Сильмариліон - Сторінка 60

- Джон Толкін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

За задумом Манве, вона мала вберегти нуменорців од спокуси відшукати Благословенний Край і від бажання переступити межі, встановлені для їхнього ж блага, піддавшись чарам безсмертя валарів та елдарів і земель, де все триває.

В ті дні Валінор усе ще був у видимому світі, й там Ілуватар дозволив валарам облаштувати на Землі оселю на знак пошанування тієї, що існувала би, якби на світ не впала тінь Морґота. Про це нуменорці знали чудово; й іноді, коли повітря аж бриніло прозорістю, а сонце було на сході, вони позирали за море і бачили віддалік на заході білосяйне місто на дальньому узбережжі, й величезний порт, і вежу. Бо в ту пору нуменорці мали далекосяжний зір, але навіть тоді роздивитися прекрасне видіння до снаги було тільки найбільш гострозорим із них, та й то з Менелтарми чи з якогось величного човна, що стояв так далеко від їхнього західного берега, як тільки їм дозволялося запливати. Адже дунедайни не наважувалися порушувати Заборони Володарів Заходу. Проте нуменорські мудреці знали, що та земля насправді – то не Благословенний Край Валінору, а Аваллоне – елдарська гавань на Ерессеа, найсхідніша з Невмирущих Земель. Звідти іноді ще припливали до Нуменору Первородні на човнах без весел, і нагадували ті човни білих птахів, які линули від заходу сонця. Чимало дарунків привезли вони Нуменору: співочих пташок, духмяні квіти і дуже цінні трави. А ще вони привезли сіянець Келеборна, Білого Дерева, яке росло посеред Ерессеа та було паростком Ґалатіліона, Дерева Туни, подоби Телперіона, що його дала елдарам Яванна у Благословенному Краї. І саджанець той у дворах Короля в Арменелосі виріс та зацвів, і назвали його Німлотом, і квіти його розпускались увечері, п'янким ароматом напоюючи нічну сутінь.

Траплялося так, що, зважаючи на Заборону Валарів, дунедайни, подорожуючи морем, запливали щоразу далі на схід, а не на захід, од темряви Півночі до жару Півдня, і ще далі – аж до Приземної Тьми. Вони запливали навіть у внутрішні моря, обпливши довкола Середзем'я, і мигцем поглянули з високих корабельних носів на Ранкові Брами на Сході. А часом дунедайни досягали берегів Великих Земель, і, зглянувшись на покинутий світ Середзем'я, Володарі Нуменору знов, у час Занепаду Людей, висадилися на західних берегах, і ніхто не посмів завадити їм. Більшість людей тієї епохи, потрапивши під владу Тіні, стала слабкою та боязливою. Тож по приході нуменорці навчили їх багатьох речей. Хліб і вино привезли вони й наставляли людей, як сіяти насіння та молоти зерно, як вирубувати ліс і надавати бажаної форми камінню, як довести до ладу – наскільки це можливо у краю скороминущості й безталання – їхнє життя.

Тоді люди Середзем'я втішилися; ліси, в яких годі було знайти притулок, на західних узбережжях подекуди відступили, і люди скинули із себе ярмо Морґотових нащадків, і позбулися страху перед пітьмою. Вони шанували рославих Морських королів, а коли ті відпливли, нарекли їх богами в надії на їхнє повернення – в той час нуменорці надовго не затримувались у Середзем'ї та не облаштовували там власних помешкань. Вони мусили пливти на схід, хоча серця їхні завжди поривалися на захід.

З роками це прагнення ставало просто непереборним, нуменорці нестримно хотіли потрапити в невмируще місто, що його вони бачили звіддаля; в них розпалилося бажання жити вічно, уникнути смерті й завершення насолоди. І що більшу владу та пишноту вони здобували, то сильнішим ставав їхній неспокій. Хоча валари й винагородили дунедайнів довголіттям, однак не могли відняти прикінцевої втоми від світу і смерті, й помирали навіть королі, потомки Еаренділа; та і тривалість їхнього життя, з погляду елдарів, була вельми коротка. Тому й упала на нуменорців тінь: так, імовірно, проявилася воля Морґота, яка й досі не зникла зі світу. І вони почали нарікати, спочатку подумки, а потім і вголос, скаржачись на людську судьбу, а понад усе – на Заборону, що закрила їм шлях на Захід.

Між собою вони говорили так:

– Чому Володарі Заходу панують у нескінченному спокої, а ми мусимо помирати й іти невідь-куди, полишаючи наші домівки й усе, що надбали? Елдари ж не помирають, навіть ті, котрі повстали супроти Володарів. А позаяк ми опанували всі моря і немає жодного водного простору, хоч якого бурхливого та безкрайого, щоби наші човни його не здолали, чому би нам не поплисти до Аваллоне і не привітати друзів?

А були й такі, хто казав:

– Чому би нам не податись аж до Аману і не скуштувати там, хоча би й упродовж одного дня, блаженства Сил? Чи ж ми не стали одним із могутніх народів Арди?

Елдари донесли ці слова до валарів, і Манве затужив, побачивши, що над полуднем Нуменору збирається хмара. Він вирядив до дунедайнів посланців, котрі переконливо повіли Королю й усім, хто хотів слухати, про долю та облаштування світу.

– Судьбу Світу, – казали вони, – може змінити лише той Єдиний, котрий і сотворив його. І навіть якби ви, здолавши всі омани та пастки, спромоглися доплисти до Аману, Благословенного Краю, користі з того було би мало. Бо не земля Манве робить народи, які живуть на ній, безсмертними, а Безсмертні, котрі мешкають там, освятили землю; там ви зачахли б і змарніли ще швидше, мов метелики при надто сильному і тривкому світлі.

