Сильмариліон - Сторінка 30

Однак прикордонники не впустили їх; бо Тінґол не стерпів би, щоби хтось із нолдорів, окрім його родичів із дому Фінарфіна, перетнув Пояс, а тим паче друзі синів Феанора. Тому прикордонники сказали Арезель:

– До землі Келеґорма, яку шукаєш, ти, Володарко, жодним способом не втрапиш через володіння Короля Тінґола; мусиш їхати поза Поясом Меліан, на південь або на північ. Найшвидший шлях – їхати стежками, які ведуть на схід од Брітіаху, через Дімбар, уздовж північних кордонів цього королівства, доки перетнете Міст над Есґалдуіном і Броди Аросу й дістанетеся земель поза Пагорбом Гімрінґ. Там, гадаємо, живуть Келеґорм та Куруфін, і вам, можливо, вдасться розшукати їх; але дорога та небезпечна.

Тоді Арезель повернула назад і стала на небезпечну путь між видолинками Еред-Ґорґороту, які населяли страховиська, та північними кордонами Доріату, і, наблизившись до лиховісного краю Нан-Дунґортеб, вершники заплутались у тінях, і Арезель відбилася від супутників і заблукала. Довго й марно шукали її, боячись, що вона потрапила в пастку чи напилася води з отруйних струмків тієї землі; та в ущелинах пробудилися люті виплодні Унґоліанти, котрі чаїлися там, і напосілися на ельфів, тож тим ледве вдалось урятуватися живими. Коли вони нарешті повернулись і розповіли свою історію, Ґондолін спохмурнів, а Турґон довго сидів одинцем, мовчки переживаючи горе та гнів.

Арезель же, не знайшовши своїх супутників, продовжила подорож, бо була безстрашна і мала відважне серце, як і всі діти Фінве; вона трималася наміченого шляху та, переправившись через Есґалдуін і Арос, дісталася до землі Гімлад поміж Аросом і Келоном, де в ту пору, перед здоланням Облоги Анґбанда, мешкали Келеґорм і Куруфін. Одначе тоді їх саме не було вдома – вони їздили з Карантіром на схід Тарґеліону. Народ Келеґорма привітав її та вмовив зробити йому честь, залишившись із ним, доки повернеться їхній володар. Попервах Арезель почувалась у гостині задоволеною і, вільно блукаючи лісистими місцинами, дуже раділа; та збігав рік, а Келеґорма все не було, тож її знову охопив неспокій. Їй подобалося заїжджати щоразу далі, самотужки вишукуючи нові стежки та неходжені галявини. Отак і трапилося наприкінці року, що Арезель дісталася півдня Гімладу і перетнула Келон; та не встигла й оком змигнути, як її поглинули тенета Нан-Елмоту.

Тим лісом у правіки, коли дерева були молоді, походжала в сутінках Середзем'я Меліан, тож і досі його оповивали чари. Однак тепер дерева Нан-Елмоту були найвищі й найтемніші у Белеріанді, туди ніколи не зазирало сонце; і жив там Еол, якого називали Темним Ельфом. Колись він належав до роду Тінґола, проте в Доріаті почувався неспокійно та ніяково, тож, коли Ліс Реґіону, де він тоді мешкав, оточили Поясом Меліан, Еол утік до Нан-Елмоту. Там і жив дотепер у глибокій тіні, насолоджуючись ніччю та підзоряними сутінками. Еол уникав нолдорів, покладаючи на них провину за повернення Морґота, за те, що вони порушили спокій Белеріанду; а от гномів любив більше, ніж будь-хто інший із ельфійського народу давнини. Від нього науґріми дізналися багато чого з того, що відбулось у землях елдарів.

