Сильмариліон - Сторінка 31

Ще не минуло і двох днів, як вони перетнули Ароссіах, а потім хутко поїхали на захід. Виглядає так, що ти хотів мене обдурити; або ж тебе й самого обдурено.

На це Еол відказав:

– Тоді, володарю, чи не відпустиш мене, щоби з'ясувати правду.

– Я тебе відпускаю, хоч і не люблю, – промовив Куруфін. – Що швидше ти поїдеш із моєї землі, то більшу приємність зробиш мені.

Відтак Еол сів верхи на коня, сказавши:

– Володарю Куруфіне, добре зустріти родича, котрий допоможе у скруті. Я пам'ятатиму про це, коли повернуся.

Проте Куруфін похмуро глянув на Еола.

– Не нагадуй мені про походження твоєї дружини, – мовив. – Ті, що викрадають доньок нолдорів і пошлюблюють їх без дарунку чи дозволу, не мають права називатися родичами їхніх родин. Я дозволив тобі від'їхати. Скористайся цим і зникни. За законами елдарів, я не можу порішити тебе цього разу. Та на прощання пораджу ще: вертай до своєї оселі в темряві Нан-Елмоту, бо серце підказує мені, що коли нині переслідуватимеш тих, хто вже тебе не любить, то не вернешся туди ніколи.

Відтак Еол, сповнений ненависті до всіх нолдорів, квапливо рушив геть; він-бо вже збагнув, що Маеґлін і Арезель мчать до Ґондоліна. І, під'юджуваний гнівом та соромом од завданого йому приниження, він перетнув Броди Аросу, вперто їдучи шляхом, яким раніше проїхали вони. Та хоч мати й син і не знали, що Еол переслідує їх, він, маючи найшвидшого скакуна, жодного разу не побачив їх, аж доки вони дісталися до Брітіаху, де покинули коней. Тоді лиха доля зрадила втікачів; бо коні голосно заіржали й Еолів скакун почув їх і помчав до них, Еол же угледів звіддалік білу одіж Арезель і помітив, яким шляхом вона прямувала, шукаючи таємної стежки в горах.

І от Арезель та Маеґлін наблизилися до Зовнішньої Брами Ґондоліна й Темної Сторожі під горами; і там їх прийняли з радістю, і, проминувши Сім Брам, Арезель разом із Маеґліном прийшла на Амон-Ґварет до Турґона. Тоді Король із подивом вислухав усе, що мала розповісти Арезель, і приязно поглянув на Маеґліна, сина сестри, бачачи в ньому ельфа, гідного бути одним із нолдорських принців.

– Воістину втішився я, що Ар-Фейніель повернулась до Ґондоліна, – сказав Турґон, – і тепер моє місто знову здаватиметься прекраснішим, аніж у дні, коли я вважав її загубленою. Маеґлін же сподобиться в моїм володінні найвищої честі.

Услід за цим Маеґлін низько вклонився і визнав Турґона володарем своїм та королем, аби в усьому сповнювати його волю; відтак стояв мовчазний і спостережливий, бо блаженство та пишнота Ґондоліна перевершували все, що він міг уявити з розповідей матері, його вразила міцність міста, й чисельність його народу, і багато дивних та прекрасних речей, які він угледів. Але погляд його найчастіше притягувала Ідріль, донька Короля, котра сиділа поруч; адже вона була золотокоса, наче ваньяри, її рід із материного боку, а тому видавалася йому сонцем, із якого ціла Королівська зала черпала світло.

А Еол, рухаючись слідом за Арезель, знайшов Висохлу Ріку і таємну стежку, й, нишком підкравшись, добувся до Сторожі, та його спіймали і допитали. І коли Сторожа почула, що він заявляє, начеб Арезель – його дружина, то здивувалась і вирядила прудкого гінця до Міста; і той прибув до Королівської зали.

