Сильмариліон - Сторінка 48

Бо небагатьох бранців-нолдорів Морґот скарав на смерть – більшість, із огляду на їхнє вміння видобувати метали та самоцвіти, залишив живими; не вбив і Ґвіндора, змусивши його гарувати в копальнях Півночі. Іноді ельфам удавалось втекти з копалень лише їм відомими таємними тунелями; отак і сталося, що Белеґ зустрівся з Ґвіндором, виснаженим і спантеличеним, у лабіринтах Таур-ну-Фуіну.

А Ґвіндор розповів йому, що, лежачи у схованці між дерев, бачив, як багаточисельна ватага орків із вовками пройшла на північ, і був поміж них чоловік зі зв'язаними руками, котрого вони канчуками підганяли вперед.

– Чоловік той був дуже високий, – мовив Ґвіндор, – такий, як мужі з імлистих пагорбів Гітлуму.

Тоді Белеґ розповів про те, що привело його до Таур-ну-Фуіну; і Ґвіндор спробував відрадити його від переслідування, кажучи, що Белеґ лише зазнає тих самих мук, які чекають на Туріна. Проте Белеґ не збирався покидати друга напризволяще і, хоча його самого долав відчай, зумів пробудити надію в серці Ґвіндора; й удвох вони йшли назирці за орками, аж доки вибралися з лісу на високі кручі, які збігали до безплідних дюн Анфауґліту. Там – і це було видно з вершин Танґородріму – орки на заході дня розбили у голій долині табір, поставили довкруж нього вовків-вартових, а самі взялися пиячити. З Заходу насувалася буря, і, коли Белеґ та Ґвіндор підкрадалися до видолинку, блискавиця осяяла вдалині Тінисті Гори.

Щойно цілісінький табір поринув у сон, Белеґ узяв лук і в сутінках застрелив вовків-вартових із південного боку, одного по одному, безшумно. Тоді, дуже ризикуючи, ельфи ввійшли в табір і знайшли Туріна, прив'язаного до всохлого дерева, з кайданами на руках і ногах; довкола нього у стовбурі стирчали ножі, які метали мучителі, а він, виснажений, поринув у глибокий сон від нездоланної втоми. Белеґ і Ґвіндор перерізали пута, які прив'язували бранця до дерева, і винесли Туріна з табору; проте їм вистачило сили віднести його тільки до тернових заростей на кручі понад табором. Там вони поклали його на землю; буря була вже зовсім близько. Белеґ узяв меч Анґлахел і з його допомогою звільнив Туріна від кайданів; але того дня гору взяла доля: коли Міцнолукий перетяв ланцюги, лезо вислизнуло з його рук, і проштрикнуло Турінові стопу. Він ураз прокинувся, опритомнів од люті та страху, а розгледівши в мороці схилену над ним постать із оголеним лезом у руках, подумав, що то орки знову прийшли його катувати, й зірвався на ноги з гучним бойовим кличем, і, зчепившись у темряві з невідомим, вихопив у нього Анґлахел, і порішив Белеґа Куталіона, сприйнявши його за недруга.

І коли Турін, відчувши себе вільним, стояв отак, готуючись дорого віддати життя уявним супротивникам, осяйна блискавиця вдарила якраз над ним, і в її світлі він глянув донизу, і побачив обличчя Белеґа. Тоді нараз Турін, видивляючись широко розплющеними очима на жахливу смерть, мовби скам'янів і втратив дар мови, бо збагнув, що накоїв. І обличчя його, освітлене безперервним миготінням блискавок, було таке страшне, що Ґвіндор, притиснувшись до землі, не смів навіть підвести очей догори.

Та ось у долині прокинулись орки, й у таборі зчинилася колотнеча, бо прислужників Морґота сповнював жах од звуку грому з Заходу, позаяк вони вірили, що це лихо насилають на них величні Вороги з-за Моря. Потому здійнявся вітер, почалася шалена злива, і стрімкі потоки помчали вниз із височини Таур-ну-Фуіну; і, хоча Ґвіндор гукав до Туріна, застерігаючи про небезпеку, той не відповідав, а лише нерухомо та без сліз сидів у буряному шалі над мертвим Белеґом Куталіоном.

