Слідопит - Сторінка 72

Ця думка й зупинила Мейбл на місці, і добрих дві хвилини в блокгаузі панувала мертва тиша. Впродовж усього цього часу дівчина стояла, причаївшись, біля драбини, що вела нагору, а навпроти, трохи далі, був хід до нижнього приміщення. Очі Мейбл були приковані саме до того місця, бо вона чекала, що з ляди от-от вигулькне жахливе обличчя індіянина. Цей страх незабаром охопив її настільки, що вона стала озиратися і шукати місця, де б заховатись. Відтягти хоч на якусь мить смерть, у якій вона вже не сумнівалася і яку вважала за втіху. Саме неподалік стояло кілька бочок. Мейбл сховалася за двома бочками, пильно стежачи крізь просвіт між ними за люком. Вона знову заходилася молитись, але мить була така жахлива, що молитва не принесла їй ніякого заспокоєння. До того ж, їй ніби почулося легеньке шарудіння внизу, неначе там хтось ліз по драбині'і, намагаючись бути якомога обережнішим, цим сам себе видавав. Невдовзі долинув виразний скрип щабля^, того самого щабля, як їй здалося, що заскрипів і в неї під ногами, коли вона лізла сюди. Настав один з тих моментів, у якому вміщуються почуття довгих років звичайного буденного існування. Життя, смерть, вічність, нестерпні ті-

лесні страждання — все це виразно поставало одне за одним на тлі щоденної марноти й шматувало дівчині серце; і сама вона в німій непорушності, мабуть, більше була схожа на іірекрасну блідочолу мармурову статую. Та це було тільки зовнішнє враження, бо ніколи ще за все коротке життя Мейбл слух її не був такий чуйний, зір — такий точний, а чуття — такі гострі. І хоч у люкові ще нічого не було видно, слух її, загострений неймовірним душевним напруженням^ непомильно підказував, що невідома людина* була вже за кілька дюймів від отвору. І справді, наступної миті звідти показалася маківка голови з чорним індіянським волоссям, що посувалося, здавалось, ще повільніше, ніж хвилинну стрілка годинника; потім з'явився темний лоб та широкі вилиці, і, нарешті, над підлогою вже видніло все смагляве обличчя. Напів-заховане людське лице рідко видається привабливим, і коли Мейбл побачила блискучі вуглинки очей та індіянські риси обличчя, котре повільно з'являлося з отвору в підлозі, її охопив неймовірний жах. Коли ж висунулася вся'голова, наша героїня, зиркнувши вже ізіфугі, побачила перед себе покірливе, стурбовані й по-своєму гарне обличчя індіянки

4'ЄрВНЄВОЇ РОСИ. 57б'

РОЗДІЛ XXII

Хоч я й мара.

Та не для згуби послано мене 4

Тобі, достойний,— для твого добра.

Вордсворт

Важко сказати, хто з них більше зрадів, коли Мейбл скочила на ноги та вийшла па середину кімнати: наша героїня, побачивши, що це не Гостра Стріла, а його дружина, чи Роса, переконавшись, що та, знайти яку вона майже втратила була вже надію, тепер перебуває у блокгаузі. Вони кинулися одна одній в обійми, і простодушна індіянка ніжно засміялася своїм приємним сміхом, тримаючи дівчину за руки і ще раз оглядаючи всю її, ніби впевнюючись, що це все-таки вона.

— Блокгауз добре,— перша заговорила індіянка,— скальп не здирати.

— Авжеж, добрий, Росо,—відповіла Мейбл, здригнувшись, і затулила очі руками, ніби щоб відгородитися від тих жахів, свідком яких вона нещодавно була.— Скажи мені, ради бога, чи не знаєш, що сталося з моїм дорогим дядечком? Я вже всі очі видивила, але його ніде не видко.

— Він не тут, у блокгауз? — не без цікавості запитала Роса.

— Отож-то й воно, що нема... Я тут одна-однісінька. Дженні — жінка, що була зі мною, вибігла до— свого чоловіка й занапастила себе своєю нерозсудливістю.

