найбільшого розквіту ковальства. Проте чимало ельфів прислухалися до Саурона. У той давній час він усе ще був світлий, і його мотиви – повернення до життя спустошених земель, – здавалося, частково збігалися з ельфійськими. Саурон виявив слабке місце ельфів, запропонувавши їм спільно зробити Західне Середзем'я таким самим прекрасним, як і Валінор. То був прихований напад на богів, підбурення до спроби створити окремий незалежний рай. Ґіл-ґалад, як і Елронд, не сприйняв таких ініціатив. А от в Ереґіоні розпочали велику роботу: тамтешні ельфи найбільше з-поміж усіх наблизилися до падіння в "магію" та машинерію. З допомогою Сауронової премудрості вони виготовили Перешені Влади ("влада" – слово зловісне та загрозливе в усіх цих оповідях, окрім хіба що випадку, коли воно вживається щодо богів).

Найбільша сила (всіх перстенів одного ґатунку) полягала у здатності запобігати чи сповільнювати руйнування (тобто "зміну", яку вважали прикрістю), зберігати бажане чи улюблене або його видимість – ось більш-менш ельфійський мотив. Але перстені також посилювали природний потяг до власництва, а отже, наближали "магію", – цей мотив можна легко обернути на зло (жадання домінувати). І на довершення всього вони володіли ще й іншими силами, які походили саме від Саурона ("Чорнокнижника", як іменують того, хто скороминущою тінню та лихим передчуттям промайнув на сторінках "Гобіта"): дематеріалізація видимого і перетворення речей невидимого світу на видимі.

Ельфи з Ереґіону, керуючись майже винятково своєю уявою, виготовили Три надзвичайно гарні та могутні Персні, головною функцією яких було збереження краси (вони не наділяли невидимістю). Проте в підземному Полум'ї своєї Чорної Землі Саурон потай створив Єдиний Перстень, Правлячий Перстень, який об'єднував силу всіх інших і контролював їх, отож його носій міг бачити думки тих, котрі володіли нижчими перснями, керувати їхніми вчинками й, урешті-решт, перетворювати їх на рабів. Однак Саурон недооцінив мудрість ельфів і їхні гострі чуття. Щойно він заволодів Єдиним Перснем, вони довідалися про його існування і таємне призначення й перелякалися. Ельфи так ретельно заховали Три Перстені, що навіть Саурон ніколи не дізнався, де вони, а отже, Перстені зберегли чистоту. Інші Перстені ельфи спробували знищити.

У війні, яка почалась унаслідок цього між Сауроном і ельфами, Середзем'я, особливо на заході, зазнало подальшої руйнації. Ереґіон було захоплено та знищено, а Саурон заволодів багатьма Перстенями Влади. їх він згодом віддав (маючи на меті остаточно збити зі шляху добра та перетворити на рабів) тим, хто через пиху чи жадібність погодився прийняти такий дарунок. Звідси – "стародавній римований вірш", який звучить лейтмотивом у "Володарі Перстенів":

Три персні для ельфів – для їх королів,

Сім – гордим гномам з камінних палат,

Ще Дев'ять – людям смертних родів,

Один – Повелителю Тьми, де імла

В Мордорі, де морок і тінь на землі.

Отож, Саурон почав верховодити Середзем'ям. Ельфи зачаїлись у криївках (на той час прихованих од ворога). Останнє ельфійське королівство під владою Ґіл-ґалада на крайньому західному узбережжі, поблизу Корабельних Гаваней, перебуває в ненадійному становищі. Елронд Напівельф, син Еаренділа, створює щось на кшталт зачарованого прихистку в Імладрісі (Рівенділ – українською) на крайньому східному березі західних земель[7]. А Саурон править дедалі більшими юрбами людей, котрі не контактували з ельфами, а отже, й зі справжніми нескиненими валарами та богами. Він, тримаючи в руках Єдиний Перстень, керує зрослою імперією з великої темної вежі Барад-дур у Мордорі, неподалік від Вогненної Гори.

Проте, щоби досягти бажаного, Саурон змушений був передати значну частину власної сили (поширений і дуже багатозначний мотив у міфах і казках) Єдиному Персню. Доки він носив цю "прикрасу", його влада на землі зростала. Проте, навіть якби він не носив Персня, та влада однаково існувала б і перебувала би з ним у "згоді": Саурон не "ослабнув". Хіба що хтось інший заволодів би Перснем і став би одержимий ним. Якби таке трапилося, новий власник зміг би (маючи доволі сильну та героїчну вдачу) кинути виклик Сауронові, опанувати все, чого той навчився та що зробив після виготовлення Єдиного Персня, а отже – здолати і зайняти його місце. У становищі Саурона – він докладав чимало зусиль (утім, здебільшого – без успіху) для того, щоби перетворити ельфів на рабів і щоби досягти контролю над розумом та волею прислужників, – це було істотно слабке місце. Було і ще одне вразливе місце: розплавивши Єдиний Перстень, фактично, знищивши його, можна було розпорошити його владу, а сутність Саурона довести до точки зникнення, перетворити його на тінь, на ефемерний спогад про злого генія. Проте він сам цього ніколи не припускав і не боявся. Жоден коваль, наділений меншою, ніж Саурон, майстерністю, не спромігся би здолати Персня. Його не можна було розплавити в жодному іншому полум'ї, крім невмирущого підземного вогню, в якому він народився – вогню, що палав у неприступній місцині на теренах Мордору. До того ж, владна хіть Персня була така значна, що кожен, хто скористався би ним, перетворився би на його раба; пошкодити його, відкинути геть, знехтувати ним було понад будь-яку силу волі (навіть Сауронову). Так він думав. Принаймні Перстень був у нього на пальці.

Таким чином, Друга Епоха триває, і ми бачимо, як у Середзем'ї постають велике Королівство та лиховісна теократія (адже Саурон для своїх прислужників був іще й богом). На Заході (насправді Північний Захід – єдина територія, чітко окреслена в цих оповідях) лежать ненадійні ельфійські прихистки; а нетямущі люди на тих теренах іще більш-менш на боці добра. Кращі та шляхетніші з-поміж людей належать до роду тих, котрі відбули до Нуменору, проте й вони перебувають на стадії простою "гомеричного" патріархального та племінного життя.

Тим часом за правління роду величних королів-довгожителів, прямих нащадків Елроса – Еаренділового сина, брата Елронда, – зросли багатство, мудрість і слава Нуменору.