Сильмариліон - Сторінка 64

А чисельне нуменорське воїнство отаборилося довкола Туни, звідкіля втекли всі елдари.

Тоді Манве з вершини Гори звернувся до Ілуватара, позаяк на ту пору валари зреклися свого правління Ардою. Ілуватар же проявив свою всесильність і змінив світобудову, й у морі між Нуменором та Безсмертними Землями розверзлася велетенська прірва, і води зривались у неї, а гомін та пара від потоків здійнялись аж до небес, і світ здригнувся. Усі флотилії нуменорців затягнуло в безодню, яка потопила та поглинула їх на віки вічні. А Короля Ар-Фаразона і смертних воїнів, котрі ступили на землю Аману, поховали під собою, впавши, гори: кажуть, там повстанці й перебуватимуть, ув'язнені в Печерах Забутих, до Останньої Битви та Судного Дня.

А землі Аману й Ерессеа було взято і перенесено туди, де люди вже ніколи не зможуть до них дістатись. Андор же, Дарований Край, Нуменор Королів, Еленна Зорі Еаренділа, згинув назавжди. Біля нього-бо на сході була велетенська тріщина, тож підвалини його було зруйновано, він провалився, й поринув у темряву, і перестав існувати. І тепер немає на Землі такого місця, де збереглися би спогади про час, коли не було зла. Ілуватар відвів Великі Моря на заході Середзем'я та Пустельні Землі на сході, й сотворено було нові землі та моря, і світ зменшився, бо Валінор та Ерессеа було перенесено з нього в царину втаємниченого.

У неждану годину спіткала людей ця судьба, на тридцять дев'ятий день після відплиття флотилій. Отоді Менелтарма зненацька вивергла полум'я, налетів буревій, задвигтіла земля, похитнулося небо, пагорби зрушилися з місця і Нуменор поринув у море з усіма дітьми, дружинами, дівами, гордими володарками, з усіма садами, чертогами, вежами, усипальницями та багатствами, коштовностями і тканинами, речами мальованими й карбованими, зі сміхом, веселощами та музикою, з мудрістю і знаннями – все це щезло навіки. Останньою гороподібна хвиля – зелена, холодна й оперена піною, – здійнявшись над суходолом, затягла у свої надра Королеву Тар-Міріель, яснішу за срібло, чи слонову кість, чи перли. Надто пізно спробувала вона видертися нагору до святилища крутими стежками Менелтарми – води проковтнули Королеву, і зойк її загубився у вітровому реві.

Чи то дійсно Аманділ добувся до Валінору й Манве вислухав його благання, чи ні, проте завдяки ласці валарів Еленділ, сини його та народ урятувалися з тогочасного руйновища. Еленділ-бо залишився в Роменні, не зваживши на заклики Короля, коли той вирушав на війну; й, уникнувши солдатів Саурона, котрі прийшли схопити його і затягти на вогнище у Храмі, вивів свій човен у море і спинився віддалік од берега, вичікуючи. Там земля захистила Еленділа від страхітливої морської вирви, яка несла все в напрямку безодні, а згодом прикрила від першої буряної навали. А коли, поглинаючи все на своєму шляху, хвиля накотилася на сушу і Нуменор от-от мав загинути, тоді Еленділ мало не потонув і вважав би загибель найменшим горем, оскільки жодні смертельні муки не могли завдати сильнішого страждання, ніж розруха й агонія того дня. Проте західний буревій, шаленіший за будь-який доти відомий людям вітер, підхопив його човни і, линучи з ревом, погнав їх аж ген далеко; він порвав вітрила, потрощив щогли і, наче соломинки, мчав нещасливців по водах.

Було там дев'ять човнів: чотири – Еленділові, Ісілдурових – три і ще два – Анаріонові. І, гнані страхітливим вітрищем, вони линули із сутінків судьби в темряву світу. Попід ними розверзлись у загрозливому гніві морські надра, і хвилі, які нагадували рухомі гори з велетенськими шапками скуйовдженого снігу, понесли їх між обривками хмар і через багато днів викинули далеко на береги Середзем'я. І всі узбережжя та межові з морем краї західного світу переживали в ту пору неймовірні переміни та руйнації: моря заливали сушу, береги йшли під воду, стародавні острови тонули, а нові зринали, гори осипались, а ріки змінювали плин.

Еленділ і його сини згодом заснували в Середзем'ї свої королівства; і хоча їхні премудрість та майстерність були тільки відлунням того, що існувало в Нуменорі до приходу Саурона, та дикунам зі світу й ті здавалися неймовірними. Про діяння нащадків Еленділа в наступну епоху та про їхню, не завершену поки що, борню із Сауроном детально розповідає інше сказання.

Бо й сам Саурон вельми злякався гніву валарів і судьби, яку вготував Еру для моря та суші. Це перевершило всі його сподівання, бо він надіявся лише на загибель нуменорців і на поразку їхнього гордовитого короля. Тож коли Саурон, сидячи на чорному троні посеред Храму, зачув, як сурми Ар-Фаразона кличуть до бою, він засміявся, і засміявся вдруге, почувши ревище бурі, й саме коли він сміявся втретє, подумки радіючи з того, що тепер, навіки позбувшись едайнів, зробить зі світом, його сміх урвався і трон його та храм запались у безодню. Проте Саурон був не зі смертної плоті й, хоча позбувся наразі тієї подоби, в якій спричинився до такого великого лиха, і не міг уже постати прекрасним перед людськими очима, дух його все-таки вознісся з глибин і полинув, як тінь і страхітливий вітер, понад морем, і повернувся до Середзем'я, в Мордор, де був його дім. Він знову заволодів величним Перснем у Барад-дурі й жив там, темний і мовчазний, доки не витворив собі нового покрову, видимого образу ненависті й люті; а погляд Ока Саурона Жахливого могли витримати одиниці.