— Роса знати... Роса це бачити; дуже погано. Гостра Стріла не милувати ніяка жінка... Не пожаліти і своя дружина.

— Ах, РосоІ Хоч тобі ніщо не загрожує!

— Хтозна... Гостра Стріла забити мене, коли знати все.

— Хай береже і благословляє тебе "бог, Росо!.. Він благословить і захистить тебе за твою людяність. Скажи ж, як мені бути далі і чи живий мій дядечко?

— Нічого не знати. Солоний Вода мати човен; може, він піти водою.

— Човен коло берега, але ні мого дядечка, ні квартирмейстера ніде не видко.

— Не забитий, бо Роса бачила б. Сховалися! Червоношкірий ховатися, не соромно і блідочолий.

— Мене, Росо, турбує не сором, а те, чи вони встигли сховатися. Ваш напад був такий раптовий, такий непередбачений, Росо!

— Тускарора! — відповіла, засяявши від гордощів за таку спритність свого чоловіка; Роса.— Гостра Стріла — великий воїн.

— Але ти занадто добра й м'якосерда для такого життя, Росо. Ти не можеш бути щасливою серед таких жахних картин!

Обличчя Роси раптом спохмурніло, і Мейбл здалося, ніби з-під її брів блиснули злі іскри вогню, як у її чоловіка, і вона сказала:

— Інгіз дуже ненажерливий... Забирати мисливські угіддя, гонити шість плем'я від сходу до заходу. Злий король — злий народ. Блідочолий — дуже поганий.

Мейбл навіть уже тоді, в ту далеку добу, знала, що індіянка мовить правду, хоча й чудово розуміла, що в цьому конкретному випадкові, як і в тисячах інших подібних винад-ків, .королеві часом приписували те, про що він сам і не підозрював. Але вона відчувала всю справедливість цього докору, тому й не намагалася виправдовуватися, тим більше, що їй боліло тепер своє.

— То що ж мені тепер діяти, Росо? — звернулася вона знову.— Ваші щохвилини можуть почати облогу блокгауза.

— Блокгауз—добре; скальп не здирати.

— Але ж вони скоро дізнаються, а ( може, вже й знають, що в блокгаузі зовсім нема залоги. Адже ж ти сама перераховувала мені, скільки в нас людей, а ти, безсумнівно, дізналася проце^від Гострої Стріли.

— Грстра ^Стріла знати,— відповіла Роса, підіймаючи шість пальців, щоб показати, скільки , в них усіх чоловіків.— Всі червоношкірі знати. Чотири"—вже нема скальп, а два ще є. ч ;

— Не згадуй мені про це, Ро.соІ В мене'' кров холоне в жилах; коли я згадую про дврхН останніх. Ваші не можуть знати, що я ъут, одна; вони, мабуть, гадають, що в блокгаузі* й дядечко з квартирмейстером,— і ще підпалять будівлю, аби примусити їх вийти звідси. Я чула, що пожежа в таких місцях — ве-лика небезпека.

— Блокгауз не горіти,— спокійно запевнила її Роса.

— Ти цього не можеш знати, добра моя Росо, і я не можу їм перешкодити в цьому ділі.

— Блокгауз не горіти. Блокгауз — добре; скальп не здирати.

— Але скажи, чому саме, Росо? Я боюся, що вони все-таки підпалять блокгауз.

— Блокгауз — мокрий, багато дощ; дерево мокрий, погано горіти. Червоношкірий знати це, добре знати, підпалити блокгауз — показати інгізи, тут є ірокези. Твій батько повернутися,— шукати блокгауз,— нема блокгауз. Ні, ні, індіян дуже хитрий, не чіпати нічого.

— Я тебе розумію, Росо, і хочу сподіватися, що твоє передбачення вірне, а щодо мого дорогого батечка, коли б йому пощастило уникнути... А може, його вже нема й на світі або його захопили в полон, Росо?..

— Батько не зачіпати, не знати, куди він піти... Вода не залишати слід, червоношкірий не може знайти. Не спалювати блокгауз, блокгауз добре, скальп не здирати.

