Сильмариліон - Сторінка 46

А Турін зі своїми супутниками, подолавши безліч небезпек, таки дістався до кордонів Доріату. Там їм зустрівся Белеґ Міцнолукий – ватажок прикордонників Короля Тінґола, – і провів їх у Менеґрот. Потому Тінґол прийняв Туріна й навіть усиновив його на знак пошани до Гуріна Незламного; бо ставлення Короля Доріату до домів ельфодрузів змінилося. Відтак на північ до Гітлуму вирушили гінці, щоби просити Морвен покинути Дор-ломін і вернутися з ними в Доріат; але вона й далі не бажала покидати дім, у якому жила разом із Гуріном. На прощання Морвен передала ельфам Драконовий Шолом Дор-ломіну – найвидатнішу родинну реліквію дому Гадора.

У Доріаті Турін зростав гарним і сильним, але ніс на собі печать суму. Дев'ять років прожив він у чертогах Тінґола і за той час горе його ніби поменшало, бо посланці, котрі раз у раз навідувалися до Гітлуму, приносили добрі новини про Морвен та Ніенор. Але настав день, коли гінці не повернулися з півночі, а Тінґол перестав посилати туди інших. Тоді Туріна охопив страх за матір та сестру, і з важким серцем постав він перед Королем, і попросив дати йому кольчугу та меч; а згодом одягнув він Драконовий Шолом Дор-ломіну, й пішов на війну до кордонів Доріату, і став соратником Белеґа Куталіона.

Аж через три роки повернувся Турін до Менеґрота; і прийшов він, скуйовджений, просто з нетрів, і зброя його та одяг геть зносились. А був у Доріаті такий собі Саерос із народу нандорів, один із верховних радників Короля, і здавна він зачаїв образу на Туріна через велику пошану, яку виявляли до нього як до Тінґолового названого сина. Тепер же, сидячи за столом навпроти юнака, Саерос кпинив із нього, мовлячи:

– Якщо мужі Гітлуму такі несамовиті й люті, то які ж у тій землі жінки? Невже вони гасають, мов олениці, зодягнені тільки у власне волосся?

Почувши ці слова, Турін схопив посудину для пиття, і поцілив у Саероса, і сильно поранив його.

Наступного дня Саерос вистежив Туріна, коли той вирушив із Менеґрота знову до кордонів; але Турін переміг його і примусив голого бігти лісами, наче загнаного звіра. Саерос же мчав уперед, гнаний страхом, і зірвався у провалля, на дні якого шумів потік, і тіло його розбилось об великий камінь, що виступав із води. Тоді надійшли інші ельфи й побачили, що трапилося. Був серед них і Маблунґ; він наказав Турінові повертатися разом із ним у Менеґрот і постати перед судом Короля, просячи прощення. Однак Турін, вважаючи себе злочинцем і боячись опинитися в ув'язненні, відмовився виконати Маблунґів наказ, розвернувся і поквапцем пішов геть; і, проминувши Пояс Меліан, вступив у ліси на захід од Сіріону. Там він пристав до зграї бездомного та відчайдушного люду, якого в ті скрутні часи не бракувало в лісах. Та ватага здіймала руку на кожного, хто траплявся на її шляху: на ельфів, на людей і на орків.

Та коли всі події було переказано й розглянуто на суді Тінґола, Король простив Туріна, визнавши його скривдженим. На ту пору Белеґ Міцнолукий повернувся з північних кордонів і прийшов у Менеґрот, шукаючи друга; і Тінґол звернувся до Белеґа, мовивши:

– Туга охопила мене, Куталіоне; я-бо ростив сина Гуріна як свого власного, і так воно й буде довіку, хіба лише сам Гурін повернеться зі світу тіней і ствердить свої права на нього. Мені би не хотілось, аби хтось казав, ніби Туріна несправедливо прогнали у глушину, і я радо вітатиму його повернення, бо дуже люблю його.