– Володарю, – скрикнув посланець, – Сторожа взяла в полон ельфа, котрий нишком пробрався до Темної Брами. Еолом зоветься він, із роду синдарів, однак заявляє, що Володарка Арезель – то його дружина, та вимагає, щоби його привели до тебе. Він дуже розгніваний, і його важко стримувати; проте ми не порішили його, як велить твій закон.

Тоді Арезель мовила:

– На жаль! Еол простежив за нами, чого я і боялася. Проте він робив це дуже обережно – ми-бо не бачили й не чули гонитви, коли ступали на Прихований Шлях.

Потому вона сказала гінцеві:

– Той ельф каже правду. Він Еол, а я його дружина, й він батько мого сина. Не вбивайте його, а приведіть сюди на суд Короля, якщо на те буде воля його величності.

На тім і порішили; Еола ввели в Турґонову залу та, гордого і сердитого, поставили перед високим троном. Хоча він не менше за сина дивувався з усього, що бачив, серце його тільки все більше наповнювали гнів і ненависть до нолдорів. Але Турґон віддав йому шану, підвівся, взяв його за руку та мовив:

– Ласкаво прошу, родичу, бо таким я тебе вважаю. Ти житимеш задля свого задоволення, проте мусиш тут оселитись і не покидати мого королівства; бо такий мій закон: жоден, хто знайшов сюди дорогу, не вийде звідси.

Та Еол відсмикнув руку.

– Я не визнаю твого закону, – сказав. – Ні ти, ні будь-хто інший із твого роду не маєте права захоплювати на цій землі володіння чи встановлювати кордони – тут або деінде. Це – земля телерів, котрих, поводячись завжди погордливо та несправедливо, ви довели до війни і неспокою. Мене не турбують твої таємниці, я не прийшов шпигувати за тобою, а лише повернути те, що справедливо моє – дружину та сина. Проте, якщо ти претендуватимеш на сестру свою Арезель, то я дозволю їй залишитися; нехай пташка повертається до клітки, де невдовзі знемагатиме знову, як знемагала раніше. Однак із Маеґліном усе по-іншому. Мого сина ти не приховаєш від мене. Ходи, Маеґліне, сину Еола! Батько наказує тобі. Покинь дім його ворогів і вбивць його роду або ж будь і сам проклятий!

Але Маеґлін мовчав.

Тоді Турґон сів на свій високий трон, тримаючи в руці суддівський жезл, і суворим голосом прорік:

– Я не сперечатимуся з тобою, Темний Ельфе. Проте лише мечі нолдорів захищають твої ліси, в яких не буває сонця. Свободою безперешкодно блукати там ти завдячуєш моїм одноплемінцям; якби не вони, то ти вже давно гарував би рабом у копальнях Анґбанда. Я тут Король, і, хочеш ти цього чи ні, мій присуд – закон. Ось який вибір маєш: жити тут або тут же й померти – так само і твій син.

Тоді Еол поглянув ув очі Короля Турґона і не злякався, а довго стояв безмовно та нерухомо, аж доки в залі запанувала мертва тиша; й Арезель перелякалася, знаючи, що він небезпечний. Зненацька, блискавично, наче змій, Еол схопив дротик, що його він тримав схованим під плащем, і метнув у Маеґліна з криком:

– Я вибираю друге – для себе та для свого сина! Ти не заволодієш тим, що належить мені!

Проте Арезель кинулася назустріч дротику, й він уп'явся їй у плече; а на Еола наскочило безліч ельфів, які закували його в кайдани, й відвели геть, а тим часом інші прислуговували Арезель. Маеґлін же, дивлячись на батька, мовчав.

Було домовлено, що назавтра Еола приведуть на суд Короля; й Арезель та Ідріль схиляли Турґона до милосердя. Та ввечері, хоча рана здалася незначною, Арезель погіршало, вона поринула в темряву, а вночі померла; бо вістря дротика було отруєне, втім, ніхто не знав про це, доки не стало запізно.

