Слідопит - Сторінка 71

Ми, шотландці, прийшли з безлісого краю, і-нам не треба— та ми й не шукаємо! — схованок, і ви ще побачите, міс Дангем...

Капрал високо підстрибнув, повалився долілиць на землю і перевернувся на спину. Все це відбулося,в такою блискавичною швидкістю, що Мейбл ледве встигла розчути різкий постріл з рушниці, куля з якої прошила тіло капрала. Наша героїня не скрикнула, навіть не стрепенулась; уся подія була надто нагла, надто жахлива, щоб устигли проявитися ці слабощі, ба навіть навпаки: в— природному пориві вона кинулася на допомогу капралові. Проте у Мак-Неба тільки й залишилося життєвого духу, щоб збагнути, що трапилося. На обличчі його застиг дикий, жах людини, яку захопила раптова смерть. Як пригадувалося Мейбл згодом, вона ніби помітила на ньому ще й вираз запізнілого каяття за свою самовпевненість та впертість.

— Тікайте мерщій до блокгауза,— тільки й встиг прохрипіти, вмираючи, Мак-Неб, коли Мейбл нахилилася над ним.

Аж тепер наша героїня повністю усвідомила ту небезпеку, в якій вона опинилася, й подумала про себе. Швидко окинувши поглядом капрала, що лежав, розпластавшись, біля її ніг, і переконавшись, що він уже не дихає, вона притьмом кинулася бігти. До блокгауза було недалеко, та коли вона за кілька хвилин добігла туди, солдатка Джен-ні, думаючи лише про власне життя, зі страху з грюком зачинила у неї перед самісіньким носом двері. Доки Мейбл стукала і благала впустити її, гримнуло ще п'ять чи ШІСТЬ рушничних пострілів; це нагнало на вже налякану жінку ще більше страху, і вона ніяк не могла відтягнути ті самі засуви, які перед тим з неймовірною вправністю засунула. Після хвилинної затримки, однак, Мейбл помітила, що двері поволі піддаються її постійним зусиллям, і тільки-но вони прочинилися настільки, що її струнке тіло могло просунутися, вона тієї ж миті прошмигнула крізь отвір. Аж тут вона перевела дух і, отямившись трохи, стала діяти зібраніше. Зокрема, вона не пустила Дженні, яка в нестямі кинулася була знову брати на засув двері, а залишила їх прочиненими доти, аж доки переконалася напевне, що більш піхто не біжить ховатися до блокгауза. Тільки побачивши, що

нікого з своїх поблизу нема, вона дозволила, нарешті, зачинити двері. Тепер її розпорядження стали більш обдумані, а дії спокійніші. Дозволивши взяти двері тільки на один перехресний засув, вона залишила Дженні на сторожі біля дверей, щоб та негайно впустила своїх, якщо хто з них прибіжить шукати захисту в блокгаузі, а сама полізла по драбині на другий поверх, звідки крізь бійниці можна було оглянути весь острів, наскільки це дозволяли навколишні кущі. Підбадьорюючи свою товаришку, щоб тій не було так страшно, Мейбл якнайуважніше оглянула все довкола блокгауза.

На превеликий свій подив, вона спершу не побачила на острові жодної живої душі — ні своїх, ні ворогів. Ніде не .було видно ні французів, ні іпдіян, хоч вона точно визначила по білій хмаринці, що пливла за вітром, де їх треба шукати. Ті постріли було зроблено десь від того острова, звідки припливала Роса, одначе, де були тепер вороги,— ще на тому острові, а чи вже висадилися на їхній, Мейбл сказати не могла. Та глянувши крізь бійницю на те місце, де лежав Мак-Неб, вона заціпеніла від жаху: усі троє солдатів лежали, розплатавшись, неживі поряд зі своїм командиром. Вони збіглися туди на постріл і були майже одночасно покладені на місці невидимим ворогом, якого капрал так недооцінював чи тільки прикидався, буцімто недооцінює.

