Символічний обмін і смерть - Сторінка 9

пер.

====

СТРАЙК

Страйк був історично виправданий у системі виробництва, як орґанізоване насильство, аби видерти у капіталу, що вдавався до зустрічного насилля, якщо не владу, то хоча б частку додаткової вартости. Сьогодні такий страйк уже припинив існування:

1.Тому що капітал у змозі призвести до застою всю систему страйків — і причина в тому, що ми вже не існуємо у системі виробництва (максималізації додаткової вартости). Хай він пропаде, цей прибуток, аби лише й далі тривало відтворення форми соціяльних відносин!

2. Тому що ці страйки по суті нічого не міняють: капітал сьогодні сам себе перерозподіляє, це для нього питання життя і смерти. Щонайбільше страйк видирає в капіталу те, що той і сам урешті-решт віддав би згідно зі своєю власною лоґікою.

Отож, якщо виробничі відносини, а з ними і класова боротьба в'язнуть у наперед продуманих соціяльних та політичних відносинах, то відразу ж стає зрозуміло, що зможе порушити цей цикл тільки те, що не підпорядковується орґанізації й визначенню класу як

— історичної представницької інстанції;

— історичної виробничої інстанції.

І лише той, хто уникає коловороту виробництва і представництва, здатен розрегулювати його механізми і в самій глибині свого сліпого становища здійснити переворот "класової боротьби", котрий може з таким же успіхом зробитися кінцем усякої боротьби класів, як ґеометричного місця "політики". Саме через це участь імміґрантів набуває особливого сенсу в нещодавніх страйках (*).

====

*Однак ця участь не надто відрізняється від виступів іншої групи, яка напріч позбавлена соціяльного представництва. Йдеться про жінок, молодь, ліцеїстів, гомосексуалістів та й самих "пролів", за умови, що вони стають "дикими" чи якщо припустити, що по суті профспілки не представляють їх, бо представляють лише самі себе, — в цьому розумінні, ми всі є "імміґрантами". І навпаки, імміґранти можуть перестати бути такими. Отож, "імміґрантів як таких" не існує, і вони не становлять собою нового історичного суб'єкта, такого собі нео-пролетаріяту, який міг би замінити собою інший.

====

Оскільки мільйони трудівників згідно з механізмом дискримінації позбавлені всякої представницької інстанції, то саме вони, виступаючи на сцену класової боротьби в західному світі, доводять кризу до критичного рівня, себто до рівня репрезентації. Перебуваючи поза класовою системою цілого суспільства, в тому числі, й поза профспілками (тут же ж потрібно врахувати і расово-економічну змову профспілкових "мас" із цього приводу: для орґанізованого пролетарського "класу", котрий прикипів до свого економіко-політичного силового відношення з класом капіталістичної буржуазії, всякий імміґрант "об'єктивно" виступає ворогом), імміґранти внаслідок цього соціяльного вилучення відіграють ролю аналізаторів відношення поміж працівником і профспілкою і, в ширшому розумінні, поміж "класом" і будь-якою представницькою інстанцією "класу". Будучи відхиленням по відношенню до системи політичного представництва, вони заражають своєю девіянтністю ввесь пролетаріят, який потроху привчається обходитися без системи представництва і всякої інстанції, що претендує на те, аби говорити від його імени.

Ця ситуація не триватиме довго: профспілки і працедавці вже нюхом почули загрозу і намагаються залучити імміґрантів як "цілковитих фіґурантів" на арену "класової боротьби".

Клінічний розтин профспілок

Страйк у березні-квітні 1973 року на заводах Рено був чимсь на зразок ґенеральної репетиції цієї кризи. Позірно безладний, некоординований, маніпульований і врешті-решт невдатний (якщо не брати до уваги надзвичайну термінологічну перемогу, що полягала в заміні терміну О.Р. [спеціялізований робітник], який віднині зробився табу, на В.А. — "виробничий аґент"!), насправді він був яскравою аґонією профспілок, затиснутих у лещата поміж робітничими масами і працедавцями. Наприпочатку це був "некерований" страйк О.Р.-імміґрантів. Втім, Загальна конфедерація профспілок на подібний випадок тепер тримає зброю напохваті: поширення страйку на інші заводи чи на інші катеґорії персоналу, використовуючи таким чином його як привід задля весняних масових виступів, які вже зробилися ритуалом. Але навіть цей механізм контролю, який добре зарекомендував себе з 1968 року і котрим профспілки розраховували користуватися протягом цілого покоління, цього разу по суті вислизнув з їхніх рук. Навіть керовані маси (на заводах у Сеґен, Флен і Сандувіль) то припиняли, то (що не менш важливо) відновлювали роботу, не звертаючи уваги на "поради" своїх профспілок. Профспілки завжди потрапляли у невигідне становище. Як тільки вони чогось добивалися від дирекції й намагалися схилити до нього робітників, ті від цього відмовлялися. Щойно їм щастило переконати у чомусь робітників і почати переговори з дирекцією, як вона відкидала їх і закривала заводи. Вона зверталася до робітників, обминаючи профспілку. Насправді вона свідомо загострювала кризу, щоб можна було атакувати профспілки на їхній же території: чи зможуть вони контролювати всіх робітників? Під сумнів було поставлене їхнє суспільне існування, їхня леґітимність. У цьому і криється причина "запеклої" позиції господарів (а також і державної влади на всіх рівнях). Йдеться вже не про силове протистояння поміж орґанізованим (профспілковим) пролетаріятом і господарями, а про боротьбу профспілок за представництво під подвійним тиском профспілкових мас і патронату — і ця боротьба становить собою кінець усіх некерованих страйків, які сталися за останні роки, і її детонатором стали працівники, які не входять до профспілки, себто збунтована молодь, імміґранти і всі декласовані елементи.