Коли настав ранок, буря рушила на схід, у бік Лотлану, зійшло сонце осені, гаряче та ясне; проте орки, вважаючи, що Турін утік досить далеко звідти і що всі сліди його втечі змила негода, не продовжували пошуків, а поспіхом подалися геть, і звіддалік Ґвіндор бачив, як вони крокують, і піски Анфауґліту парували в них під ногами. Отак і сталося, що орки повернулися до Морґота з порожніми руками, залишивши позаду себе сина Гуріна, який сидів, приголомшений і прибитий, на кручах Таур-ну-Фуіну, і мучив його тягар, стократ важчий за їхні пута.

Потім Ґвіндор умовив Туріна допомогти поховати Белеґа, і той підвівся, мов сновида, і разом вони опустили Белеґа в неглибоку могилу, а поруч поклали Белтрондінґ, його великий лук, виготовлений із деревини чорного тиса. Проте жахливого меча Анґлахела Ґвіндор підібрав, кажучи, що буде краще, коли той помститься поплічникам Морґота, ніж бездіяльно лежатиме в землі. Він також узяв лембас, який дала Меліан, аби мати чим підживитися в нетрях узимку.

Так поліг Белеґ Міцнолукий, найвірніший із друзів, найуміліший із-поміж усіх, кому давали прихисток ліси Белеріанду в Прадавні Часи, поліг од руки того, кого любив найбільше; і горе закарбувалося на обличчі Туріна й ніколи вже не сходило з нього. Та в ельфа з Нарґотронда зненацька пробудилися мужність і сила, тож, покинувши Таур-ну-Фуін, він повів Туріна дуже далеко. Жодного разу впродовж їхніх спільних блукань довгими та жахливими шляхами Турін не заговорив, лише брів без бажання й мети, а рік добігав до кінця, і на північні землі насувалася зима. Проте Ґвіндор завжди був поруч із ним, оберігав і провадив його; і так вони перейшли через Сіріон у західному напрямку, діставшись незабаром до Ейтель-Івріну – джерела, від якого попід Горами Тіні брала початок ріка Нароґ. Там Ґвіндор звернувся до Туріна, кажучи:

– Пробудися, Туріне, сину Гуріна Таліона! На озері Іврін панує нескінченний сміх. Його напувають невичерпні кришталеві водограї, а від скверни оберігає сам Улмо, Володар Вод, який і сотворив оцю красу ще у стародавні часи.

Тоді Турін став навколішки, і ковтнув тієї води, а потім упав, і пролив нарешті сльози, і зцілився від шалу.

Не сходячи з місця, він склав для Белеґа пісню і назвав її Лаер Ку Белеґ, "Пісня про Величний Лук", і заспівав уголос, незважаючи на небезпеку. А Ґвіндор дав йому в руки меч Анґлахел, і Турін відчув, який він важкий, сильний } могутній; однак лезо меча почорніло та потьмяніло, а краї притупилися. Тоді Ґвіндор мовив:

– Це дивний меч, він не схожий на жоден із тих, які мені доводилося бачити в Середзем'ї. Він одностайний із тобою й оплакує Белеґа. Проте втішся, я ж-бо повертаюся до Нарґотронда в Дім Фінарфіна, і ти підеш зі мною, зцілишся й відновиш сили.

– Хто ти? – запитав Турін.

– Мандрівний ельф, раб-утікач, котрого Белеґ зустрів і розрадив, – відповів Ґвіндор. – А все-таки колись, до того, як піти на Нірнает-Арноедіад і перетворитися на раба Анґбанда, я був Ґвіндором, сином Ґуіліна, володарем Нарґотронда.

– То, може, ти бачив Гуріна, сина Ґалдора, воїна з Дор-ломіну? – запитав Турін.

– Я не бачив його, – відказав Ґвіндор. – Але в Анґбанді ходять чутки, ніби він і досі відмовляється коритися Морґотові, тож Морґот наклав прокляття на нього та на цілий рід його.