І Белеґ відказав йому:

– Я шукатиму Туріна, допоки не знайду, і приведу до Менеґрота, якщо зможу; бо і я люблю його також.

Потому Белеґ відбув із Менеґрота і, долаючи безліч небезпек, шукав він вістей про Туріна по цілому Белеріанду, та все марно.

Турін же довго мешкав серед розбійників і став їхнім отаманом, називаючи себе Нейтаном – Скривдженим. Ватага жила в порослих лісами землях на південь од Тейґліну, ніколи не втрачаючи пильності; проте однієї ночі, коли від часу Турінової втечі з Доріату минув рік, натрапив на їхнє лігво Белеґ. І сталося так, що на ту пору Туріна не було в таборі; розбійники схопили Белеґа, зв'язали і жорстоко повелися з ним, адже боялися, що він є шпигуном Короля Доріату. А Турін, повернувшись і побачивши скоєне, розкаявся в усіх своїх лихих та бунтівних учинках, звільнив Белеґа, поновив дружбу з ним і поклявся відтоді й надалі не воювати і не грабувати нікого, крім слуг Анґбанда.

Тоді Белеґ розповів Турінові, що Король Тінґол пробачив йому, і намагався різними способами переконати друга повернутися з ним у Доріат, кажучи, що північні кордони королівства дуже потребують його сили та відваги.

– Віднедавна орки знайшли спосіб спускатися з Таур-ну-Фуіну, торуючи Анахів Прохід, – сказав ельф.

– Я не пригадую його, – промовив Турін.

– Бо ми ніколи аж так далеко не відходили від кордонів, – мовив Белеґ. – Однак ти бачив удалині вістря Кріссаеґріму, а на схід од них – темні стіни Ґорґороту. Анахів Прохід – між ними, понад верхніми джерелами Міндебу. Складна й небезпечна та путь; а все ж багато хто тепер сходить тудою, і Дімбар, який раніше спочивав у мирі, гине від Темної Руки, і люди Бретілу потрапили у біду. Там нас потребують.

Горде серце не дозволило Турінові прийняти Королівське прощення, і слова Белеґа не змінили його настрою. Зате він наполягав, аби Белеґ зостався з ним у землях на захід од Сіріону; та Белеґ не пристав на це і промовив:

– Затятий ти, Туріне, й упертий. Тепер – моя черга. Коли ти справді хочеш, аби Міцнолукий був поруч із тобою, то шукай його в Дімбарі. Я повертаюся туди.

Наступного дня Белеґ рушив у путь, а Турін провів його на відстань пострілу з лука від табору, але так нічого і не сказав.

– Ну, що ж, прощавай, сину Гуріна? – мовив Белеґ.

Тоді Турін глянув на захід і побачив, як удалині височіє Амон-Руз, і, несвідомий того, що йому судилося, відповів:

– Ти казав: шукай мене в Дімбарі. А я скажу: шукай мене на Амон-Рузі! Інакше це наше остаточне прощання.

І вони розійшлися, посмутнілі, але як друзі.

І от Белеґ повернувся до Тисячі Печер, і, ставши перед Тінґолом та Меліан, розповів їм про все, що трапилося, приховавши тільки погане поводження з ним супутників Туріна. Тоді Тінґол зітхнув і сказав:

– Хіба можна зробити для Туріна більше?

– Дозволь, Володарю, – мовив Белеґ, – і я супроводжуватиму та оберігатиму його, як зможу; тоді жодна людина не скаже, ніби ельфи кидають слова на вітер. І я не допущу, аби таке добро зійшло в нетрях на пси.

І Тінґол дозволив Белеґові діяти на власний розсуд, і мовив:

– Белеґу Куталіоне! Чимало твоїх учинків заслужили на мою подяку, та найзначнішим я вважатиму пошуки мого названого сина. Тож у хвилину прощання можеш просити будь-якого дарунку – і я не відмовлю тобі.

– Тоді я прошу доброго меча, – сказав Белеґ, – бо орків побільшало і вони підійшли надто близько для пострілів із лука, а мій меч не ладен пробити їхньої броні.