Ніде не було видно тільки Кепа та поручника М'юра. Стривожена Мейбл проглянула крізь дерева кожен метр землі, лазила навіть па саме піддашшя, тобто у башту блокгауза, звідки можна було, наскільки те дозволяли дерева й чагарі, оглянути весь острів, та марне. їй уже ввижалося, що вона от-от натрапить очима на труп дядька, розплатаного, як і ті солдати, проте його ніде не було видно. Повернувшись у той бік, де був пришвартований до берега їхній човен, Мейбл побачила, що він стоїть на тому самому місці, — і вона зробила висновок, що М'юрові щось перешкодило втекти у тому напрямкові.-Одним словом, на острові панувала цвинтарна тиша, і тіла забитих солдатів робили всю картину незвичайно страхітливою.

— Ради бога святого, міс Мейбл! — гукнула знизу жінка, яка вже хоч і не могла більше мовчати од страху, проте не забувала про форму звертання до нашої героїні, котру більше поважала за її витончені манери, ніж за посаду, яку обіймав у полку батько дівчини.— Ради бога святого, міс Мейбл, скажіть, живий ще хто з наших чи ні? Здається, там ніби хтось стогне, і що далі, то немовби все слабше й слабше. Ой леле, там же їх, бідних, мабуть, усіх порубають індіяни своїми томагавками!

Мейбл тут згадала, що один солдат серед забитих — чоловік Дженні, й аж здригнулася, на мить уявивши, що може з відчаю наробити Дженні, почувши про смерть свого чоловіка. .Стогін теж навряд чи давав жінці якісь надії, хоч Мейбл і сама потерпала, чи то часом не стогнав десь поблизу її дядечко.

— Ми у владі святого провидіння, Джен-ні,— відповіла їй Мейбл.— Нам треба уповати на нього й користатися з цього надійного прихистку. Стережіть добре двері і ні в якому разі без мого дозволу не відчиняйте нікому!

— О, та скажіть же, міс Мейбл, чи не видко там де-небудь Сенді? Якби тільки можна було якось переказати йому, що я жива-здорова, хай би бідному чоловіченькові було хоч легше на душі, де б він не був — на волі чи в полоні.

Але її чоловік Сенді лежав мертвий, і його добре було видно з бійниці, в яку саме дивилася наша героїня.

— Чому ж ви нічого не кажете, є там Сенді чи ні? — нетерпляче допитувалася Джеп-ні, збентежена мовчанкою дівчини.

— Там лежать кілька наших довкола небіжчика Мак-Неба,— не зовсім прямо відповіла Мейбл, вважаючи блюзнірством відверто говорити неправду в такому жахливому становищі, в якому опинилася Мейбл.

— І Сенді серед них теж? — скрикнула жінка так гучно й таким страшним голосом, що він у неї аж ніби надірвався й захрип.

— Мабуть, так, авжеж, бо я бачу одного, двох, трьох... аж чотирьох солдатів і всі в червоних мундирах нашого полку.

— Сенді! — в нестямі вигукнула жінка.— Чому ти не бережеш себе, Сенді?! Біжи хутчій сюди, чоловіче, і будемо тут укупі ділити і горе, й радощі. Кинь ти свою дурну дисципліну та несусвітні свої поняття честі! Сенді! Сенді!

Мейбл почула, як повернувся засув, а потім заскреготіли на завісах важкі двері. Чекаючи неминучого, щоб не сказати — най-жахливішого,— Мейбл припала до рійниці і невдовзі побачила, як Дженні мчить поміж кущами туди, де купою лежали забиті. За мить жінка була вже на місці фатальних подій. Страхітливий удар так нагло й несподівано звалився на її плечі, що сердешна жінка у своєму переляці спочатку, здавалося, гаразд не усвідомлювала всю його силу. В потьмареному розумі жінки пройманула дика, напівбожевільна думка: їй примарилося, буцімто вояки прикинулися мертвими, аби налякати її. Вона схопила руку-свого чоловіка, яка була ще тепла, і в цю мить їй здалося, ніби він на вустах стримує усмішку.