Та Король мовив:

– Адже мій прабатько Еаренділ живий? Чи ж він не в землі Аман?

На це посланці відповіли:

– Ти знаєш, що його наділили окремою долею та віднесли до Первородних, котрі не вмирають; але й над ним тяжіє судьба: він-бо ніколи не зможе повернутися на смертні землі. Тим часом ти і твій народ – не Первородні, а смертні люди, якими й сотворив вас Ілуватар. До того ж, здається, ви нині бажаєте володіти водночас благами обох родів: плавати до Валінору, коли заманеться, і, щойно схочеться, повертатися до рідних осель. Такого бути не може. Як і не можуть валари відняти дарів Ілуватара. Елдарів, кажете ви, не покарано, і навіть повстанці не помирають. Але ж для них то – не нагорода і не покара, лишень утілення їхньої сутності. Вони не мають виходу, бо прив'язані до цього світу, і не полишать його, доки він існуватиме, і життя їхні з'єднані з ним нерозривно. Вас же, кажете, покарано за повстання людей, у якому ви заледве чи й брали участь, і тому ви помираєте. Але попервах то не була покара. Так ви одержуєте можливість виходу, покидаєте світ, не прив'язані до нього в надії чи в утомі. Хто-бо з нас має заздрити іншим?

І відказали нуменорці:

– Чому ж ми не повинні заздрити валарам або й найнезначнішим із Безсмертних? Від нас, котрі не відають, що їх чекає вже незабаром, вимагають сліпої довіри, надії без жодних запевнень. А ми-бо теж любимо Землю і не хочемо її втрачати.

Тоді Посланці мовили:

– Воістину, валарам не дано збагнути Ілуватарового промислу щодо вас, адже він не розкрив усього, що гряде. Одне відомо напевно: дім ваш – не тут, ані в Землі Аман, ані деінде в межах Кіл Світу. І Судьба Людей, за якою вони повинні відходити, – то від початку був дар Ілуватара. Вона почала завдавати їм горя лише тому, що, потрапивши в тінь Морґота, люди вирішили, ніби їх оточує непроглядна тьма, якої вони боялися; тільки декотрі виявилися достатньо впертими та гордими і не здавалися доти, доки не позбувалися життя. Ми ж, котрим доводиться нести дедалі більшу ваготу літ, не цілком оце розуміємо, та якщо горе те, як ви кажете, повернулося, щоби знову надокучати вам, тоді, боїмося, Тінь іще раз воскресла й розростається у ваших серцях. Тому, хоча ви й дунедайни, найпрекрасніші серед людей, котрі в давні часи вирятувались од Тіні й мужньо боролися проти неї, ми кажемо вам: стережіться! Волі Еру не годиться суперечити; і валари переконливо просять вас не відмовлятися від довіри, до якої вас закликано, щоби вона не стала у швидкому часі путами, які скують вас. Ліпше надійтеся, що врешті навіть найменше з ваших бажань принесе плоди. Ілуватар уклав вам у душу любов до Арди, а він не сіє зерен безцільно. А втім, може змінитися багато поколінь іще не народжених людей, доки ціль та стане відомою; і розкриють її вам, а не валарам.

Це сталося у дні Тар-Кір'ятана Кораблебудівника та сина його Тар-Атанаміра; і то були горді люди, котрі, прагнучи багатства, обклали людей Середзем'я податями, й тепер більше брали, ніж давали. Посланці прибули саме до Тар-Атанаміра, тринадцятого Короля, а у дні його правління Королівство Нуменор існувало вже понад дві тисячі років і сягнуло зеніту блаженства, якщо не могутності. Проте Атанаміра порада Посланців не вдовольнила й він мало зважав на неї, а більшість народу наслідувала свого повелителя; їм хотілося самим, іще в їхні дні, уникнути смерті, а не лише покладатися на надію. Атанамір дожив до глибокої старості, чіпляючись за життя, навіть коли всі його радощі вичерпалися; він перший серед нуменорців учинив так, відмовившись покидати цей світ, аж доки став недоумкуватим і здитинілим, і не дозволив своєму синові посісти королівський трон у дні його розквіту. Адже зазвичай Володарі Нуменору одружувалися пізно й відходили від правління, відступаючи владу синам, лише коли ті досягали цілковитої тілесної та духовної зрілості.

Потому Королем став Тар-Анкалімон, Атанамірів син, і думки його були вельми схожі до батькових; у час його правління нуменорський народ розділився. З одного боку була більшість, яку називали Людьми Короля, – гордії, котрі віддалилися від елдарів і валарів. А з іншого – меншість, звана еленділами, ельфодрузями; ті люди, хоча загалом і лишилися вірними Королю та Дому Елроса, бажали також підтримувати дружбу з елдарами і прислухалися до поради Володарів Заходу. Проте навіть вони, котрі називали себе Вірними, не спромоглися повністю уникнути біди, що впала на їхній народ, і їм також докучала думка про смерть.

Отак блаженство Вестернесу почало занепадати, хоча могутність і пишнота не припиняли розвою. Адже королі та їхній народ іще не зреклися мудрості і, якщо вже не любили валарів, то поки що принаймні боялися їх. Вони не наважувалися відкрито порушувати Заборону чи плисти поза визначені межі. Натомість скеровували свої величні кораблі на схід. Але над нуменорцями нависав щоразу темніший страх смерті, вони відтерміновували її, як тільки могли; почали зводити для мертвих величні пристанища, тим часом як мудреці намагалися розгадати таємницю воскресіння чи бодай продовження днів людських.