Символічний обмін і смерть - Сторінка 10

Це не поразка й не перемога, це не страйк, це просто "припинення роботи". Цей евфемізм говорить набагато більше, ніж слово "страйк": розпадається вся дисципліна праці, всі моральні норми і практики, вироблені в Европі промисловою колонізацією упродовж остатніх двох сторіч, руйнуються і забуваються, причому без якихось помітних зусиль, без "класової боротьби" в загальноприйнятому розумінні цього слова. Порушення безперервности роботи, зневажливе ставлення до праці, недисциплінованість, байдужість до заробляння грошей, до понаднормової оплати, до зростання по службі, до нагромадження, до передбачливости — робітники працюють за мінімумом, а потім припиняють роботу, полишаючи все на потім. Це той способ поведінки, який колонізатори закидали "недорозвиненим" народам: їх неможливо піднести до рівня праця/цінність, до раціонального й послідовного процесу праці, до усвідомлення виграшу в зарплатні тощо. Лише після вивезення за море їх нарешті вдається залучити до процесу праці. А водночас до рівня поведінки "недорозвинених" народів потроху починають "реґресувати" й західні робітники. Це, в певному сенсі, реванш за колонізацію в її новітньому вигляді (імпорт робочих рук) — бачити охоплений розбещеністю західний пролетаріят: можливо, якоїсь пречудової днини доведеться його експортувати у недорозвинені країни, щоб він там наново привчився до історичних і революційних цінностей праці.

Існує тісний зв'язок поміж поміж цією ультра-колонізацією робітників-імміґрантів (на місцях колонії були нерентабельні, тож їх довелося імпортувати) і цією промисловою деколонізацією, котра вражає всі сектори суспільства (повсюдно — в школі, на заводі, — відбувається перехід від фази hot інвестиції праці до цинічної cool практики завдань). Саме імміґранти (і в тому числі, С.Р. з поміж молоді та сільськогосподарських робітників), оскільки вони геть недавно вийшли із "дикунської" байдужості до "раціональної" праці, розкладають західне суспільство в похопності, крихкості, поверховості й свавільності його примусової колективізації через працю, розкладають оцю колективну параною, котра так наполегливо підносилася до рівня моралі, культури, міту, хоча при цьому забували, що ця промислова дисципліна й на самому Заході утвердилася всього два сторіччя тому ціною нечуваних зусиль, — й що вона так по-справжньому й не отримала перемоги, а нині починає загрозливо тріщати по швах (їй не протривати довше, ніж іншій колонізації, за морем).

Страйк заради страйку

Страйк заради страйку становить нині справжню суть боротьби. Невмотивований, недоцільний, позбавлений політичних референцій, він відповідає — і водночас протиставляється — невмотивованому, безреферентному виробництву, що й саме позбавлене суспільної споживчої вартости і не має іншої мети, крім самого себе, — виробництва задля виробництва, одне слово, системі репродукції, котра обертається довкруг себе самої у велетенській тавтолоґії трудового процесу. Страйк заради страйку становить зворотню тавтолоґію, котра носить підривний характер, адже вона розвінчує нову форму капіталу, яка відповідає остатній стадії закону вартости.

Страйк нарешті перестав бути знаряддям — і тільки знаряддям, — що використовувалося задля тиску на співвідношення політичних сил і владну гру. Він став метою. Він заперечує, одночасно пародіюючи її найрадикальнішим чином на її ж таки території, оту безцільну доцільність, в яку обернулося виробництво.

У виробництві задля виробництва вже немає марнування. Цей термін, чинний у вузьких рамках економії споживання, для нас уже непридатний. Він витікає з поблажливої критики системи. "Конкорд", космічна програма тощо — все це не розтринькування, навпаки. Адже піднявшись до найвищого рівня "об'єктивної" непридатности, ця система нині займається продукуванням і репродукуванням самої праці. Втім, саме цього усі (в тому числі, трудівники і професійні спілки) від неї й вимагають. Все обертається довкруг зайнятости: соціяльна політика означає створення робочих місць — і британські профспілки задля збереження зайнятости ладні перетворити "Конкорд" на понадзвуковий бомбардувальник; наступає інфляція чи безробіття — тож нехай живе інфляція і т.п. Праця зробилася, на кшталт соціяльного страхування чи споживчих благ, об'єктом соціяльного перерозподілу. Неймовірний парадокс: праця все менше й менше стає продуктивною силою, і все більше та більше — продуктом. Цей аспект є найбільш характерним виявом тієї мутації, котрої нині зазнає система капіталу, виявом тієї революції, завдяки якій від специфічної стадії продукування він переходить до стадії репродукування. Дедалі менше й менше потребується робоча сила, щоб капітал функціював і повсюдно розширюватися, — тепер від неї вимагають, щоб вона "виробляла" дедалі більше праці.

Оцій абсурдній кругобіжності системи, де працюють задля того, аби виробляти працю, відповідає і вимога страйку задля страйку (втім, нині цим і закінчуються усі страйки "зі справедливими вимогами"). "Оплатіть нам страйковий період" — по суті, це означає: заплатіть нам, щоб ми могли відтворювати страйк задля страйку. Це абсурд навиворіт — абсурд цілої системи.