– Оцьому я вірю, – мовив Турін.

І потому вони підвелись, і, покинувши Ейтель-Іврін, рушили на південь уздовж берегів Нароґу, й ішли, допоки їх схопили ельфійські розвідники та привели як бранців до потаємної твердині. Так Турін увійшов у Нарґотронд.

Спочатку рідний народ не визнав Ґвіндора, бо пішов він юний і сильний, а повернувся схожий на старця смертних людей – таким зробили його тортури та важкий труд. Проте Фіндуілас, донька Короля Ородрета, впізнала та привітала його, адже колись, перед Нірнаетською битвою, кохала цього ельфа, і Ґвіндор, без міри закоханий у її красу, називав обраницю Фаеліврін, що означало "сяйво сонця над плесом Івріну". Завдяки Ґвіндорові в Нарґотронд допустили Туріна і шанобливо ставилися до нього. Та щойно Ґвіндор зібрався вимовити його ім'я, Турін стримав свого проводиря, мовивши:

– Я Аґарваен, син Умарта (це означало: "Заплямований Кров'ю, син Безталанного"), лісовий мисливець.

І ельфи Нарґотронда вже ні про що його не розпитували.

Згодом Турін здобув неабияку прихильність Ородрета і чи й не всі серця Нарґотронда звернулися до нього. Він, щойно тепер досягнувши розквіту зрілості, був молодим і гідним називатися сином Морвен Елезвен: темноволосий і білошкірий, із сірими очима та обличчям, прекраснішим за лице будь-кого зі смертних людей Прадавніх Часів. Його вимова та манера триматися не осоромили би стародавнього королівства Доріат, і навіть між ельфами його при першій зустрічі можна було сприйняти як одного з представників славетних нолдорських домів; тому багато хто величав його Аданезелом – Ельфолюдиною. Меч Анґлахел умілі ковалі Нарґотронда перекували заново, і чорне його лезо виблискувало на краях тьмавим вогнем; і Турін назвав меча Ґуртанґом, Залізом Смерті. А завдяки неймовірній відвазі та майстерності у веденні війни, які він виявив на рубежах Заповідної Рівнини, і сам уславився як Мормеґіл, Чорний Меч; і ельфи казали:

– Мормеґіла неможливо вбити, хіба би трапилася нещаслива пригода чи випадково поцілила б у нього згубна стріла.

Тому вони й дали йому для захисту гномівську броню; а одного разу, коли Турін був у похмурому настрої, він знайшов в арсеналах гномівську маску, цілу в позолоті, й відтоді, щойно він надягав її перед битвою, вороги втікали, заледве побачивши його обличчя.

Тоді серце Фіндуілас відвернулося від Ґвіндора, й, усупереч власній волі, вона закохалась у Туріна; він, одначе, того не помітив. Серце ельфійки рвалося на шматки, вона стала печальною, змарніла та принишкла. І Ґвіндор сидів, поглинутий темними думами, і подеколи говорив із нею, кажучи:

– Донько дому Фінарфіна, нехай печаль не стане між нами; незважаючи на те, що Морґот зруйнував моє життя, моя любов і досі з тобою. Проте йди туди, куди веде любов тебе; але стережися! Не годиться Старшим Дітям Ілуватара єднатися шлюбними зв'язками з Молодшими; і не мудро це, бо нетривкі ті зв'язки та минущі й укидають нас у вдівство до кінця світу. Не подарує цього і доля, хіба що раз або двічі – для досягнення вищої судьбоносної мети, якої ми не здатні осягнути. Але цей муж – не Берен. На ньому лежить фатум, який легко відгадати видючим очам, – темний фатум. Не вступай у нього! Бо, коли вступиш, любов доведе тебе до гіркоти і смерті. Вислухай же мене! Хоча він і справді Аґарваен, син Умарта, справжнє ім'я його – Турін, син Гуріна, якого Морґот утримує в Анґбанді, проклявши його самого та цілий рід його.