— То ти вважаєш, що я тут зможу пересидіти, доки вернеться мій батько?

— Я не знати... Хай дочка краще сказати, •коли батько повернутися назад...

Мейбл збентежилася під допитливим поглядом чорних очей індіянки: їй раптом стало недобре на душі від підозри, що її подруга намагається вивідати в неї корисну для її плем'я таємницю, яка може призвести до загибелі батька та його загону. Мейбл уже хотіла була дати якусь непевну відповідь, як раптом сильний удар у сінешні двері повернув її думки до небезпеки, що насувалася.

— Ідуть! — скрикнула вона.— А може, Росо, це мій дядечко або квартирмейстер? Учта-ку страшну хвилину я маю впустити навіть містера М'юра.

— Чому не виглянути? Багато бійниці... Зроблено для того.

Мейбл послухалася її поради, підійшла до однієї з бійниць у піддашші, що нависало над стінами першого поверху, обережно підняла дерев'яний брусок, яким затулялася бійниця, й подивилася, що робиться, коло дверей. З того, як Мейбл жахнулася й змінилася на виду, Роса відразу догадалася, що там з'явилися воїни її племені.

— Червоношкірий! — промовила Роса і застережливо приклала до губів пальця.

— Четверо! Страшно розмальовані! З закривавленими скальпами, і Гостра Стріла з ними!

Роса кинулася в куток, де стояли рушниці, і вже схопила була одну з них, але, почувши ім'я свого чоловіка, раптом зупинилася, немовби завагавшись. Та це тривало якусь мить, бо вже наступної хвилини вона була коло бійниці, лаштуючись просунути в неї цівку рушниці; одначе Мейбл, неспроможна стримати почуття природної відрази до вбивства, схопила її за руку.

— Ні, ні, не треб.а, Росо! — промовила вона.— Не здіймай руки на свого чоловіка, ліпше хай я помру.

— Не вбивати Гостра Стріла,— відказала Роса, мимохіть чомусь здригнувшись.— Зовсім не вбивати червоношкірий воїн. Тільки лякати.

Зрозумівши намір індіянки, Мейбл не стала перешкоджати їй. Тим часом Роса просунула в проріз цівку рушниці і, зашарудівши нею, аби привернути увагу своїх одноплемінників, потягла за курок. Ще не відгримів постріл, а Мейбл уже дорікала своїй подрузі за вчинок, зроблений, власне, заради її ж врятування.

— Ти ж казала, що не будеш стріляти,— промовила вона.— А що, якби ти вцілила в свого чоловіка?

— Я ще не вистрілити, а вони всі втікати,-^ відповіла Роса, сміючись, і, підійшовши до пилої бійниці, ^ аби подивитися, що там роблять її друзі, засміялася ще веселіше.— Глянь... Поховатися кожен воїн. Думати, тут Солона Вода і квартирмейстер. Тепер вони добре остерігатися.

; — Слада богу! Зараз, може, хоч буде час [помолитися^ .не вмерти, як Дженні, що,думала тільки про життя та земні справи.^ $ Роса поклала рушницю і сіла коло ящика,4 на який опустилася знесилена Мейбл, бо •від раптових— радощів часто настає така само фізична слабість, як і від горя. Індіянка до-, питливо глянула у вічі нашій героїні, і Мейбл * •адалося, що на обличчі Роси застиг вираз суворості і разом з тим якогось глибокого занепокоєння.

— Гостра Стріла — великий воїн,— про* мовила тускарорина дружина.— Всі дівчата мого плем'я дивитися на нього. Блідочрла красуня теж мати око на нього.

— Росо! Що означають ці слова?.. Цей погляд?.. Що ти хочеш сказати?..

— А чого ти так боятися, щоб Роса не забити Гостра Стріла?

— Хіба ж не жахливо, що дружина забиває свого чоловіка? Ні, Росо, хай би краще я сама вмерла!

— Це правда? І більш нічого?

—' Бог тому свідок — більш нічого, Росо! Набачилася я вже тих смертей сьогодні.