Сильмариліон - Сторінка 59

Вони знову здобули любов Манве та прощення валарів, і телери пробачили їм давнє горе, і прокляття розвіялося.

Та не всі елдаліе хотіли покидати Поближні Землі, де вони довго страждали й довго жили; і декотрі на довгі віки затримались у Середзем'ї. Були серед них Кірдан Корабельник і Келеборн із Доріату з дружиною своєю Ґаладріель, єдиною позосталою з тих, котрі провадили вигнанців-нолдорів до Белеріанду. Мешкав у Середзем'ї також і Ґіл-ґалад, Верховний Король, а з ним і Елронд Напівельф, який, за наданим йому правом, обрав пристати до елдарів; брат же його Елрос обрав життя між людей. Винятково завдяки цьому братству в людей було влито кров Первородних і дещицю божественного духу, який існував іще до Арди, позаяк Елронд і Елрос були синами Елвінґ, доньки Діора, сина Лутіен, дитини Тінґола та Меліан; а батько їхній Еаренділ був сином Ідріль Келебріндаль, доньки Турґона з Ґондоліна.

А от самого Морґота валари викинули крізь Двері Ночі поза Стіни Світу, в Предвічну Порожнечу; і на стінах тих приставлено невсипущу сторожу, й Еаренділ вартує небесну твердиню. І все-таки брехня, яку Мелкор, могутній і проклятий, Морґот Бауґлір, Сила Страху та Ненависті, посіяв у серцях ельфів і людей виявилася зерном невмирущим та незнищенним. Час од часу вона проростатиме заново і породить чорні плоди навіть в останні дні.

Так завершується СИЛЬМАРИЛІОН. Якщо високе та прекрасне перетворилося на темряву і загибель, значить, такою споконвіку була судьба Арди Знівеченої; і якщо має статися зміна, а Знівечення судилося зцілити, то Манве та Варді це відомо достеменно. Проте вони не відкрили цього й не оголосили у присудах Мандоса.

АКАЛЛАБЕТ

АКАЛЛАБЕТ

ПОВАЛЕННЯ НУМЕНОРУ

Елдари розповідають, що люди прийшли на світ у дні Тіні Морґота і хутко йому скорилися, бо він розіслав поміж ними своїх емісарів, і люди, дослухавшись до його лихих та підступних слів, поклонялися Темряві й водночас боялися її. Проте були й такі, котрі відвернулися від зла, полишили родинні землі та подались у мандри на захід, бо до них дійшли чутки, начебто на Заході є світло, якого не здатна затьмарити Тінь. Слуги Морґота переслідували їх люто, тож дороги тих людей були довгі й тернисті. І все ж, урешті-решт, вони добулися-таки до краю, що виходив до Моря, і вступили у Белеріанд у дні Війни за Коштовності. Едайнами нарекли тих людей синдарською мовою; і вони стали друзями та союзниками елдарів, і у війні проти Морґота здійснили величні та звитяжні подвиги.

Від них по батьковій лінії походив Осяйний Еаренділ, і у "Баладі про Еаренділа" розповідається, як нарешті, коли до цілковитої перемоги Морґота був один крок, він збудував човен Вінґілот, що його люди назвали Ротінзил, і, невтомно шукаючи шляху до Валінору, вирушив у подорож незвіданими морями. Він-бо прагнув заступитися перед Силами за Два Роди, щоби валари змилостивилися над ними й подали їм допомогу в найбільшій скруті. І по довгих трудах, здолавши чимало небезпек, він таки досяг свого: з Валінору виступило воїнство Володарів Заходу; і за це ельфи та люди величають його Еаренділом Благословенним. Одначе він уже ніколи не повернувся у краї, які так любив.

Під час Великої Битви, коли було остаточно подолано Морґота і знищено Танґородрім, едайни, єдині з роду людей, боролися на боці валарів, тоді як безліч інших воювала за Морґота. Після перемоги Володарів Заходу ті з лихолюдців, котрих оминула смерть, знов утекли на схід, де й досі цілинними землями мандрувало чимало їхніх одноплемінників, диких і непокірних, які не дослухалися ні до валарських, ані до Морґотових закликів. Тож ті лихолюдці припхалися до них, і кинули на них тінь страху, і були настановлені на царювання. Тоді валари на певний час одвернулися від людей Середзем'я, котрі не прислухалися до їхніх закликів і обрали собі повелителями друзів Морґота. І люди ті жили в темряві, й докучали їм лихі істоти, що їх сотворив Морґот у дні його правління: демони, дракони, потворні звірі та нечисті орки – жалюгідні подоби Дітей Ілуватара. Гірка доля випала людям.

Але Манве вигнав Морґота і замкнув його поза Світом, у Зовнішній Порожнечі, тож сам він, реальний і видимий, не може вернутись у Світ, доки триває правління Володарів Заходу. Та все ж насіння, яке він посіяв, проросло й пускало паростки і, коли траплялись охочі його доглядати, давало лихі плоди. Бо Морґотова воля, нікуди не зникнувши, правувала його слугами, змушуючи їх перешкоджати здійсненню волі валарів і знищувати підвладних їй. Це Володарі Заходу розуміли прекрасно. Тому, викинувши Морґота, зібралися на раду, щоби вирішити долю грядущих віків. Елдарів вони закликали повернутися на Захід, і ті, хто прислухався до закликів, оселилися на Острові Ерессеа; і є в тому краю гавань, названа Аваллоне – найближча з усіх міст до Валінору, а вежа Аваллоне – то найперше, що бачить мореплавець, коли після безмежжя Моря нарешті наближається до Невмирущих Земель. Отцям Людей із трьох вірних домів також дісталася багата винагорода. До них зійшов Еонве й навчав їх; і дано їм було мудрість, і силу, й життя, триваліше, ніж будь-кому іншому зі смертного народу. І ще для мешкання едайнів створено було землю, окрему від Середзем'я та Валінору, відмежовану від них широким морем; але все-таки ближчу до Валінору. Оссе підійняв її з глибин Великої Води, Ауле облаштував, а Яванна збагатила; елдари ж принесли туди з Тол-Ерессеа квіти і водограї. Землю ту валари нарекли Андором, Дарованим Краєм; і на Заході ясно засяяла Зоря Еаренділа – на знак, що все вже готове, і як провідна зірка через море. І люди зачудувались, угледівши той срібний пломінь на путях Сонця.

