Сильмариліон - Сторінка 65

На сході, в Оссіріанді, стіни Еред-Луіну запалися, й у гірському пасмі дещо на південь утворився значний пролом, у який влилася морська затока. У ту затоку впадало нове русло Ріки Лун, і тому її назвали Лунською Затокою. Колись давно нолдори назвали той край Ліндоном, тож він звався так і надалі; там досі мешкало чимало елдарів, котрі зволікали, не бажаючи наразі залишати Белеріанд, де вони довго боролись і трудилися. Королем їхнім був Ґіл-ґалад, син Фінґона, а з ним і Елронд Напівельф, син Еаренділа Мореплавця та брат Елроса, першого короля Нуменору.

На берегах Лунської Затоки ельфи побудували гавані й назвали їх Мітлондом; там стояло чимало човнів, бо пристановище те було добрим. Час од часу елдари відпливали із Сірих Гаваней, утікаючи від темряви земних днів, адже завдяки милосердю валарів усе ще могли обрати Прямий Шлях і, за бажанням, повернутися до родини на Ерессеа та до Валінору поза окружними морями.

Були й інші елдари, котрі в ту епоху перетнули гори Еред-Луін і перейшли у внутрішні землі. Серед них були головно телери – вцілілі мешканці Доріату й Оссіріанду, – вони заснували спільні з Пралісними ельфами володіння в лісах і в горах, далеко від моря, за яким, попри все, завжди тужили їхні серця. За межами Еред-Луіну тільки в Ереґіоні, який люди називали Краєм Гостролиста, ельфи нолдорської раси заснували постійне королівство. Ереґіон був поблизу величних гномівських палаців, званих Кгазад-думом або Газодрондом – ельфійською, а згодом – Морією. Від Ост-ін-Езіла, ельфійського міста, до західної брами Кгазад-дума слався битий шлях, адже між гномами й ельфами виникла міцна дружба, якої раніше не бувало ніколи і яка збагатила обидва народи. В Ереґіоні майстри з ґваіт-і-мірдайнів, Народу Ковалів-ювелірів, перевершили всіх відомих умільців, окрім хіба самого Феанора; і, правду кажучи, найвправнішим серед них був син Куруфіна – Келебрімбор, який віддалився від батька і залишився в Нарґотронді, коли Келеґорма та Куруфіна вигнали, про що розповідається у "Квенті Сильмариліон".

В інших місцевостях Середзем'я довгі роки панував спокій, але землі були переважно дикі та пустельні, за винятком тих, куди прийшов народ Белеріанду. Насправді, в тих місцинах, як і незліченні роки до того, жило, вільно мандруючи краєм на певній відстані від Моря, чимало ельфів. Але то були авари, до котрих белеріандські подвиги дійшли тільки як поголос, а Валінор був лише назвою далекої країни. А на півдні та на далекому сході розплодилися люди, проте більшість із них навернулася до зла, адже Саурон не гаяв часу.

Побачивши занедбаність світу, Саурон подумки сказав собі, що валари, скинувши Морґота, забули про Середзем'я; і пиха його стрімко помножилася. Він із ненавистю позирав на елдарів і боявся людей Нуменору, котрі по якомусь часі знову прибилися на своїх човнах до берегів Середзем'я; та довго замовчував свої помисли і приховував задуми, які виношував у серці.

Найлегше з усіх народів Землі йому підкорилися люди, а от ельфів Саурон дуже довго намагався зманити до себе на службу, бо знав, що Первородні наділені найбільшою силою. Він усюди навідувався до них, прибравши на той час подобу і прегарну, і мудру. Не бував Саурон лишень у Ліндоні, бо Ґіл-ґалад і Елронд запідозрили щось у його позірно прекрасній подобі й, хоча не відали, хто то насправді, проте не впустили на свої терени. Та деінде ельфи радо приймали його, і мало хто прислухався до посланців із Ліндону, котрі прохали бути обережними; адже Саурон прибрав собі ймення Аннатара, Володаря Дарів, і спершу ельфи мали багато користі з його дружби. Він казав їм:

– О слабкість великих! Адже Ґіл-ґалад – могутній король, а Повелитель Елронд вельми обізнаний із премудростями, та все ж вони не дораджують мені в моїх трудах. Може, вони не хочуть бачити, як інші землі стають такими самими благословенними, як і їхня власна? Проте навіщо Середзем'ю зоставатися пусткою навіки, якщо ельфи здатні зробити його незгіршим од Ерессеа, ба навіть од Валінору? Позаяк ви не повернулися туди, хоч і мали нагоду, отже, ви, мабуть, любите Середзем'я. І я – теж. Відтак, чи не є нашим спільним завданням працювати для збагачення краю і для того, щоби піднести всі ельфійські роди, мандрівні та невчені, до таких висот влади й знання, якими володіють і ті, що за Морем?

Саме в Ереґіоні до намов Саурона прислухалися найохочіше, бо нолдори тієї землі завжди прагнули примножити вміння і творити дедалі витонченіші речі. До того ж, серця їхні не знали спокою, відколи вони відмовилися повернутися на Захід, адже нолдори бажали водночас залишатись у Середзем'ї, яке по-справжньому любили, й насолоджуватися блаженством разом із тими, хто таки поїхав. Тому вони і прислухалися до Саурона й чимало дізналися від нього, бо знання його було величезне. На ту пору ковалі Ост-ін-Езіла перевершили все, що самі ж винайшли до того; тож вони замислили і створили Перстені Влади. Проте Саурон керував їхньою працею і знав усе, що вони робили, він-бо задумав поневолити ельфів і пильно стежив за ними.

