Сильмариліон - Сторінка 63

Минали роки, а тим часом дні Короля танули, він відчув наближення тіні смерті, тож його охопили страх і гнів. І настала та година, до якої Саурон давно готувався і якої довго чекав. Він звернувся до Короля, кажучи, що сила його нині така велика, що він міг би подумати про те, щоби підкорити все своїй волі й не дослухатися ні до чиїх наказів чи заборон.

Саурон мовив:

– Валари посіли ту землю, де немає смерті, й збрехали тобі щодо цього, приховавши її якомога надійніше, бо в пожадливості своїй боялися, щоби Королі Людей не вибороли в них безсмертного краю та не правували там замість них. І хоча, без сумніву, дар нескінченного життя призначено не всім, а тільки достойникам, людям могутнім, гордим, із величним родоводом, але вельми несправедливо приховувати цей справедливо належний йому дар від Короля Королів, Ар-Фаразона, наймогутнішого з-поміж синів Землі, з котрим годен, а може – й ні, зрівнятися хіба що сам Манве. А втім, великі королі не терплять відмов, а самі беруть те, що їм належить.

Тоді Ар-Фаразон, утративши глузд і перебуваючи в тіні смерті, бо життя його добігало кінця, прислухався до Саурона і почав виношувати в серці думу, як би то розв'язати війну з валарами. Довго він мислив про це, не висловлюючись уголос, а все ж задум його не вдалося приховати від усіх. Аманділ, довідавшись про наміри Короля, збентежився та неабияк перелякався, він-бо знав, що люди не спроможні здолати валарів у війні, й коли не зупинити цю війну, то світ буде знищено. Тому він покликав сина свого Еленділа і сказав йому:

– Чорні ці дні, і для людей немає надії, бо Вірних аж надто мало. Тож я задумав скористатися тим, чим праотець наш Еаренділ скористався в давнину: поплисти на Захід – є заборона чи нема її – та побесідувати з валарами, навіть із самим Манве, якщо вдасться, і благати їх про допомогу, доки ще не все втрачено.

– Виходить, ти хочеш зрадити Короля? – мовив Еленділ. – Ти ж бо добре знаєш, які звинувачення нам висувають, називаючи запроданцями та шпигунами, і що дотепер вони були неправдиві.

– Якщо мені спало на думку, що Манве потребує такого гінця, – відповів Аманділ, – то я зраджу Короля. Бо є лиш одна відданість, од якої серцю людини не гоже відступатися за жодних обставин. Милосердя до людей і позбавлення від Саурона Обманника проситиму я, адже бодай кілька нас таки залишилося вірними. Що ж до Заборони, то я особисто зазнаю покарання за її порушення, щоби тільки цілий мій народ не стягнув на себе провину.

– А що ж, батьку, гадаєш, спіткає тих із твого дому, хто залишиться тут, коли про вчинок твій стане відомо?

– Про нього не повинно стати відомо, – сказав Аманділ. – Я потайки приготуюся до від'їзду й відпливу на схід, куди човни з наших гаваней відпливають щодня. А потому, щойно дозволять вітер і провидіння, попливу у зворотний бік, через південь або північ, знову на захід, і шукатиму те, що прагну знайти. Тобі ж, сину мій, і твоїм людям я раджу приготувати інші човни і поскладати на них усі ті речі, з якими ваші серця розлучитися не спроможні, а коли човни будуть готові, ти повинен розміститись у гавані Роменна і про людське око вдати, ніби маєш намір, коли настане слушний час, відплисти вслід за мною на схід. Аманділа наш коронований родич уже не цінує так високо, як колись, тож і не тужитиме довго, коли ми вирішимо поїхати геть, на деякий час чи й назавжди. Та нехай не знає, що ти хочеш узяти багато людей, бо це його стривожить через війну, що її він тепер замишляє і для якої йому потрібно буде якомога більше військової сили. Розшукай Вірних, котрі достеменно залишилися відданими, і нехай вони потайки приєднаються до тебе, коли схочуть плисти з тобою і брати участь у твоєму задумі.

– І що ж то за задум? – запитав Еленділ.

– Не втручатись у війну і спостерігати, – відказав Аманділ. – Доки я не повернуся, понад те нічого сказати не можу. Та найімовірніше, що ви тікатимете з Зоряної Землі без провідної зорі, бо земля ця осквернена. Тоді ви втратите все, що любили, і ще за життя пізнаєте смак смерті, шукаючи деінде сторони, до якої би пристати у вигнанні. На сході чи на заході – те єдиним валарам відомо.

Відтак Аманділ попрощався з усіма домочадцями, немовби той, хто збирається помирати.

– Бо, – мовив він, – цілком може статися так, що вже ніколи мене не побачите і що я не подам вам такого знаку, як подав колись давно Еаренділ. Але будьте завжди напоготові, бо кінець знаного нами світу вже не за горами.

Кажуть, що Аманділ вирушив у плавання поночі на малому суденці, і спершу він плинув на схід, а потому розвернувся і подався на захід. Він узяв із собою трьох служників, дорогих його серцю, й ніколи вже в цьому світі не подали вони про себе вісті ні словом, ані знаком, і жодна легенда чи переказ не оповідає про їхню долю. Ніяке посольство не спромоглося б удруге порятувати людей, і для зради Нуменору не існувало легкого прощення.

