Сильмариліон - Сторінка 34

А в ті дні сила людей додалася до влади нолдорів, і високо злетіла їхня надія: Морґота тоді міцно затисли, позаяк народ Гадора, доволі загартований, аби витримати холод і довгі блукання, не боявся часами заходити далеко на північ і звідтіля стежити за пересуваннями Ворога. Люди з Трьох Домів благоденствували і множилися, та найвеличнішим серед усіх був дім Гадора Златоглавого, якого вважали рівнею ельфійським володарям. Народ його був неймовірно дужий і рославий, зі жвавим розумом, а ще хоробрий і відданий, скорий до гніву та до сміху, могутній поміж Дітьми Ілуватара на зорі Людства. Люди Гадора мали переважно золотаве волосся та блакитні очі; але Турін, чия матір – Морвен – походила з дому Беора, був інший. Представники того дому мали чорне або темно-русе волосся та сірі очі; з-поміж усіх людей саме вони найбільше скидалися на нолдорів і здобули від них найбільшу любов: мали спраглий до знань розум, управні руки, хутко все розуміли, довго пам'ятали і радше схильні були до жалощів, аніж до сміху. Лісовий народ Галет видався подібним до них, але був не такий дужий і не такий спраглий до знань. Там обходилися кількома словами і недолюблювали великі скупчення людей; доки не затерлася новизна зачудування елдарськими землями, багато хто втішався самотністю, вільно мандруючи в зеленоліссях. Але у володіннях Заходу їхній час швидко збігав, а дні були нещасливі.

Після приходу до Белеріанду літа едайнів подовжилися, відповідно до літочислення людей; але, зрештою, Беор Старий таки помер, проживши дев'яносто і три роки, сорок і чотири з яких прослужив Королю Фелаґундові. І коли він помер – не від поранення чи горя, а просто від старості, – елдари усвідомили швидкоплинність людського життя і можливість смерті від утоми, їм не відомої; і вони щиро оплакували втрату друзів. Але Беор, урешті, охоче відступився від життя й відійшов спокійно; а елдарів украй збентежила дивна доля людей, бо в їхніх традиційних віруваннях про неї не згадувано, її завершення було приховано від них.

Однак у давнину едайни хутко перейняли в елдарів усе мистецтво та знання, яке змогли осягнути, їхні сини ставали дедалі мудрішими й умілішими, аж доки значно перевершили решту Людства, яка в ту пору мешкала на схід від гір і не бачила ні елдарів, ані облич, які споглядали Світло Валінору.

Розділ XVIII. Про сплюндрування Белеріанду та загибель Фінґолфіна

І от Фінґолфін, Король Півночі та Верховний Король Нолдорів, бачачи, що народ його став незліченним і сильним та що люди з-поміж їхніх союзників виявилися багаточисельними й відважними, ще раз помислив про напад на Анґбанд. Він-бо знав, що, доки кільце облоги не замкнуто повністю, над їхніми життями тяжіє небезпека, позаяк Морґот може вільно трудитись у своїх глибоких копальнях, вигадуючи лиха, які годі передбачити доти, доки він сам не розкриє їх. Цей намір був мудрий, відповідно до міри обізнаності Короля; адже нолдори досі не збагнули повноти влади Морґота ні не зрозуміли, що війна проти нього без сторонньої допомоги приречена на остаточну поразку, байдуже, квапляться вони чи зволікають. Але тому що край був прекрасний, а їхні королівства – просторі, більшість нолдорів задовольняло їхнє становище, покладаючись на яке до останнього, вони не схильні були починати наступ, адже тоді багато хто неодмінно мусив загинути, переможцем чи переможеним. Відтак ельфи не вельми прихильно слухали Фінґолфіна, а найменше серед усіх у той час – сини Феанора. І з-поміж нолдорських вождів тільки Анґрод та Аеґнор були одностайні з Королем; бо мешкали обоє у краях, звідкіля можна було роздивитися Танґородрім, отож, загрозливий Морґот не полишав їхніх думок. Отак задуми Фінґолфіна зійшли нанівець, і земля ще деякий час зоставалась у спокої.

Та не встигло шосте покоління людей після Беора й Мараха досягти цілковитої зрілості, – а тоді минуло вже чотириста п'ятдесят і п'ять літ од приходу Фінґолфіна, – коли трапилося лихо, якого він давно боявся, ба навіть жахніше і гвалтовніше, ніж його найпотаємніші страхи. Морґот довго потайки лаштував свою військову міць, а тим часом примножувалася злоба його серця і ненависть до нолдорів ставала дедалі палкішою. Він прагнув не лише знищити ворогів, але й умертвити і спаплюжити землі, якими ті володіли та які плекали. І кажуть, буцім ненависть перемогла в ньому розважність, інакше, якби він потерпів іще бодай трохи, доки його задуми здійсняться вповні, нолдори загинули б усі до одного. Проте Морґот своєю чергою надто низько оцінював ельфійську звитягу, а на людей і поготів не зважав.