Сьогодні, коли продукти (всі продукти, із працею включно) опинилися поза межами корисности і некорисности, продуктивної праці вже немає, існує тільки репродуктивна праця. Так само немає ні "продуктивного", ні "непродуктивного" споживання — існує тільки репродуктивне споживання. Дозвілля так само "продуктивне", як і праця, а праця на підприємстві так само "непродуктивна", як і дозвілля чи робота у сфері обслуговування, перше визначення важить стільки ж, як і друге, і ця відсутність всякої різниці якраз і позначає собою завершену фазу політичної економії. Всі стали репродуцентами — і це означає, що всі утратили конкретну доцільність, за якою їх розрізняли. Ніхто більше не виробляє. Виробництво померло. Хай живе репродукування!

Ґенеалоґія виробництва

За сучасної системи відтворюється капітал у своїй найбільш строгій дефініції — як форма суспільних відносин, а не у його вульґарному сенсі, себто як гроші, зиск і економічна система. Під репродукуванням завжди розумілося "розширене" репродукування способу продукування (виробництва), котре зумовлюється цим останнім. А слід було б спосіб продукування (виробництва) осмислювати як модальність (причому, не єдину) способу репродукування. Продуктивні сили і продуктивні відносини, — іншими словами, сфера матеріяльної виробничности, — можливо, становлять собою один з можливих, а отже, й історично відносних процесів репродукування. Репродукування виступає формою, котра стоїть набагато вище, ніж економічна експлуатація. І виходить, що гра виробничих сил не становить собою її необхідну умову.

Хіба історично статус "пролетаріяту" (найманого робітника у промисловості) не випливає зі статусу відокремлення, зосередження і соціяльного вилучення?

Відокремлення мануфактурного робітника є фантастичним поширенням того відокремлення, котре описав Фуко стосовно ХУІІ сторіччя. Хіба "промислова" праця (себто нереміснича, колективна, позбавлена власности на знаряддя виробництва, та ще й під контролем) виникла не в перших Ґенеральних шпиталях? Спочатку суспільство на шляху до раціоналізації відокремлює ледарів, заволок, людей з різними відхиленнями, зобов'язує їх до певного заняття, закріплює їх, нав'язує їм свій раціональний принцип праці. Але в цьому випадку відбувається взаємне зараження, і цей поділ, за допомогою якого суспільство встановило свій принцип раціональности, переходить на все трудове суспільство: відокремлення перетворюється у мікро-модель, котра відтак у вигляді промислової системи поширюється на ціле суспільство, і воно під знаком праці, під знаком продуктивістської доцільности обертається в концентраційний табір, в місце утримання, ув'язнення.

Замість того, щоб експортувати концепт пролетаріяту й експлуатації на расовий, сексуальний і подібного роду гніт, слід було б запитати себе, чи не відбувається усе навпаки. Чи ж одвіку існує робітник як такий, чи не накладається його глибинний статус — як і статус божевільного, мерця, природи, тварин, дітей, неґрів, жінок — не на статус експлуатації, а на статус екскомунікації, не на окраденість і експлуатованість, а на дискримінованість і позначеність?

Я припускаю, що справжня класова боротьба завжди відбувалася на грунті цієї дискримінації — боротьба недолюдей проти свого бидлячого статусу, проти мерзенности оцього кастового поділу, який прирікає їх на одвічну нелюдську працю. Саме це стоїть за кожним страйком, за кожним бунтом, сьогодні це знову ж таки стоїть за всіма "справедливими" вимогами про підвищення платні — уся їхня запеклість походить саме звідси. І водночас пролетар сьогодні є "нормальною" істотою, трудівник перебуває на рівні цілком достойного "людського створіння", втім, у цьому званні він переймає всі види дискримінації, котрі панують над ним же самим — він расист, сексист, прихильник репресивного стилю відносин. По відношенню до людей із відхиленнями, до всіх, кого сьогодні дискримінують, він стоїть на тих же позиціях, що й буржуазія, — на позиціях людського, нормального. А тому насправді основа засада цього суспільства криється не в законі експлуатації, а в коді нормальности.

Травень 1968 року: ілюзія виробництва

Перша навальна хвиля цього переходу від продукування до чистого репродукування прокотилася у травні 1968 року. Передовсім вона торкнулася університету, і насамперед гуманітарних факультетів, оскільки саме там стало аж надто очевидно (навіть без ясної "політичної" свідомости), що там уже нічого не продукують, а всього лиш репродукують (викладачів, знання і культуру, й усе це стало факторами репродукування системи загалом). Все воно переживалось як цілковита непотрібність, безвідповідальність ("Навіщо тоді соціолоґи"?), утрата соціяльного статусу, і саме це спричинилося до студентських заворушень 1968 року (а не брак перспектив — у системі репродукування перспектив завжди достатньо, чого ж немає, то це місць, просторів, де щось продукувалося б).

Ця навальна хвиля продовжує свій рух. Вона поширюватиметься до скрайніх меж системи, в міру того, як цілі сектори суспільства із ранґу продуктивних сил переходитимуть до простого статусу репродуктивних сил.