Тоді едайни вирушили у плавання глибокими морями слідом за Зорею; і валари на багато днів утихомирили море, пославши сонячне світло та сприятливий вітер, так що води перед очима едайнів блищали, мовби хвилясте скло, й піна летіла, наче сніг, із-під носів їхніх човнів. Але Ротінзил сяяв так ясно, що навіть уранці люди бачили, як він мерехтить на Заході, а безхмарної ночі він сяяв сам, бо жодна зірка не могла зрівнятися з ним. І, прямуючи до нього, едайни, зрештою, перепливли морські простори й побачили вдалині вготовану їм землю – Андор, Дарований Край, – що мерехтіла в золотій імлі. Тоді вони зійшли на ті терени і потрапили у країну прегарну та плодоносну, й утішились. Едайни нарекли ту землю Еленна, що означає Зоряні Палати, а ще – Анадуне, що означає Вестернес, Нуменор – високоелдарською мовою.

Так було засновано той народ, який сіроельфійською говіркою зветься дунедайни – нуменорці, Королі Людей. Але й вони не уникли судьби, яку приготував Ілуватар цілому людському роду – смерті; вони однаково були смертними, хоча жили довго й, поки на них не впала тінь, не знали хвороб. Отож, нуменорці стали мудрими та славетними, й у всьому більше нагадували Первородних, аніж решту людських родів; а ще були дуже рославими, вищими навіть за найвищих синів Середзем'я, і світло їхніх очей скидалося на сяйво ясних зір. Однак цей народ повільно заселяв землю, бо хоч у людей і народжувалися доньки та сини, далебі прекрасніші за батьків, але дітей було мало.

Колись головне місто і гавань Нуменору було на його західному узбережжі й називалось Андуніе, тому що з нього видно було захід сонця. А в центрі краю стояла висока та крута гора, звана Менелтарма, Опора Небес, на якій було підвищення з відкритим святилищем Еру Ілуватарові, й не було в землі нуменорців іншого храму чи святині. Біля підніжжя гори звели усипальниці Королів, а впритул до неї стояв Арменелос – найпрекрасніше з міст із вежею та цитаделлю, яку спорудив Елрос, син Еаренділа, котрого валари призначили першим Королем Дунедайнів.

Так-от, Елрос і брат його Елронд походили з Трьох Домів Едайнів, але й частково – від елдарів і маярів, бо праматерями їхніми були Ідріль із Ґондоліна та Лутіен, донька Меліан. Валарам насправді не вільно було забрати назад дар смерті, що його дав людям Ілуватар, але щодо напівельфів, то Ілуватар передав їм право вирішувати; і вони постановили дозволити синам Еаренділа самим вершити свою судьбу. Елронд вибрав зостатися між елдарів, і йому було даровано життя Первородних. Однак Елросові, який побажав стати королем людей, усе-таки було відведено довгий вік, багатократно помножений порівняно з віком людей Середзем'я; і цілий його рід, королі та володарі з вельможного дому, жили дуже довго навіть за нуменорськими мірками. Елрос же прожив п'ять сотень, а нуменорцями правував чотири сотні та ще десять літ.

Отак минали роки, і якщо Середзем'я зробило крок назад, світло та мудрість там занепали, то дунедайни мешкали під захистом валарів, у дружбі з елдарами, відтак розвинулись і духом, і тілом. Адже, хоча цей народ і послуговувався ще власною говіркою, його королі та вельможі знали й розмовляли також і ельфійською мовою, якої навчились у час союзництва, і спілкувалися нею з елдарами з Ерессеа чи з західних областей Середзем'я. А хранителі премудрості опанували ще й високоелдарську мову Благословенного Краю, якою збереглося чимало оповідей і пісень од початку світу; вони створювали документи, скрижалі та книги, де записували багато мудрих і дивовижних речей, що існували в час розквіту їхнього королівства, про який нині забуто. Тому і повелося так, що, крім імен власною мовою, всі володарі нуменорців прибирали також елдарські наймення і давали їх усім містам та прегарним місцинам, заснованим у Нуменорі та на узбережжях Поближніх Земель.

Дунедайни набули неабиякої вправності в ремеслах, так що якби тільки задумали це вчинити, то могли би заввиграшки перевершити лихих королів Середзем'я у веденні війни та виготовленні зброї; але то були мирні люди. Понад усяку майстерність плекали вони кораблебудування та морську справу, тож стали такими мореплавцями, подібних до яких ніколи вже не буде, позаяк світ утратив колишню велич. Подорожувати неозорими морями – ось що було найбільшим подвигом і пригодою в житті тих відважних мужів у чудові дні їхньої юності.

Проте Володарі Заходу заборонили їм відпливати так далеко, щоби звіддалік не виднілись узбережжя Нуменору; і тривалий час дунедайни почувалися задоволеними, хоч і не розуміли сенсу цієї заборони.