Сильмариліон - Сторінка 61

Але натомість лиш осягнули мистецтво збереження непорушеною людської плоті, й край заполонили мовчазні усипальниці, в яких темрява плекала думу про смерть. Живі ж іще завзятіше прагли задоволень і гучних веселощів, жадаючи все більше й більше майна та розкошів; а після днів Тар-Анкалімона було знехтувано піднесенням перших плодів для Еру, і люди почали надто рідко приходити до Святилища на верховинах Менелтарми в центрі тієї землі.

Склалося так, що саме в ту пору нуменорці вперше облаштували великі поселення на західних узбережжях прадавніх земель, бо їхній власний край здався їм замалим, не було їм там ані вдоволення, ні спокою, і вони бажали багатства та влади в Середзем'ї, бо просуватися на Захід їм було зась. Дунедайни звели величні порти і міцні вежі, й чимало їх оселилося там; одначе цього разу вони з'явилися радше як володарі, повелителі та збирачі данини, ніж як помічники й учителі. Величезні човни нуменорців линули на крилах вітру на схід, а поверталися завжди навантажені різним добром, і влада та велич їхніх королів дедалі зростали: вони пили і святкували, зодягнені у срібло та золото.

У всьому цьому ельфодрузі заледве чи брали участь. Вони пробиралися тепер щоразу далі на північ і до землі Ґіл-ґалада, підтримуючи дружбу з ельфами та допомагаючи їм у борні з Сауроном. Гаванню їхньою був Пеларґір, що знаходився вище від гирла Андуіну Величного. А Люди Короля запливали далеко на південь, і їхні маєтності та твердині, які вони спорудили, зоставили багато чуток у легендах людей.

У ту Епоху, як розповідається деінде, в Середзем'ї знову з'явився Саурон, і звеличився, і навернувся до зла, в якому Морґот виплекав його, зробивши своїм могутнім слугою. Уже в дні Тар-Мінастіра, одинадцятого Короля Нуменору, він укріпив землю, звану Мордором, і збудував там Вежу Барад-дур, і звідтоді завжди прагнув панувати в Середзем'ї, стати королем над королями та богом для людей. Саурон ненавидів нуменорців через діяння їхніх отців, давній союз із ельфами та вірність валарам; він також не забув про допомогу, що її Тар-Мінастір колись надав Ґіл-ґаладові – в час, коли було викувано Єдиний Перстень і між Сауроном та ельфами зчинилася в Еріадорі війна. І от він дізнався, що королі Нуменору примножили свою владу та пишноту, і ще більше зненавидів їх; але він іще й боявся, щоби вони не завоювали його територій і не вирвали з його рук Сходу. Проте довгий час Саурон не наважувався кинути виклик Володарям Морів і відступив із узбереж.

Але Саурон завжди був віроломний, і, кажуть, що серед тих, кого він заманив у пастку Дев'ятьма Перстенями, було троє володарів із нуменорської раси. Тож із появою в нього на службі улайрів – Примар Персня – та з непомірним посиленням його влади і страху людей перед ним, Саурон почав наступати на прибережні твердині нуменорців.

У ту пору над Нуменором згустилася Тінь; життя Королів із Дому Елроса через їхнє повстання скорочувалося, та серцем вони дедалі більше були проти валарів. І двадцятий король узяв скіпетр отців і зійшов на трон під ім'ям Адунахора, Володаря Заходу, зрікшись ельфійських мов і заборонивши вживати їх у його присутності. Проте ймення Герунумен таки було вписано на Королівських Скрижалях високоельфійською говіркою завдяки стародавньому звичаю, позаяк королі боялися остаточно порушити його, щоби не накликати лиха. Та цей титул здався Вірним аж надто зарозумілим, бо належав валарам; і серця їхні тяжко краялися, розриваючись між відданістю Дому Елроса і шанобою до повноважних Сил. Але попереду їх чекало ще гірше. Бо двадцять третій король, Ар-Ґімілзор, виявився найзапеклішим ворогом Вірних. У час його правління Біле Дерево залишили без догляду і воно почало в'янути; він остаточно заборонив уживати ельфійські мови і карав тих, хто радо вітав прибулі з Ерессеа човни, які все ще потайки плавали до західних узбереж тієї землі.

Еленділи ж мешкали головно в західних областях Нуменору; проте Ар-Ґімілзор наказав усім причетним до них, котрих зумів викрити, переселитись із заходу на схід країни, де за ними пильно наглядали. Тож основне поселення Вірних згодом було поблизу порту Роменна, звідки чимало їх вирушило у плавання до Середзем'я, прагнучи дістатися північних узбереж, де досі можна було побесідувати з елдарами в королівстві Ґіл-ґалада. Королі про це знали, та не перешкоджали, позаяк еленділи покидали їхню землю і не повертались, а вони бажали остаточно покласти край дружбі між власним народом і елдарами з Ерессеа, котрих називали Шпигунами Валарів, бо ж самі прагнули приховати свої вчинки та наміри від Володарів Заходу. Втім, Манве знав про всі їхні дії, і валари гнівалися на Королів Нуменору, і не дораджували та не захищали їх більше; а човни з Ерессеа ніколи вже не припливали з заходу, і покинутими стояли гавані Андуніе.

Володарі Андуніе були найповажнішими після королівського дому, бо вони, походячи від Сильмаріен, доньки Тар-Еленділа, четвертого короля Нуменору, належали до роду Елроса. І були ті володарі вірними королям і шанували їх; і Володар Андуніе неодмінно був серед головних радників Скіпетра. Та вони ж від початку почували особливу любов до елдарів і шану до валарів, і, коли Тінь розрослася, помагали Вірним, як могли. Проте довгий час не викривали своїх справжніх переконань, намагаючись радше мудрими порадами змінити серця володарів Скіпетра.

