Сильмариліон - Сторінка 33

Адже, крім старих, котрі вважали, що дні їхніх блукань завершилися, було немало таких, хто бажав іти власним шляхом, і вони боялися елдарів та світла їхніх очей. Отоді між едайнами спалахнули чвари, в яких угадувалася тінь Морґота, позаяк він, безперечно, знав про прихід людей до Белеріанду та про їхню дедалі міцнішу дружбу з ельфами.

Очільниками невдоволених були Береґ із дому Беора й Амлах, один із внуків Мараха; і вони відкрито говорили таке:

– Ми подолали довгі дороги, бажаючи врятуватися від небезпек Середзем'я і таємничих створінь, які мешкають там; бо ми чули, начебто на Заході було Світло. Тепер же нам кажуть, що Світло – за Морем. І туди, де у блаженстві мешкають Боги, нам іти зась. Можемо дістатися хіба до одного, позаяк Володар Темряви тут, перед нами; та ще до елдарів, мудрих, але нещадних, котрі ведуть із ним нескінченну війну. Кажуть, він мешкає на Півночі; й там – оті біль і смерть, від яких ми втекли. Не підемо тим шляхом.

Тоді скликали нараду та віче людей, і посходилось усіх пребагато. І ельфодрузі відповіли Береґові, мовивши:

– Справді, Темний Король породив усі біди, від яких ми втекли. Та він прагне заволодіти цілим Середзем'ям, отож, куди нам тепер звертати, щоби він не переслідував нас? Хіба його тут-таки подолають чи принаймні триматимуть в облозі. Його стримує тільки звитяга елдарів, тож може трапитися так, що саме для того, – щоби допомогти їм у скруті, – ми й дісталися до цієї землі.

На це Береґ відказав:

– Нехай про це дбають елдари! Наші життя надто короткі.

Та підвівся один, кого всі прийняли за Амлаха, сина Імлаха, і промовив лихі слова, які змусили здригнутися серце кожного, хто їх почув:

– То все лише вірування елдарів, їхні казочки для того, щоби дурити необачних новоприбулих. Море не має берегів. На Заході немає Світла. Ельфійський вогник-блукалець привів вас на край світу! Хто з вас бачив бодай найнижчого з богів? Хто споглядав Темного Володаря Півночі? Елдари – от хто прагне заволодіти цілим Середзем'ям. Жадібні до багатства, вони копирсались у землі, вишукуючи її загадки, й розгнівили істот, котрі мешкають попід нею; так вони завжди чинили й завжди чинитимуть. Нехай орки правують своїм володінням, а ми правуватимемо своїм. У світі є вдосталь простору, хай лиш елдари дадуть нам спокій!

Тоді ті, що слухали, сиділи якийсь час, вражені, й тінь страху лягла на їхні серця; і вони постановили податися якнайдалі від елдарських земель. Але згодом Амлах повернувся до них і заперечив, що був присутній під час обговорення, як і те, ніби казав щось подібне до того, що йому розповідають; і між людей закралися сумнів та збентеження. Тоді ельфодрузі мовили:

– Тепер ви повірите принаймні ось чому: Темний Володар воістину є, і його шпигуни й емісари живуть серед нас; адже він боїться нас і тієї сили, яку ми можемо дати його недругам.

Але декотрі, як і раніше, відповіли:

– Авжеж, він нас ненавидить, і щодовше ми живемо тут, втручаючись у його свари з Королями елдарів без жодної користі для себе, – то більшає його ненависть.

Отож, багато хто з тих, котрі доти жили в Естоладі, приготувалися рушати в путь; і Береґ повів тисячу людей із народу Беора далеко на південь, і вони зникли з тогочасних пісень. Однак Амлах покаявся, мовивши:

– Тепер у мене до цього Майстра Брехні особиста неприязнь, яка триватиме до кінця мого життя, – й він пішов геть на північ, і став на службу до Маезроса. Ті ж із його народу, чиї думки були одностайні з Береґовими, обрали нового проводиря, і, подолавши гори, повернулися в Еріадор, і канули в забуття.