Відтак, коли Еол постав перед Турґоном, то не зустрів у нім милосердя; й ельфи відвели його до Караґдуру – провалля, яким закінчувалася чорна скеля на північному боці пагорбу Ґондоліна, – щоби там скинути його вниз зі стрімких стін міста. І Маеґлін стояв поблизу, не кажучи ні слова; і наостанок Еол викрикнув:

– Отож, ти покидаєш батька та рід його, лихом даний сину! Тут згинуть усі твої надії, і тут ти можеш навіть померти такою самою смертю.

Тоді ельфи скинули Еола з Караґдуру, і так він загинув, і всім у Ґондоліні це видалося справедливим; але Ідріль стривожилась і відтоді не довіряла своєму родичеві. Але Маеґлін благоденствував і став вельможним поміж Ґондоліндрімів, позаяк усі його шанували, а Турґон обдарував високою ласкою; бо якщо він швидко й наполегливо вивчав усе, що міг, то мав і багато чого навчити. І він зібрав довкола себе тих, хто був найбільше схильний до ковальства та до гірничої справи, і разом із ними обшукав Ехоріат (тобто Окружні Гори), і знайшов багаті поклади руди різноманітних металів. Найвище ж цінував Маеґлін тверде залізо з копальні Анґгабар на півночі Ехоріату, звідки дістав пребагато ковкого заліза та сталі, так що зброя Ґондоліндрімів набувала дедалі більшої міці й гостроти; і це стало їм у пригоді в грядущі дні. Мудрі поради давав Маеґлін, був обережний, але в разі потреби – і витривалий та відважний. Це стало очевидно згодом: адже, коли в жахливий рік Нірнает-Арноедіаду Турґон відчинив браму і виступив на північ на допомогу Фінґонові, Маеґлін не залишився в Ґондоліні як регент Короля, а пішов на війну, й бився побіч Турґона, й у битві виявив себе лютим і безстрашним.

Отож, доля начебто складалася добре для Маеґліна, який піднісся до високого становища поміж нолдорськими принцами та був другим за могутністю в найуславленішому їхньому володінні. Проте він не розкривав свого серця; і, хоча не все вдавалося так, як він задумував, Маеґлін терпів те мовчки, ховаючи свої думки, так що мало хто міг їх розгадати, крім Ідріль Келебріндаль. Бо з перших днів у Ґондоліні він зазнав горя, яке, щораз посилюючись, позбавляло його радості: він любив красу Ідріль і жадав її безнадійно. Елдари не одружувалися з такою близькою ріднею, і ніхто раніше навіть не подумував учинити таке. Хай там що, та Ідріль зовсім не любила Маеґліна; а розуміючи його думки, любила ще менше. Їй, як відтоді й решті елдарів, ті почуття здавалися дивними, якимось внутрішнім збоченням, лихим плодом Братовбивства, через яке на останню надію нолдорів упала тінь прокляття Мандоса. Та минали роки, а Маеґлін, як і раніше, спостерігав за Ідріль і вичікував, і кохання обернулось у його серці на тьму. І дедалі палкіше він прагнув досягати свого в іншому, не ухиляючись від гарування чи ваготи, якщо вони примножували його владу.

Отак було в Ґондоліні: посеред благодаті королівства, доки слава його тривала, засіялося темне зерно зла.

Розділ XVII. Про прихід людей на Захід

У дні Довгого Миру, коли з часу приходу нолдорів до Белеріанду минуло три сотні й більше років, Фінрод Фелаґунд, володар Нарґотронда, помандрував на схід од Сіріону, щоби пополювати з Маґлором і Маезросом, синами Феанора. Проте гонитва стомила його, й він одинцем подався до гір Еред-Ліндону, що їх, сяйливі, бачив оддалік. Обравши гномівську дорогу, Фінрод перетнув Ґеліон при броді Сарн-Атрад і, повернувши на південь за верхніми водами Аскару, дістався північної частини Оссіріанду.

У видолинку між гірських підніж нижче від потоку Талосу Фінрод побачив вогні в сутіках і почув удалині звуки співу.