– Вибирай будь-який із тих, що я маю, – мовив Тінгол, – окрім Аранрута, який належить мені.

Тоді Белеґ вибрав Анґлахел; і був то преславний меч, названий так за те, що його виготовили із заліза, яке впало з небес, мов полум'яна зірка. Той меч міг пощербити будь-який інший, викуваний із земного металу. Тільки один меч у Середзем'ї міг зрівнятися з ним. У цьому переказі про нього не йдеться, та обидва ті леза змайстрував із однієї й тієї самої руди той самий коваль, і звали того коваля Еол Темний Ельф, який узяв собі за дружину Арезель, Турґонову сестру. Анґлахел він оддав Тінґолові як плату за дозвіл оселитись у Нан-Елмоті й потому дуже жалкував за мечем. Однак Анґуірел – інший меч-побратим – Еол тримав у себе, поки його не викрав Маеґлін, ковалів син.

Проте, коли Тінґол повернув Анґлахел руків'ям до Белеґа, Меліан подивилася на лезо і сказала:

– У цьому мечі живе злоба. Похмуре серце коваля досі б'ється в ньому. Меч не любитиме тієї руки, якій служить. Ти не зможеш володіти ним довго.

–А все-таки я триматиму його в руках, доки стане снаги, – мовив Белеґ.

– Прийми й від мене дарунок, Куталіоне, – сказала Меліан. – Він буде тобі підмогою в нетрях узимку, а також підмогою тим, кого ти сам обереш.

І вона дала йому вдосталь лембасу, дорожнього харчу ельфів, загорнутого в листочки зі срібла; і вузли ниточок, якими він був перев'язаний, скріплювало тавро Королеви – печать із білого воску в формі одинокої квітки Телперіона. Адже, згідно з традицією еддаліе, зберігання та вручення цієї їжі було винятковим привілеєм Королеви. Цей дарунок як ніщо інше показав велику прихильність Меліан до Туріна; адже елдари ніколи раніше не дозволяли людям споживати цей дорожній харч, та й нечасто робили це опісля.

Потому Белеґ відбув із Менеґрота і повернувся на північні кордони, де він мав власний мисливський будиночок і чимало друзів. Орків вигнали з Дімбару, й Анґлахел утішився, що його витягли з піхов; коли ж настала зима і воєнні дії призупинилися, соратники раптом не дорахувались у своїх лавах Белеґа, і він уже ніколи до них не повернувся.

І от, тільки-но Белеґ покинув розбійників, аби повернутись у Доріат, Турін повів свою ватагу з долини Сіріону на захід; бо вони стомилися від життя неспокійного, настороженого та сповненого страху гонитви і прагнули знайти безпечне лігво. І якось увечері трапилося так, що вони перетнулися з трьома гномами, котрі, забачивши їх, почали тікати; проте одного, котрий відстав, розбійники таки схопили і повалили долі, а хтось із них узяв лука і випустив стрілу навздогін тим двом, котрі вже розчинялись у сутінках. І виявилося, що спійманого гнома звали Мім; і він благав Туріна подарувати йому життя, пропонуючи натомість провести їх до потаємних чертогів, не відомих нікому, крім нього самого. Тоді Турін пожалів Міма і змилостивився над ним; і сказав:

– Де твій дім?

А Мім відказав:

– Дім Міма понад землею, на високому пагорбі; Амон-Руз іменують той пагорб відтоді, як ельфи змінили всі назви.

Тоді Турін довго і мовчки дивився на гнома й нарешті сказав:

– Ти проведеш нас до того місця.

Наступного дня розбійники під проводом Міма вирушили до Амон-Руза. І стояв той пагорб на східному краї узвишшя вересових пустищ, які здіймалися між долинами Сіріону та Нароґом, і маківка його височіла понад камінною пусткою; стрімке та сіре його верхів'я зяяло голизною, якщо не зважати на червоний сереґон, який укрив камінь.