Упродовж того часу галадіни жили в Тарґеліоні й були вдоволені. Та Морґот, бачачи, що брехнею та оманами йому не вдасться доконечно пересварити ельфів і людей, сповнився гнівом і спробував завдати людям якомога більше болю. Він послав орків у вилазку, й, подавшись на схід, вони проминули заставу, а потому знову нишком перебралися через Еред-Ліндон перевалами гномівської дороги і напали на галадінів у південних лісах землі Карантіра.

Так-от, галадіни не мали над собою володарів і не жили великими поселеннями, натомість кожна садиба стояла відокремлено та керувала власними справами, тож їх важко було об'єднати. Проте серед галадінів був муж на ім'я Галдад, свавільний і безстрашний; і зібрав він усіх сміливців, котрих тільки зміг знайти, й відступив до території, що лежала в куті між Аскаром та Ґеліоном, і в найдальшому закутку спорудив поперечний частокіл од води до води; і за той частокіл завели всіх жінок і дітей, котрих змогли врятувати. Там вони витримували облогу, доки не закінчилася їжа.

Галдад мав двох дітей: доньку Галет і сина Галдара; обоє під час оборони проявили відвагу, бо Галет була дужою жінкою з величним серцем. Але, зрештою, Галдада таки вбили під час виправи проти орків; і Галдара, який кинувся рятувати батькове тіло з бійні, теж зарубали на тому самому місці. Тоді Галет згуртувала довкруж себе людей, хоч у них уже не було надії, а декотрі навіть кидались у ріки й тонули. Та через сім днів, коли орки здійснили останній напад і вже пробилися крізь частокіл, зненацька долинула музика сурм, і надійшов із півночі Карантір із військом, і загнав орків у ріки.

Тоді Карантір поглянув на людей із теплотою, і вшанував Галет, і запропонував їй відплатити за батька та брата. Збагнувши, хоч і дещо запізно, якою відвагою наділені едайни, він сказав їй:

– Якщо ви переселитеся й осядете далі на північ, то здобудете дружбу та захист елдарів і власні вільні землі.

Та Галет була горда і не бажала, щоби її провадили чи керували нею, і більшість галадінів мала подібний, як у неї дух. Тому вона подякувала Карантірові, проте відповіла:

– Я, володарю, твердо вирішила полишити гірський затінок і піти на захід, куди подались інші наші родичі.

Отож, коли галадіни зібрали всіх уцілілих одноплемінців із тих, хто кинувся навтьоки від орків, ретельно оглянули те, що залишилося з майна у спалених садибах, то обрали Галет очільницею; і вона повела їх нарешті до Естоладу, і вони певний час жили там.

Але галадіни й надалі були окремим народом, і ельфи та люди звідтоді й довіку знали їх як Народ Галет. Галет правувала галадінами до закінчення своїх днів, але не одружувалась, і керівництво народом згодом перейшло до Галдана, сина брата її Галдара. Незабаром, одначе, Галет побажала знову рушати на захід; і, хоча більшість людей була проти такого наміру, вона ще раз повела їх уперед; і вони йшли без допомоги чи підтримки елдарів, і, перетнувши Келон та Арос, мандрували небезпечною землею поміж Горами Жаху та Поясом Меліан. Земля та була ще тоді не такою лиховісною, якою стала пізніше, але там не виявилося жодної дороги, яку би смертні люди могли здолати без допомоги, проте Галет таки провела свій народ, хоч і з труднощами та втратами, примушуючи всіх рухатися вперед силою власної волі. Зрештою, вони перетнули Брітіах, і багато хто гірко розкаявся в тому, що вирушив у путь; але назад шляху не було. Тож у нових землях вони, докладаючи якнайбільших зусиль, повернулися до старого життя: головна частина замешкала у вільних садибах у лісах Талат-Дірнену по той бік Тейґліну, а декотрі забрели далеко вглиб володінь Нарґотронда. Та було чимало й таких, котрі любили Володарку Галет і хотіли йти за нею, хоч куди би вона вела їх, і жити під її правлінням; тих людей вона повела у Бретілський Ліс поміж Тейґліном і Сіріоном. Туди у грядущі лихі часи прибилося безліч її підданців, розкиданих по всіх усюдах.