На ту пору гноми спускалися з Синіх Гір через Східний Белеріанд двома дорогами, й північний шлях, стелячись у напрямку Бродів Аросу, проходив зовсім близько від Нан-Елмоту; там Еол і зустрічав науґрімів та бесідував із ними. Дружба їхня міцніла, й він іноді ходив у гостину до глибинних чертогів Ноґрода та Белеґоста. Під час тих одвідин Темний Ельф чимало довідався про роботу з металом і набув у цьому ремеслі неабиякої майстерності. Він винайшов метал такий же твердий, як гномівська сталь, але водночас такий ковкий, що йому вдавалося зробити його тонким і піддатливим, а все ж непроникним ані для лез, ані для дротиків. Еол назвав свій винахід ґалворном, – адже метал був чорний і блискучий, мовби гагат, – і кожного разу, виходячи з дому, зодягався в обладунки з нього. Проте Еол, незважаючи на те, що згорбився через ковальство, був не гномом, а рославим ельфом із високого роду телерів, шляхетним, хоч і похмурим із лиця; а очі його прозирали глибокі сутінки й темні місцини. І сталося так, що він побачив Арезель Ар-Фейніель, коли та блукала поміж гінких дерев поблизу кордонів Нан-Елмоту – проблиск білизни у тьмавій землі. Вона здалася йому неймовірно красивою, і він потягся до неї, й оточив її чарами, так що вона не могла знайти шляхів виходу, а тільки підступала все ближче і ближче до його помешкання у глибинах лісу. Там стояли кузня та понурі чертоги, жили його слуги, мовчазні та загадкові, як і їхній повелитель. І коли Арезель, стомлена мандрами, нарешті добулася до Еолових дверей, він вийшов, і привітав її, і провів у свою оселю. Там вона й залишилася, бо Еол узяв її за дружину, і довгий час ніхто з родичів не чув про неї зовсім нічого.

Про те, що Арезель вийшла за Еола вкрай неохоче або що її життя в Нан-Елмоті було ненависне їй упродовж багатьох років, не сказано ніде. Адже хоч, за наказом Еола, вона й мусила уникати сонячного світла, разом вони подорожували вдалечінь попід зорями чи при світлі місячного серпа; чи, якщо хотіла, вона могла мандрувати сама, втім, Еол заборонив їй розшукувати синів Феанора чи будь-кого іншого з нолдорів. І у присмерку Нан-Елмоту Арезель породила Еолові сина, й у серці нарекла його забороненою нолдорською мовою Ломіоном, що означає Дитина Сутінків; але батько не давав йому ймення, доки хлопчикові не виповнилося дванадцять років. Тоді він назвав його Маеґліном, тобто Гострозорим, адже збагнув, що синів погляд значно далекозоріший, аніж його власний, а розум за туманом слів може читати загадки сердець.

Досягши зрілості, Маеґлін обличчям і поставою видався подібним радше до нолдорських родичів, а от духом і розумом удався в батька. Він мало говорив, хіба у випадках, які безпосередньо його стосувались, і тоді голос його набував здатності зворушувати тих, хто слухав його, і переконувати тих, хто йому протистояв. Він був рославий і темноволосий, очі мав чорні, але і блискучі та проникливі, мов очі нолдорів, а ще мав білу шкіру. Він часто ходив із Еолом до гномівських міст на сході Еред-Ліндону і там наполегливо вчився всьому, чого гноми бажали навчати, а понад усе – вмінню шукати в горах руду та метали.

І все-таки сказано, що Маеґлін найбільше любив матір, тож коли Еол був деінде, він годинами сидів біля неї та слухав усе, що вона могла йому розповісти про своїх родичів і про їхні діяння в Елдамарі, про могутність і відвагу принців із Дому Фінґолфіна. Він брав ті розповіді близько до серця, особливо ж те, що дізнався про Турґона, зокрема, що той не мав спадкоємця, позаяк дружина його, Еленве, загинула під час переправи через Гелкараксе, і донька Ідріль Келебріндаль була єдиною його дитиною.