Так от, ельфи створили багато перстенів; але Саурон потайки виготовив Єдиний Перстень, який правував рештою, і сила їхня була зв'язана з ним і цілковито йому підкорена, так що діяла лише доти, доки існував він. Велика частка міці та волі Саурона перейшла в Єдиний Перстень, – премогутніми були ельфійські перстені, тож той, який повинен був панувати над ними, мусив бути ще могутнішим; і Саурон викував його у Вогняній Горі у Краю Тіні. Доки він носив Єдиний Перстень, то знав про все, що робилося з допомогою нижчих перстенів, міг бачити і керувати самими думками тих, котрі носили їх.

Однак ельфів було не так легко пошити в дурні. Щойно Саурон надягнув на палець Єдиний Перстень, вони дізналися про це, й упізнали його, і збагнули, що він стане їхнім повелителем і повелителем усього, що вони створили. Тоді, розгнівавшись і злякавшись, вони зняли перстені. Проте Саурон, з'ясувавши, що його викрито, сповнився гніву й виступив проти них із відкритою війною, вимагаючи віддати всі перстені йому, позаяк без його знання та порад ельфійські ковалі не змогли би самотужки їх створити. Однак ельфи втекли від нього, й уберегли три перстені, й віднесли їх щонайдалі, й сховали.

Ті Три Перстені викували останніми, вони володіли найбільшою силою. Нар'я, Ненья та Вілья – так нарекли їх: Перстені Вогню, Води та Повітря (ці стихії були вживлені, відповідно, в рубін, адамант і сапфір); і Саурон найбільше з усіх ельфійських перстенів хотів заволодіти саме ними, адже той, хто володів ними, міг тримати на відстані згубний час і відтерміновувати власну втому від світу. Проте він не спромігся їх відшукати, позаяк Перстені віддали в руки Мудрих, котрі переховували їх і не використовували відкрито доти, доки Саурон носив Правлячий Перстень. Отож, Три Перстені зосталися чистими, бо Келебрімбор викував їх самотужки і рука Саурона ніколи їх не торкалась. Але й вони підпорядковувалися Єдиному Персню.

Відтоді війна між Сауроном і ельфами не припинялася ніколи; Ереґіон було спустошено, Келебрімбора – вбито, а двері Морії – замкнено. У той самий час Елронд Напівельф заснував твердиню та пристановище Імладріс, що його люди називали Рівендолом, і вона простояла дуже довго. Проте до рук Саурона потрапила решта Перстенів Влади й він роздав їх іншим народам Середзем'я, сподіваючись у такий спосіб привернути до себе всіх тих, хто прагнув таємної влади, понад уділену його родові. Сім перстенів дісталося гномам, а людям – аж дев'ять, бо й тут, як і в усьому іншому, люди найохочіше поступилися його волі. Ті перстені, якими він правував, Саурон спотворив, що вдалося йому вельми легко, адже він брав участь у їхньому творенні: вони були прокляті й, урешті-решт, зрадили тих, хто послуговувався ними. Правду кажучи, упокорити гномів виявилося досить важко; вони погано зносять чуже владарювання, почування їхніх сердець нелегко осягнути, а їх самих не можна перетворити на примар. Гноми використовували свої перстені тільки для здобуття багатства; проте гнів і всеохопна жадоба золота, які зайнялись у їхніх серцях, згодом породили чимало лиха, з якого Саурон отримав зиск. Кажуть, що в основі кожної зі Сімох Скарбниць гномівських королів колись було закладено по золотому персню, та всі ті скарбниці розграбували ще в давнину, і дракони пожерли їх, і декотрі з Семи Перстенів розплавив вогонь, а інші повернулися до Саурона.

Люди легше дали заманити себе в пастку. Ті, хто користувався Дев'ятьма Перстенями, стали свого часу могутніми: королями, чаклунами та воїнами давнини. Вони здобули славу і превелике багатство, які, втім, і довели їх до загибелі. Здавалося, життя їхнє нескінченне, та для них воно виявилося нестерпним. Ті люди могли, коли хотіли, походжати під сонцем невидимими для цьогосвітніх очей і могли бачити речі в невидимих для смертних людей світах; але надто часто вони споглядали тільки примари й омани, що їх вигадав Саурон. Тож один по одному, раніше чи пізніше, відповідно до природної міці та добрих або лихих замірів на початку, всі вони перетворилися на рабів того персня, котрого носили, й потрапили під владу Єдиного, що належав Сауронові. І стали навіки невидимими для всіх, окрім того, хто мав при собі Правлячий Перстень, і ввійшли в царство тіней. То були назґули, Примари Персня, найжахливіші слуги Ворога. Темрява линула довкіл них, і крики їхні нагадували голоси смерті.

І от жадоба та гордість Саурона зросли аж до безмежжя, й він постановив зробитися повелителем усіх істот Середзем'я, знищити ельфів і, якщо вдасться, спричинити повалення Нуменору. Він не терпів ані свободи, ні будь-якого суперництва і нарікся Володарем Землі. Саурон і надалі носив маску, так що при бажанні міг обдурити очі людей, прикинувшись перед ними мудрим і гарним. Але правив він радше з допомогою сили та страху, якщо вважав їх корисними; тому ті, хто збагнув, що тінь його шириться світом, назвали його Темним Володарем і йменували Ворогом. Саурон же знову зібрав під своєю орудою всіх лихих потвор часів Морґота, котрі тільки зосталися на землі чи під нею, і орки стали до нього на службу, і плодилися, наче мухи. Так почалося Чорноліття, що його ельфи називають Днями Виходу.