І жила поміж них славна своєю красою володарка Інзілбет, чиєю матір'ю була Ліндоріе, сестра Еарендура, Володаря Андуніе за часів правління Ар-Сакалтора, батька Ар-Ґімілзора. Ґімілзор узяв її за дружину, хоча їй це й не вельми подобалося, бо, навчена матір'ю, в душі вона почувалася однією з Вірних; але королі та їхні сини стали пихатими і не терпіли, коли хтось суперечив їхнім забаганкам. Між Ар-Ґімілзором та його королевою, як і між їхніми синами, не було любові. Старший, Інзіладун, духом і тілом нагадував матір, а от менший, Ґімілхад, удався в батька, тільки виявився ще гордовитішим і свавільнішим, аніж той. Саме йому, а не старшому сину, віддав би Ар-Ґімілзор скіпетра, якби це дозволяли закони.

Та коли володіння скіпетром перейшло до Інзіладуна, він знову, як колишні правителі, прибрав собі титул ельфійською мовою, нарікшись Тар-Палантіром, адже був далекоглядний очима та розумом, і навіть ненависники боялися його слів, мовби слів правдовидця. Він на деякий час облишив Вірних у спокої та знову в належну пору ходив до Святилища Еру на Менелтармі, чого зрікся Ар-Ґімілзор. Інзіладун шанобливо доглядав Біле Дерево і передрік, що з загибеллю Дерева обірветься також і рід Королів. Але його запізніла покута не вгамувала гніву валарів на образливе зухвальство його вітців, у якому більша частина народу таки не розкаялась. І Ґімілхад, дужий та непокірний, очолив тих, кого називали Людьми Короля, і виступав проти волі брата так відкрито, як тільки йому дозволяла сміливість, але більше – потайки. Тож дні правління Тар-Палантіра затьмарило горе, він проводив чимало часу на заході, й там частенько піднімався на вежу Короля Мінастіра, що на пагорбі Оромет поблизу Андуніе, і звідти тужливо позирав на захід, сподіваючись, можливо, побачити на морі якесь вітрило. Проте жоден човен із Заходу вже ніколи не припливав до Нуменору, й Аваллоне заволокло хмарами.

І от Ґімілхад помер за два роки до двохсотліття (це для нащадка Елроса, навіть у час занепаду, вважалося ранньою смертю), проте Королю це не принесло спокою. Бо Фаразон, син Ґімілхада, виявився навіть більш невгамовним і жадібним до багатства та влади, ніж був його батько. Він часто подорожував за межами рідної землі, ватагуючи під час воєн, які нуменорці в ту пору вели в Середзем'ї, бо прагнули розширити владу над людьми, і так на суші й на морі зажив слави великого капітана. Тому-то, коли, дізнавшись про батькову смерть, Фаразон повернувся до Нуменору, людські серця потяглися до нього: він-бо привіз із собою незлічене багатство і певний час не скупився на подарунки.

І трапилося так, що Тар-Палантір стомився від горя і помер. Синів у нього не було, тільки одна донька, котру він ельфійською мовою назвав Міріель; саме до неї тепер іменем права та за нуменорськими законами перейшов скіпетр. Але Фаразон силоміць узяв її за дружину, вчинивши цим зло, тим паче, що нуменорські закони навіть членам королівського дому не дозволяли вступати у шлюб, якщо вони доводились одне одному ближчими родичами, ніж у третьому коліні. Та щойно вони одружилися, він заволодів скіпетром, прибравши титул Ар-Фаразон (Тар-Каліон – ельфійською мовою) і змінивши ймення королеви на Ар-Зімрафель.

Ар-Фаразон Золотий був наймогутніший і найпихатіший із усіх, кому доводилося тримати в руках Скіпетр Морських Королів із часів заснування Нуменору, а звідтоді нуменорцями правували двадцять і чотири Королі та Королеви, котрі на ту пору вже спочилй у глибоких усипальницях під горою Менелтармою, покоячись на золотих ложах.

І, сидячи на карбованому троні в місті Арменелосі у пишноті свого можновладця, він думав темну думу, помишляючи про війну. Бо в Середзем'ї Король довідався про міць Сауронового володіння та про його ненависть до Вестернесу. Тепер же до нього прибули керманичі кораблів і капітани, котрі повернулися зі сходу, та сповістили, що, відколи Ар-Фаразон покинув Середзем'я, Саурон вивів війська й напосівся на міста поблизу узбережжя, і нарікся Королем Людей, і оголосив про намір відтіснити нуменорців у море й навіть знищити Нуменор, якщо вдасться.

Вельми розлютився Ар-Фаразон, почувши такі вісті, а оскільки він довго роздумував потайки, серце його переповнило прагнення необмеженої влади й одноосібного панування його волі. Тож він твердо постановив, що – без поради валарів і покладаючись лише на власну мудрість – претендуватиме на титул Короля Людей і примусить Саурона стати його васалом та слугою; бо в погорді своїй гадав, що не з'явиться на світі жодного короля, такого могутнього, щоби кинути виклик Спадкоємцеві Еаренділа. Тому в той час Ар-Фаразон почав кувати величезні запаси зброї, і збудував чимало військових кораблів, і спорядив їх; а щойно все було готове – разом із власним воїнством сам відплив на Схід.

І люди побачили, як його вітрила виринають із заходу сонця, наче забарвлені ясно-червоним, і сяють червленим золотом, і на мешканців узбереж зійшов страх, і вони втекли аж ген далеко.