А проте на Бретіл як на частину свого володіння претендував Король Тінґол, і хоча та територія не була в межах Поясу Меліан, він не дозволив би Галет оселитися там; але Фелаґунд, який приятелював із Тінґолом, дізнавшись про все, що спіткало Народ Галет, здобув для неї ось яку ласку: вона вільно мешкатиме у Бретілі за тієї єдиної умови, що її народ охоронятиме Переправи через Тейґлін од усіх елдарських ворогів і не пускатиме орків у тамтешні ліси. На це Галет відповіла:

– Де ж то батько мій Галдад і брат мій Галдар? Якщо Король Доріату боїться дружби між Галет і тими, хто знищив її рід, то думки елдарів людям не зрозуміти.

Відтак Галет мешкала у Бретілі аж до смерті; й народ насипав зелений курган над її могилою на лісовій височині – Тур-Гарета, Могильний Пагорб Володарки, Гауз-ен-Арвен синдарською мовою.

Отак і сталося, що едайни оселились у землях елдарів, одні – тут, другі – там, одні – кочівні, другі – осілі: родами чи невеликими народами; більшість із них швидко опанувала сіроельфійську мову, бо й сама повсякдень послуговувалася нею, а ще тому, що багато хто прагнув осягнути ельфійську премудрість. Одначе по якомусь часі ельфійські королі, зрозумівши, що ельфам і людям немає користі від безладного змішання у співмешканці та що люди потребують володарів однієї з ними крові, виділили окремі терени, де люди могли жити власним життям, і призначили вождів, аби ті вільно правували дарованими землями. Під час війни вони були союзниками елдарів, але виступали в похід під проводом своїх очільників. Та все-таки чимало едайнів радо приятелювало з ельфами і жило серед них доти, доки мало на те дозвіл; і юнаки частенько наймалися на певний час на службу в королівські війська.

І от у дні своєї юності Гадор Лоріндол, син Гатола, сина Маґора, сина Малаха Арадана, долучився до двору Фінґолфіна, й Король полюбив його. Фінґолфін віддав йому у володіння Дор-ломін, і в тій землі Гадор зібрав більшість людей свого роду та став наймогутнішим із-поміж вождів едайнів. У його домі розмовляли тільки ельфійською мовою; але і власної говірки не забували, і саме від неї походить загальна мова Нуменору. А от у Дортоніоні володарювання над народом Беора та країною Ладрос дісталося Боромирові, сину Борона, який був правнуком Беора Старого.

Гадор мав синів Ґалдора та Ґундора; у Ґалдора були сини Гурін і Гуор; а в Гуріна – син Турін Убивця Ґлаурунґа; а в Гуора був син Туор, батько Еаренділа Благословенного. У Боромира був син Бреґор, який мав синів Бреґоласа та Барагіра; у Бреґоласа ж були сини. Бараґунд і Белеґунд. У Бараґунда була донька Морвен, матір Туріна, а донькою Белеґунда була Ріан, матір Туора. А от сином Барагіра був Берен Однорукий, який здобув кохання Лутіен, доньки Тінґола, і повернувсь од Мертвих; а вже від них походила Елвінґ, дружина Еаренділа, а згодом – і всі Королі Нуменору.

Усі ті особи потрапили в тенета Судьби Нолдорів і здійснили величні подвиги, які елдари й донині згадують в історіях про Королів давнини.