В Арезелі ж переказування тих історій пробудило бажання знову побачитися з ріднею, її дивувало, як могла вона стомитися від світла Ґондоліна, від водограїв на сонці та від зеленого моріжка Тумладену під вітряним небом весни. До того ж, ельфійка часто зоставалася на самоті в сутінках, коли і чоловік, і син ішли кудись із дому. Ці історії стали також джерелом перших сварок між Маеґліном і Еолом. Бо матір жодним словом не виказала Маеґлінові, де мешкає Турґон, ані яким шляхом можна дістатися туди, й він вичікував слушного часу, вірячи, що йому вдасться виманити в неї таємницю лестощами або ж розгадати її думки, коли вона не пильнуватиме їх; але перш ніж зробити це, він прагнув побачити нолдорів, побесідувати із синами Феанора, зі своєю ріднею, що жила неподалік. Однак, коли Маеґлін оголосив про свій намір Еолові, батько розгнівався.

– Ти з дому Еола, Маеґліне, сину мій, – мовив він, – а не з ґолозрімів. Ціла ця земля – земля телерів, і я не матиму жодних стосунків і не дозволю своєму синові мати їх із убивцями наших родичів, завойовниками та загарбниками наших осель. Щодо цього ти мусиш мені скоритись, а як ні – то я ув'язню тебе.

Маеґлін нічого не відповів, холодний і мовчазний, але вже не ходив у мандри з Еолом, і той утратив до нього довіру.

Сталося так, що в середлітті гноми, за традицією, запросили Еола на бенкет у Ноґроді, й він поїхав геть. Отоді Маеглін і його матір на певний час отримали свободу йти, куди їм заманеться, тож вони – в пошуках сонячного світла – частенько добувались аж до краю лісу. І в серці Маеґліна розпалилося бажання покинути Нан-Елмот навіки. Тому він сказав Арезель:

– Володарко, їдьмо звідси, доки є час! На що нам із тобою надіятись у цьому лісі? Тут нас тримають у рабстві, і не матиму я з того жодної вигоди, бо навчився вже всього, чого міг вивчити мене батько чи що зволили відкрити науґріми. Може, ми спробували би знайти Ґондолін? Ти будеш моїм проводирем, а я – твоїм охоронцем!

Арезель зраділа і з гордістю поглянула на свого сина; відтак, сказавши прислужникам Еола, що вони їдуть розшукувати синів Феанора, обоє вирушили до північних кордонів Нан-Елмоту. Там, перетнувши тоненький потік Келону, потрапили в землю Гімлад і поїхали далі до Бродів Аросу, тобто на захід уздовж кордону Доріату.

Проте Еол повернувся зі сходу раніше, ніж передбачав Маеґлін, і з'ясував, що дружина його та син уже два дні як поїхали кудись. Гнів його був такий нестримний, що він наздоганяв їх навіть при денному світлі. Ступивши на терени Гімладу, Темний Ельф опанував свою лють і поїхав обережно, пам'ятаючи, що ризикує, бо Келеґорм і Куруфін були могутніми володарями, котрі недолюблювали Еола, й Куруфін, до того ж, був небезпечний. Але розвідники з Аґлону помітили просування Маеґліна й Арезель до Бродів Аросу, і Куруфін, збагнувши, що коїться щось вельми дивне, подався на південь од Проходу й отаборився поблизу Бродів. І не встиг Еол заїхати вглиб Гімладу, як вершники Куруфіна вистежили його та привели до їхнього володаря.

Тоді Куруфін сказав Еолові:

– Що за справа привела тебе, Темний Ельфе, в мої землі? То мусить бути щось нагальне, коли такий любитель сутінків подорожує за дня.

Еол же, розуміючи, чим ризикує, стримав різкі слова, що спали йому на ум.

– Я довідався, Володарю Куруфіне, – мовив натомість, – що син мій і дружина, Біла Панна з Ґондоліна, поїхали навідати тебе, коли мене не було вдома, тож мені здалося доречним приєднатися до них.

По тих словах Куруфін посміявся з Еола і сказав:

– Якби ти супроводжував їх, вони зустріли би тут не такий теплий прийом, на який сподівалися; та річ не в тому, бо наміри їхні інакші.