— Чого це ти намислив легковажити своїм життям, Сенді?! — крикнула вона, шарпаючи його за руку.— Коли ви, як порядні солдати, не сховаєтеся до блокгауза, вас до ночі переб'ють ці трикляті індіяни! Мерщій! Мерщій!.. Як можна гаяти дорогоцінну мить!

Відчайдушним зусиллям жінка потягла небіжчика до себе так, що його голова перевернулася на другий бік, і тепер малесенька ранка на скроні, пробитій кулею, та ще кров, що сочилася з неї, остаточно відкрили їй причину мовчанки її чоловіка. Щойно страшна правда із швидкістю блискавки дійшла до Гї розуму, сердешна жінка заломила руки й так

зойкнула, що луна відгукнулася аж на дов-

колишніх островах, а сама страдниця впала

на мертве тіло чоловіка. Та хоч яке моторош-

не й нелюдськи страхітливе було це голосін-

ня, воно видалося ніжною мелодією в порів-

нянні з дикунським вереском, що нараз про-

лунав по тому зойкові. То гримнув з усіх

схованок жахливий бойовий клич, і зо два-

дцять страхітливо розмальованих і чудер-

нацько зодягнених індіян повискакували із за-

сідок і кинулися до трупів, щоб здерти з них

жадані скальпи. Першим пригнався Гостра

Стріла і томагавком розтрощив голову без-

пам'ятної Дженні. Ще й двох хвилин не ми-

нуло, як сердешна вибігла з блокгауза, а її

скальп уже висів на довгих косах за поясом

тускарори. Його одноплемінники також не

відставали, і Мак-Неб та троє солдатів уже

не скидалися на мирно поснулих людей: це

були знівечені трупи, які попідцливали

кров'ю. ^ %

Все це скоїлося за багато коротший час, ніж забрала наша оповідь, і Мейбл стала мимовільним свідком всього цього. Вона стояла, мов загіпнотизована й прикована до місця, неспроможна відвести очі від жахної картини, і за весь цей час навіть не згадала про себе, про свою власну безпеку. І лише коли галяву, на якій полягли солдати, заповнили запаморочені успіхом свого раптового нападу ірокези, їй спало, нарешті, на думку, що Дженні покинула за собою відчинені двері.

У дівчини несамовито закалатало серце, адже вона знала, що двері зосталися єдиним її захистом від неминучої смерті, і вона кинулася до драбини, вирішивши злізти вниз і взяти їх на засув. Та не встигла вона ступити'з останнього щабля на другий поверх, як рипнули двері, і Мейбл уже не сумнівалася, що їй прийшов кінець. Схилившись навколішки, заклякла від страху, але мужня дівчина вирішила приготуватися до смерті й звернулася думками до Всевишнього. Проте воля до життя була сильніша за молитву, і хоча її губи машинально й ворушилися в молитві, сама вона напружено ловила кожен звук знизу. Та коли вона почула, що хтось зачиняє за собою двері, бере їх па засув і не на один, як вона розпорядилася на випадок, якби прийшов дядько, а па всі три, вона знову схопилася на ноги, бо весь її набожний настрій у таку тривожну мить зник, і всі її чуття зійшлися в одному чутті слуху.

У такі страшні хвилини думки швидко змінюють одна одну. Спочатку Мейбл уявилося, що то ввійшов її дядько, і вона вже вирішила була гайнути по драбині вниз і кинутися йому в обійми, але враз її зупинила інша думка: а що, коли це якийсь індіянин взяв двері на засув, щоб не впустити більше небажаних спільників і привільно попоратися тут самому? Та й глибока тиша внизу свідчила про те, що то не міг бути лі невгамовний і гамірливий дядько; все було схоже швидше на' підступну хитрість ворога; коли б це був хто'Єь із друзів, то, звісно ж, тільки її дядько або квартирмейстер, бо до нашої героїні нараз прийшло жахливе усвідомлення того, що з усієї їхньої залоги на острові тепер лишилося тільки цих двоє та вона, якщо тільки чоловіки ще були живі.