На цьому рівні ставка надзвичайно висока. Річ у тому, що разом із профспілковою леґітимністю та представництвом може завалитися вся будівля суспільства. Парламент і всі інші посередники вже утратили свою вагу. Навіть поліція нічого не варта без профспілок, якщо вони незугарні навести лад на заводах і поза ними. В травні 1968 року саме вони врятували режим. Одна тепер настала їхня остання година. Якщо подивитися глибше, то важливість цієї ставки виллялася в самісінькому безладді подій (і це однаковим чином стосується як бунту ліцеїстів, так і страйків на заводах Рено). Незрозуміло було, страйк це чи не страйк. Що, власне, відбувається? Адже ніхто більш нічого не вирішує. Де цілі? Де противники? Про що мова? Лічильники Ґейґера, завдяки яким профспілки, партії і дрібні політичні групи вимірювали войовничість мас, виходять з ладу. Рух ліцеїстів розтікається поміж пальцями тих, котрі хочуть структурувати його задля власних цілей — виходить, цілей не існує? Так чи так, а цей рух не хотів, щоб перед ним ставили чужі цілі. Робітники відновили роботу, так і не спромігшись жодного результату, — а ще тиждень тому вони відмовлялися це зробити навіть ціною значних поступок і т.п. Фактично цей безлад скидається на безладдя сновидінь: в ньому виражається опір або цензура, яка впливає на зміст сновидіння. В цьому ж випадку, він виражає головний факт, і самим пролетарям цей факт нелегко визнати: суспільна боротьба від зовнішнього традиційного класового ворога, себто господаря й капіталу, обернулася проти справжнього внутрішнього класового ворога, проти своєї ж таки репрезентативної класової інстанції — партії або професійної спілки. Інстанції, котрій робітники передають їхню владу й котра обертається проти них, наділена владними повноваженнями патронату й уряду. Сам капітал відчужує лише робочу силу і її продукт, він тримає монополію лише на виробництво. Партії ж і профспілки відчужують соціяльну потугу експлуатованих, і тримають вони монополію на представництво. Поставити їх під сумнів означає поступ в історичному процесі революції. Однак цей поступ оплачується набагато меншою визначеністю, половинчастим розв'язанням ситуації, позірним реґресом, відсутністю тяглости, лоґіки, цілей тощо. Ось чому все робиться непевним, все чинить опір, коли потрібно протистояти власній репресивній інстанції, виганяти профспілкового чиновника, делеґата, відповідальну особу, речника зі своїх власних мізків. Однак ця невизначеність весни 1973 року вказує на те, що якраз у них і виявилася суть самої проблеми: профспілки і партії мертві, їм залишається лише умерти.

Розбещення пролетаріяту

Ця криза представництва становить собою важливий політичний аспект останніх суспільних подій. Однак сама по собі вона може й не бути смертельною для системи, і вже видно, як всюди (і в самих профспілках) починає вимальовуватися її формальне подолання (перехоплення) в межах загальної схеми самоврядування. Ніякого делеґування, всі повною мірою відповідають за виробництво! Постає нова ідеолоґічна ґенерація! Однак їй прийдеться не з медом, тому що ця криза поєднується з другою, набагато глибшою кризою, котра зачіпає самісіньке виробництво, саму систему виробничности. І тут знову ж таки в ролі аналізаторів, — непрямим чином, звичайно, — виступають імміґранти. Так само, як вони розкладали відношення "пролетаріяту" з його представницькою інстанцією, розкладають вони тепер і відношення працівників з їхньою власною робочою силою, їхнє відношення до самих себе як виробничої сили (а не тільки з декотрими із них як представницькою інстанцією). І походить це від того, що вони зовсім нещодавно були відірвані від непродуктивістської традиції. Адже досить було їх соціяльно деструктурувати, щоб залучити до західного трудового процесу, — і вони у відповідь на всю глибину деструктурували цей загальний процес і продуктивістську мораль, котра опанувала західні суспільства.

Отож, виходить так, наче їх силове залучення до европейського ринку праці призвело до зростаючого розбещення европейського пролетаріяту по відношенню до праці й виробництва. Йдеться вже не лише про "таємні" способи опору праці (лінощі, розтринькування заробітку, прогули тощо), котрі існували одвіку, — а й про дещо нове: робітники відкрито, колективно, спонтанно припиняють працювати, і роблять вони це просто так, ні сіло ні впало, нічого не вимагаючи, ні про що не торгуючись, що викликає у патронів і профспілок величезний відчай, а потім за тиждень, так само спонтанно, а головне, разом, вони знову беруться до роботи.