Настала зимова пора, коли ночі були темні та безмісячні; й розлога рівнина Ард-ґален тьмаво просторилася попід холодними зорями від нолдорських пагорбів-фортець аж до піжніжжя Танґородріму. Сигнальні вогнища горіли слабо, а вартових було небагато; на рівнині, в таборах вершників Гітлуму, не спало тільки кілька осіб. Отоді Морґот і вивільнив великі полум'яні ріки, які помчали вниз із Танґородріму хутчіше за балроґів і затопили цілісіньку рівнину; і Залізні Гори вивергали різнобарвні отруйні вогні, й дим од них забруднював повітря та сіяв довкола смерть. Так згинула рівнина Ард-ґален, і трави її поглинуло полум'я, і вона перетворилася на випалене та знищене пустище, заповнене ядучою курявою, неплідне й безживне. Звідтоді назва її змінилась, і дали їй наймення Анфауґліт – Задушлива Курява. Чимало обвуглених кісток лежало там у незаритих могилах; адже багато нолдорів згинуло в тому горінні – ті, котрих текуче полум'я запопало до того, як вони змогли втекти на пагорби. Узвишшя Дортоніону й Еред-Ветріну стримали вогняні течії, та ліси на схилах, звернених до Анґбанда, геть усі зайнялись, і дим викликав збентеження в лавах захисників. Так почалася четверта з величних битв – Даґор-Браґоллах, Битва Раптового Полум'я.

Поперед того вогню насувався у повній міці Ґлаурунґ Золотий, отець драконів; у хвості в нього рухалися балроґи, а за ними йшли чорні армії орків, і то такими товпищами, яких нолдори ніколи раніше не бачили і не могли уявити. Вороги напали на нолдорські фортеці, розбивши заставу довкола Анґбанда, й убивали всюди, де лише стрічали, нолдорів і їхніх союзників, Сірих ельфів та людей. Чимало найвідважніших недругів Морґота, спантеличених і розпорошених, не здатних зібрати власні сили, було знищено в перші дні війни. І звідтоді війна у Белеріанді вже ніколи повністю не припинялась, однак вважають, що Битва Раптового Полум'я завершилася з приходом весни, коли шалений наступ Морґота дещо ослабнув.

Так закінчилась Облога Анґбанда; ворогів Морґота було розкидано та розпорошено. Значна частина Сірих ельфів утекла на південь і вийшла з північної війни; багатьох із них прийняли в Доріаті, а королівство та міць Тінґола в той час зросли, бо влада Королеви Меліан замикалася довкола його кордонів і зло не могло наразі ввійти у приховане володіння. Інші ж знайшли притулок у приморській фортеці й у Нарґотронді; а декотрі забралися геть із тієї землі й поховалися в Оссіріанді чи, перетнувши гори, мандрували безпритульниками в нетрях. І поголос про війну та прорив облоги долинув до вух людей на сході Середзем'я.

На синів Фінарфіна припав найтяжчий удар атаки, й Анґрод і Аеґнор загинули; крім них полягли Бреґолас, володар дому Беора, і значна частина воїнів того народу. Та Барагір, брат Бреґоласа, бився далі на заході, поблизу Сіріонового Проходу. Там Короля Фінрода Фелаґунда, який поспішав із півдня, було відрізано від його народу й оточено при Твані Сірех разом із невеликим загоном ельфів. І його вбили б або захопили б у полон, якби не надійшов Барагір із найхоробрішими своїми людьми та не врятував його, утворивши довкола нього стіну зі списів. Лицарі з величезними втратами проклали собі шлях до відступу з битви. Так Фелаґунд урятувався і повернувся до глибинної фортеці Нарґотронд, попередньо склавши присягу бути незмінним другом і помічником Барагіра та його роду за будь-якої потреби, й на знак тієї клятви подарував Барагірові власний перстень. Отоді Барагір справедливо став володарем дому Беора і повернувся в Дортоніон; однак більшість його людей повтікала з домівок і знайшла прихисток у гітлумській твердині.

Атака Морґота була така шалена, що Фінґолфін і Фінґон не змогли прийти на допомогу синам Фінарфіна, тож війська Гітлуму відступали з великими втратами до фортець Еред-Ветріну, які їм ледве вдавалося захищати від орків. Перед стінами Ейтель-Сіріону поліг, захищаючи ар'єргард володаря Фінґолфіна, Гадор Златоглавий, і мав він тоді шістдесят і шість літ, а з ним, пронизаний багатьма стрілами, поліг також Ґундор, молодший його син; і ельфи оплакували обох. Тоді Ґалдор Високий перейняв батькову владу. Завдяки міці й висоті Тінистих Гір, які стримали вогняні течії, а ще завдяки відвазі ельфів і людей Півночі, якої таки не вдалося здолати ні оркам, ані балроґам, вороги все ж не спромоглися завоювати Гітлум, він продовжував загрожувати з флангу Морґотовим нападникам. А от Фінґолфіна море недругів одрізало від одноплемінців.

Для синів Феанора війна обернулася лихом, адже під час нападу майже всі східні узграниччя було захоплено. Аґлонський Прохід узяли приступом, хоча це дорого коштувало Морґотовим військам; Келеґорм і Куруфін, зазнавши поразки, тікали вздовж кордонів Доріату на південний захід і, діставшись нарешті до Нарґотронда, знайшли пристановище у Фінрода Фелаґунда. Вийшло так, що їхній народ посилив міць Нарґотронда, та, як стало помітно згодом, було би краще, якби вони залишилися на сході серед власних родичів. Маезрос же бився з неабиякою відвагою, й орки втікали, завидівши його обличчя; бо від часу муки на Танґородрімі дух його пломенів усередині ярим вогнем, він поводився так, ніби щойно вернувся від мертвих. Отож, велична фортеця на Пагорбі Гімрінґ залишилася неприступною, і чимало найхоробріших уцілілих воїнів – як із дортоніонського народу, так і зі східних узгранич – згуртувалося там довкола Маезроса; тож він іще раз на деякий час перекрив Аґлонський Прохід, так що орки не могли вступити у Белеріанд тією дорогою. Проте вони здолали лотланських вершників із народу Феанора, туди-бо дістався Ґлаурунґ, і пройшов Маґлоровою Пусткою, і понівечив усі землі між рукавами Ґеліону.