Та все це не стосується оповіді про Потоплення Нуменору, що її тут переповідаємо. Забулася навіть назва тієї землі, й люди звідтоді не згадували ні про Еленну, ні про Андор, утрачений Дар, ані про Нуменоре на рубежах світу. А вигнанці, котрі жили на берегах моря, якщо і звертались у напрямку Заходу, скорившись жаданню серця, то говорили про поглинутий хвилями Мар-ну-Фалмар, Акаллабет Повалений, Аталанте – елдарською мовою.

Чимало Вигнанців вірило, що вершина Менелтарми, Опори Небес, не потонула навіки, а знову здійнялася над хвилями – самотній острів, загублений між вод; бо то було святилище, і навіть у дні Саурона ніхто не осквернив його. Тож декотрі нащадки Еаренділа згодом шукали її, адже серед хранителів премудрості мовилося, наче в давнину далекозорі люди спромагалися побачити з Менелтарми слабкий відблиск Безсмертних Земель. Навіть після руйновища серця дунедайнів тяглися на захід; і хоча вони знали, що світ змінився, все одно казали:

– Аваллоне зникнув із лиця Землі, й Краю Аман не стало, й у нинішній світовій темряві їх годі відшукати. Але колись же вони існували, а отже, і досі існують, справжні й у цілісному світі, як і було задумано спочатку.

Бо дунедайни вважали, що навіть смертні люди, сподобившись благословення, можуть застати часи, відмінні від часу життя їхніх тіл. Вони завжди палко прагнули позбутися мороку вигнання й побачити так чи інак невмируще світло, бо скорботна думка про смерть невідступно переслідувала їх навіть за морськими просторами. Отак і вийшло, що видатні мореплавці знов обшукували порожні моря в надії натрапити на Острів Менелтарми, щоби звідти угледіти видіння минулого. Та все було марно. Ті, хто запливав далеко, знаходили хіба що нові землі, які нічим не відрізнялися від старих: там усе одно існувала смерть. Ті ж, хто запливав найдалі, тільки обпливали Землю довкола й, виснажені, врешті-решт поверталися до того місця, звідки вирушили в подорож; і вони казали:

– Усі шляхи тепер ведуть по колу.

Тож із часом, почасти завдяки морським мандрам, почасти завдяки премудрості й умінню читати по зорях, королі людей зрозуміли, що насправді світ створено круглим, а все ж елдарам іще дозволено рушати в путь і діставатися до Стародавнього Заходу та до Аваллоне, якщо вони того забажають. Тому хранителі людської премудрості стверджували, що Прямий Шлях мусить і далі десь існувати для тих, кому вільно його знайти. Вони повчали, що, хоча новий світ і зникає, стара дорога та стежка пам'яті про Захід незмінно існує у вигляді могутнього невидимого мосту, який веде через повітря подиху та лету (воно тепер кругле, так само як і світ), перетинає Ілмен, чого не витримає плоть, якщо її не підтримати, і нарешті сягає Тол-Ерессеа, Самотнього Острова, а може, навіть і далі – Валінору, де й до сьогодні мешкають валари, спостерігаючи, як розгортається історія світу. Уздовж берегів моря з'явилися тоді розповіді та чутки про мореплавців і заблукалих у водах, котрі волею долі чи провидіння, чи з ласки валарів потрапляли на Прямий Шлях і бачили, як обличчя світу тоне внизу під ними, й добувалися до освітлених свічадами причалів Аваллоне чи, воістину, аж до останніх узмор'їв на межі Аману, і там, подивившись на Білу Гору, жахну та прекрасну, вмирали.

ПРО ПЕРСТЕНІ ВЛАДИ І ТРЕТЮ ЕПОХУ

ПРО ПЕРСТЕНІ ВЛАДИ І ТРЕТЮ ЕПОХУ, НА ЧОМУ ОПОВІДІ ЗАВЕРШУЮТЬСЯ

У старовину був собі мая Саурон, якого синдари Белеріанду звали Ґортауром. На початку становлення Арди Мелкор переманив його до себе на службу, й він став найвизначнішим і найобізнанішим серед поплічників Ворога, а ще й найбільш небезпечним, бо міг прибирати різні форми, і тривалий час йому, за бажанням, удавалося поставати шляхетним і прекрасним, обводячи круг пальця всіх, окрім найпильніших.

Коли зруйнували Танґородрім і скинули Морґота, Саурон знову прибрав світлу подобу, і поклонився Еонве, оповісникові Манве, і зрікся всього свого лихочинства. І дехто вважає, що спершу то було зроблено щиро, що Саурон справді розкаявся, тільки зі страху, бо поразка Морґота і всевишній гнів Володарів Заходу вселили в нього сум'яття. Однак Еонве не наділили владою прощати належних до одного з ним роду, тож він наказав Сауронові повертатися до Аману і там чекати присуду Манве. Тоді Саурон присоромився, і не забажав повертатися приниженим, і коритися вироку валарів, за яким йому, цілком імовірно, довелося би довго та по-рабськи трудитися, доводячи щиру вірність; адже при Морґоті він був наділений величезною владою. Тому, щойно Еонве подався геть, Саурон заховався в Середзем'ї, знову навернувшись до зла, позаяк Морґот скував його преміцними путами.

Під час Великої Битви та зрушень, спричинених падінням Танґородріму, земля билась у страхітливих конвульсіях, і поруйнований Белеріанд перетворився на пустку; на півночі й на заході чимало земель занурилося під води Великого Моря.