Еленділ же зробив усе так, як наказував батько, і його човни відпливли від східного узбережжя тієї землі; Вірні вирядили на них своїх дружин і дітей, родинні реліквії та величезні запаси золота. Було там чимало прекрасних і могутніх речей, що їх створили нуменорці в час мудрості: чаш і коштовностей, скрижалей премудрості з ясно-червоними та чорними написами. А ще мали вони Сім Каменів – подарунок елдарів, – а на човні Ісілдура перевозили під охороною молоде деревце, нащадок Німлота Прекрасного. Тож Еленділ був напоготові, не втручався в лиходійства тих днів і щомиті чекав знаку, який так і не з'явився. Тоді він потайки поплив до західних узбереж, вглядаючись у море, і скорбота й туга охопили його, бо він дуже любив свого батька. Та не побачив нічого, крім Ар-Фаразонового флоту, що збирався в західних гаванях.

Так-от, раніше на острові Нуменор погода завжди відповідала потребам і вподобанням людей: дощ випадав у належний час і завжди – в міру; сонце світило то тепліше, то прохолодніше; вітри дули з моря. Коли вітер линув із заходу, багатьом здавалося, наче він сповнений невловного та солодкого, зворушливого аромату квітів, які вічно цвітуть на невмирущих луках і не мають назв на смертних берегах. Тепер же все це змінилось: у ті дні почорніло саме небо, здіймалися бурі з дощами та градом, зривалися штормові вітри; час од часу величні нуменорські кораблі тонули, не повертаючись у гавані, хоча таких лих не траплялося доти від самого сходу Зорі. А з заходу вечорами іноді напливала велетенська хмара, шо за формою нагадувала орла, і краї пташиних крил ширилися на північ та південь; вона повільно нависала, заступаючи призахідне сонце, і тоді на Нуменор спадала пречорна ніч. Декотрі з тих орлів приносили під крилами блискавиці, й поміж хмарою та морем відлунював грім.

Відтак люди почали боятися.

– Узріть орлів Володарів Заходу! – кричали вони. – Орли Манве несподівано напали на Нуменор!

І падали ниць.

Тоді декотрі тимчасово покаялись, але інші тільки ще більше затялись і, погрожуючи небові кулаками, казали:

– Володарі Заходу змовилися проти нас. Вони напали перші. Та другий удар – за нами!

Ці слова промовляв сам Король, але вигадав їх Саурон.

Блискавиць тим часом ставало дедалі більше, і вони вбивали людей на пагорбах, на полях і на вулицях міста; вогненний удар збив купол Храму, розітнувши його на шматки, і купол охопило полум'я. Проте сам Храм навіть не здригнувся, і Саурон, стоячи на вершечку, залишився неушкодженим після протистояння з блискавицею; в ту годину люди нарекли його богом і робили все, що він наказував. Отож, коли явлено було останнє знамення, вони мало зважали на нього. Земля під ногами двигтіла, гудіння, як від підземного грому, злилося з ревом моря, й зі шпиля Менелтарми вирвався дим. Але Ар-Фаразон тільки ще пришвидшив озброєння.

У ту пору нуменорські флотилії заполонили море на заході країни і подібні були до архіпелагу із тисячі островів; щогли їхні нагадували ліс над горами, а вітрила – навислу хмару; і прапори їхні були золото-чорні. Усі тільки й чекали команди Ар-Фаразона; Саурон же відступив у найглибше коло Храму, і люди піднесли йому жертви для спалення.

Тоді на схилі дня надлетіли орли Володарів Заходу, вишикувані, наче для битви, просуваючись уперед лінією, кінець якої зникав за овидом; вони линули, і крила їхні, заступаючи небо, розпростувалися чимраз ширше. А за ними червоно палав Захід, і орли пашіли зісподу, мовби освітлені пломенем страхітливої люті, так що цілий Нуменор був ніби осяяний жаринами вогню; люди поглядали на обличчя побратимів, і вони здавалися їм наче аж червоними від гніву.

Тоді Ар-Фаразон скріпив серце і вивів у море свій могутній корабель Алкарондас – Морський Замок. Він був багатовесельний і мав багато щогл, золотих та чорних, і на ньому було встановлено трон Ар-Фаразона. Відтак Король надягнув обладунки та корону, звелів розгорнути хоругву і дав сигнал піднімати якорі; і тієї години сурми Нуменору заглушили навіть грім.

Отак флотилії нуменорців попливли завойовувати грізний Захід; вітер був слабкий, але кораблі мали багато весел, на яких сиділи дужі раби, котрих підганяли канчуками. Сонце зайшло, і запала глибока тиша. Темрява оповила землю, море завмерло, тим часом світ очікував на те, що мало статися. Кораблі поволі зникли з очей спостерігачів у гаванях, вогні потьмяніли, і їх заховала ніч; а на ранок вони були вже далеко. Бо зірвався східний вітер і погнав їх геть; дунедайни порушили Заборону Валарів і запливли в недозволене море, йдучи війною проти Безсмертних, аби вирвати у них вічне життя в межах Кіл Світу.

Тож флотилії Ар-Фаразона перепливли морські простори й оточили Аваллоне та цілий острів Ерессеа; й елдари засмутилися, бо хмара нуменорців заступила від них світло призахідного сонця. Ар-Фаразон же нарешті добувся до самого Аману, Благословенного Краю, та до узбереж Валінору, а довкола все ще панувала тиша, і доля нуменорців висіла на волосині. Бо врешті Ар-Фаразон завагався й уже був готовий вертати назад. Серце його передчувало біду, коли він поглянув на безшелесні береги та побачив сяйливий Танікветіл, біліший од снігу, холодніший од смерті, мовчазний, незмінний, жахливий, мовби тінь Ілуватарового світла. Проте Король був одержимий гординею, і, зрештою, він полишив свій корабель і ступив-таки на берег, заявивши, що вважатиме цю землю своєю, якщо ніхто не виступить на битву за неї.